«Спростовуємо міф про «Дике поле» до приходу імперії» – професор Набока про «Нариси історії Луганщини»
Побачило світ друге видання книги «Нариси історії Луганщини». У ній відкриваються нові сторінки історії, де регіон постