«Усі ми жили колись». Олександр Чекменьов випустив книгу фото про Луганськ 1994–1998 років
Сьогодні в Києві презентує свою книгу Олександр Чекменьов, один із найбільших фотографів України. Книга називається «Луганськ 1994–1998». І я трохи до неї дотичний. Рік тому, буквально 1 січня 2024 мені написав Олександр: «Ти готовий писати текст для книги про Луганськ? Роблю пропозицію».
Було страшнувато, бо перед Чекменьовим я відчував трепет іще чверть сторіччя тому. Давайте я спочатку нагадаю вам, хто такий Олександр Чекменьов. Принаймні одну з його робіт бачив, напевно, кожен. Це портрет президента Володимира Зеленського, зроблений у перші дні повномасштабного вторгнення, що вийшов на обкладинці Time.
Третя копія цього портрету минулого року на аукціоні зібрала 7 000 000 гривень, які пішли на нагальні потреби захисників. «Усі кошти, кожна гривня, були направлені на потреби конкретних осіб, оскільки це не яйця по сімнадцять», – пише Чекменьов.
Він багато років працював у провідних виданнях, останніми роками знімав для українського Forbes. У нього вийшло кілька книг. Минулого року – Faces of War («Обличчя війни»), раніше були Pharmacon, Passport, Lilies. Аби власним коштом видати першу книгу – Donbass – Чекменьов продав ділянку під Києвом. І от тепер – Luhansk 1994–1998, віддрукована видавництвом 89books у литовському Каунасі.
Ми познайомилися у жовтні 2021-го. Мені давно хотілося зробити інтерв’ю з Олександром Чекменьовим. Їх насправді достатньо в мережі, та для мене було важливо поговорити про те, чого не питали раніше, про Луганськ і Луганщину межі віків, про зйомки на нелегальних шахтах-«копанках» і ще дещо.
Інтерв’ю для «Свої.City» вийшло класним, та розмова була насправді глибшою. Я писав тоді, що досі дивуюся, як ми не познайомилися у Луганську, бо було багато спільних знайомих і бували ми в одних і тих самих місцях. Та я трішки лукавив, бо знаю відповідь, як так вийшло.
Можливість познайомитися була. Олександр тоді товаришував з фотокором газети «Жизнь Луганска», де я тоді працював, – Миколою Сидоровим. Я проводив багато часу в його лабораторії – ми теревенили, вечорами пили «по п’ять крапель», як казав Коля, слухали Сантану та Accept, курили та дивилися фотки. Тоді я й побачив уперше знамениті знімки Чекменьова, що пізніше увійшли до книги «Донбас».
«Це були вражаючі фото з циклу про нелегальні вугільні копанки. Від них віяло степом і потом, дешевим тютюном і непосильною працею, а ще – щирим розгулом на межі відчаю. Вони дихали життям. Я не розумів, як це взагалі можна було зняти!» – так писав я у першому варіанті вступного слова до книги Чекменьова «Луганськ 1994–1998». («Про мене у вступі книги не треба», – сказав тоді Олександр.)
Так от. Опинитися у Колі в лабораторії, коли з Києва учергове завітав Чекменьов, було питанням двох слів. Та я нітився, ніяковів, словом, соромився нав’язувати типу знайомство. Бо де цей майстер, хай і товариш мого приятеля, а де – я.
За чверть століття по тому для «Своїх» ми говорили з Олександром про багато чого, що при редактурі зникло з тексту на сайті. Він казав:
– Мене чарували фотографії минулого століття. Я пацан – а у ці фото можна утнутися й сидіти ловити цей погляд. Цих людей не було вже, навіть дітей їхніх серед живих не було, але світлини – це час, що зупинився, застигле життя. Людина на фото вже тоді ніби у вічність дивилася. Найголовніше – розуміння, що життя швидкоплинне, ми не вічні тут, ми підемо звідси. Що ти залишиш? Я не хочу йти просто так.
І далі ми перейшли до його знімків 90-х із Луганська. Тоді Олександр і сказав, що думає зробити книгу про Луганськ тих часів і чи не взявся би я написати текст. Я погодився, звичайно, та потім почалося повномасштабне вторгнення, евакуація, повернення до Харкова, підготовка до перезапуску «Фарватер.Схід». І от нарешті за два роки, у перший день 2024-го Чекменьов написав мені, що пора.
І прислав драфт верстки книги. Деякі фото мені траплялися раніше, багато було нових для мене знімків. Однією з робочих назв була «Усі ми жили колись» – так називалася виставка Олександра Чекменьова, де експонувалися й деякі з цих фото. Це справді був застиглий, кристалізований час.
Я писав і переписував вступ до цієї книги. Олександр хотів, щоб у вступі не було його, не було мене. Він хотів, аби вступ допоміг читачеві зрозуміти контекст: що це за місто, що це за часи. Мене врешті решт трохи залишилося, бо я там пишу про контраст голодної та веселої юності своєї з загальною катастрофою промислового міста. Ви знаєте, що на «Луганськтепловозі» працювало понад 25 тисяч людей? На початку 90-х вони спочатку сиділи без зарплат, а тоді більшість опинилася на вулиці.
«Із затишних курників із назвами «завод», «радгосп», «науково-дослідний інститут» нас було випущено на вільні хліби. Ніхто не уявляв, що треба самим будувати гнізда, шукати зернятка і – вчитися літати. Довелося», – цитую я у вступному слові свою колонку до 10-річчя Незалежності з муніципальної «Жизні Луганска».
«Химерними дорогами межичасся героїв цієї книги вів розпач. Вони пили, билися, намагалися вбудувати себе у нове життя (переважно – марно), втрачали все, любили, народжували дітей, падали і знов піднімалися. Або не піднімалися», – пишу я в передмові до книги.
Приблизно про це ми говорили пізніше з публіцистом Костянтином Скоркіним. Долі цих людей – багато в чому результат історії міста. Бо Луганськ народився як додаток до свого першого заводу. А у 1993 усі заводи фактично стали, і люди опинилися на межі.
«Розгублені, загублені, а тепер іще й забуті, ніби їх і не було ніколи, – люди. Але ж вони були, ось вони, дивіться».
Дякую, Олександре, за цю книгу.