«Донбас, який ми знали, добігає свого кінця». Костянтин Скоркін про «луганський характер» та пропаганду окупантів
«Луганський характер» роками використовували у пропаганді. А чи існує він насправді? Історик за освітою, відомий публіцист Костянтин Скоркін каже, що так. Формувався цей луганський, і ширше – донбаський характер століттями. В ньому поєднані прямота нравів, упертість та покірність.
Відомий публіцист, автор «Центру Карнегі» Костянтин Скоркін до 2014-го був відомий читачам луганських медіа як журналіст і культурний діяч, один із лідерів літературного угруповання СТАН. Нині Скоркін працює у Великій Британії, та тему Донбасу він не полишає у своїх текстах. А у якості хобі він веде Telegram-канал «Занимательное донбассоведение».
– «Луганський характер» – предмет регіональної гордості та пропагандистських маніпуляцій. А що це таке, Костю, і чи існує він взагалі?
– Поза сумнівом, існують особливі риси характеру, притаманні життям Донбасу. Вони сформовані історично, в силу специфіки регіону. Тут був індустріальний, робочий край і, відповідно, певна прямота нравів – сувора, пролетарська. Якась легка неотесаність, упертість, готовність переносити труднощі. Та в цьому, звичайно, криється і тіньова сторона «луганського характеру». Те, що покійний Сергій Дорєнко називав «удалоє богатирськоє рабство».
Жителі Донбасу завжди були такими жорсткими, непоступливими, «ані кроку назад». І в той же час вони абсолютно завжди були повністю покірні своєму начальству. І це можна простежити історично.
Так було і в часи Джона Г’юза, коли адміністрація помикала, як хотіла, своїми робочими, і за радянської влади, і на нашій з тобою пам’яті – за «Партії регіонів». У Луганській області проходиш повз зруйнований емальзавод (завод імені Артема на головній вулиці Луганська Совєтській. – «ФС») і питаєш: «Хто це все розграбував?» – Єфремов. – «А за кого голосували?» – За «Партію регіонів». Це теж вияв донбаського характеру.
Тобто є хороша інтенція донбаського характеру: життєва стійкість, твердість, і в той же час – підкорення начальству. Воно задрапіроване непоступливою твердістю, яка зрештою виявляється, скоріше, конформізмом.
– А звідки це все взялося? Як цей характер сформувався саме таким?
– Все життя тут було орієнтоване на велике виробництво. Традиції більш вільного життя, пов’язані з козацтвом, звісно, раніше були. Та за час індустріалізації, яку проводила імперія – спочатку царська, а потім «червона», радянська, – це все було втрачено, стерто.
А от ця частина, що стосувалася індустріального циклу, – вона заохочувалася, відтворювалася. У часи Джона Г’юза, наприклад, Юзівка довгий час не мала навіть свого земського самоврядування. Нею керувала напряму адміністрація заводу, а статус міста Юзівка отримала тільки за Тимчасового уряду у 1917-му році. До цього вона мала статус заводського селища, хоч і розміром вже з хороше містом.
Луганський завод же так само будувався із приписаними до нього робочими, – фактично кріпаками, тільки вони працювали не на землі, а на заводі. Ця вертикальна влада домінувала, і за радянських часів природним чином посилилася. Держава стала безальтернативним роботодавцем.
І люди були повністю вбудовані у цей цикл. Ти народжуєшся, ідеш у дитсадок, який спонсорує твоя шахта, потім ідеш у таку саму школу, де на Новий рік отримуєш дарунки від шахти, закінчуєш ПТУ, орієнтоване на цю шахту, ідеш працювати на ту ж шахту і до могили там працюєш. І, власне, все. Який тут характер міг сформуватися?
Це стосується широких мас населення. Звісно, були винятки. Хтось виривався з цього кола – отримував освіту, ставав інженером чи ще кимось. Та для пересічної людини доля була приблизно така: народився і все життя прожив поряд зі свої підприємством, все життя пропрацював на ньому.
– Виходить, що кінець цього «луганського-донбаського» характеру мав бути пов’язаним зі зникненням цих промислових гігантів. Вони масово закривалися після закінчення СРСР, на початку 1990-х. Тоді лишалися ще шахти, та і з них багато ліквідували ще за президента Кучми.
– Ти правильно кажеш, народжений індустрією «луганський характер», яким ми його знаємо, мусив би закінчуватися. Та проблема в тому, що жодної альтернативи Донбасу, і, зокрема, Луганську не було запропоновано.
Такі процеси не унікальні. Те саме відбувалося у Великій Британії, наприклад, у Вельсі і його столиці Кардіффі – побратимі Луганська. Те ж саме у Рурі у Німеччині. У західних країнах завершення індустріального періоду було теж дуже складним, та все ж таки там запропонували працівникам якусь альтернативу.
Натомість на Донбасі це був повний нуль, нічого. Тогочасне керівництво з «Партії регіонів», Єфремов той же, колишні комсомольські функціонери, – вони воліли просто набивати кармани на демонтажі цієї системи. Вони абсолютно не думали про завтрашній день.
Вони штучно підтримували цю міфологію трудового подвигу, «луганського характеру» тощо у політичних цілях. Населення було дезорієнтоване. І те, що у 2014 році люди опинилися настільки роззброєні перед російськими політтехнологіями та так званим сепаратизмом, – це також наслідок тієї розгубленості.
– Я теж помітив, що участь луганців у подіях 2014 року, багато в чому ґрунтувалося на прагненні «повернутися до радянських часів».
– Люди не розуміли, як їм жити далі. Багато хто, як мені здається, себе не знайшов в Україні після розпаду СРСР. Вони не розуміли, що відбувається і як далі жити.
Якраз у «нульові» роки наша організація СТАН придумувала нову ідентичність для Луганщини. Зрозуміло, що це був комариний укус на загальному фоні, та ми намагалися.
Наскільки я вже зараз розумію, тоді йшли два процеси. З одного боку, такі як ми (у Донецьку, наприклад, була «Ізоляція» – центр сучасного мистецтва) вигадували новий образ Донбасу – постіндустріальний, орієнтований більше на культурні цінності, ніж на цінності виробництва.
У той же час паралельно такі люди, як Глєб Бобров вигадали свою відповідь на цю кризу. І вона така: «Ми унікальний народ донбасян, мусим бути разом із Великою Росією! Народ гірників і воїнів, ми мусимо взятися за зброю!» Вони вигадали свою похмуру ретро-утопію. У результаті у 2014 році сила виявилася на їхній стороні, і їхній сценарій переміг тоді, на жаль.
– Зараз на тимчасово окупованих територіях тему «луганського характеру» продовжують експлуатувати, хоча уже і шахт Луганську і Донецьку області лишилося менше двох десятків із сотні. А ще і заміна населення – з РФ зараз масово завозять і працівників, і студентів.
– Населення капітально буде змінюватися, так. Я теж бачу ці процеси, все більше приїжджає людей з різних регіонів Росії. Потім, я думаю, ще буде велика хвиля гастарбайтерів з Центральної Азії. Бо потрібні робочі руки, і головний резерв такої робочої сили в Росії – це центральноазійські гастарбайтери. Думаю, що вони теж додаватимуть свій колорит.
До речі, в Першу світову, тут вже працювали завезені китайці, тепер будуть узбеки або таджики. Не перша хвиля трудової міграції, яка залишає свій слід.
Пропаганда продовжить використовувати «луганський характер», бо це – зручний конструкт, який апелює до так званого спільного минулого, до радянських часів. Адже на чомусь треба будувати нову реальність, яку вони намагаються створити. Тому це братимуть, та наскільки пропаганда зможе викликати відгук у нового населення, яке там формується, – важко сказати.
Та в будь-якому разі той Донбас, який ми знали, мені здається, добігає свого кінця.
– А як ти бачиш майбутнє, подальший розвиток подій для Донбасу і, зокрема, Луганщини?
– Я, звісно, вірю, що кінець кінцем Донбас повернеться до України. І це буде теж взагалі інша ситуація. Коли Донбас буде звільнений, його історію писатимуть ті, хто його звільняє. Вирішальним буде слово тих, хто зараз воює на Донбасі. Це абсолютно справедливо, навіть якщо нам щось і не сподобається, – вони завоювали собі це право. Це одна історія.
Друга історія, – якщо ця окупація протримається ще якийсь час. З урахуванням всіх реалій, цей сценарій неминучий зараз. Колись, коли були ще [начебто незалежні] «ДНР» та «ЛНР», мені здавалося, що Москва буде намагатися робити таку собі «вітрину русского міра», щоб показати, наскільки благотворний вплив Росії. Не знаю, наскільки це буде актуально тепер, коли, з точки зору російського керівництва вони стали просто черговими російськими регіонами, та ще й під підозрою як потенційно нелояльна територія.
– Як на мене, саме в цьому напрямку Росія і працює. Показові реконструкції парків у Луганську, ремонт центральних вулиць тощо.
– Ясна річ, зараз підуть усі ці будівництва століття, тому що це розпил бюджетних грошей, це все піде повним ходом.
З точки зору ідентичності, очевидно, що пропаганда буде використовувати в своїх інтересах все це радянське минуле. Так само, як вони використовують ностальгію всередині Росії. Ці Чебурашки безконечні, рімейки радянських фільмів. Страшний ресентимент, котрий підживлюють як можуть. І Донбас вкладається сюди цеглинкою органічно. Тому що Матусовський, «С чего начинается Родина» та «Молода гвардія». Усе, що «Партія регіонів» свого часу використовувала, тепер буде використовувати «Єдина Росія» у своїй агітації та пропаганді.
Наскільки це все буде «заходити» народу? Важко сказати. Залишкам корінного донбаського населення зайде, бо це все ностальгія, нею маніпулювали комуністи, «Партія регіонів» і так далі. Тепер нинішні окупанти це використовують, аби заколисати, – щоб менше думали про сьогоднішнє, а більше про минуле. А от новому населенню – не дуже уявляю, як це буде працювати. Якщо мова про переселенців з Росії, то вони звикли жити в умовах масованої пропаганди, але ніякої особливої цінності Донбас, його історія та культура, мати не буде.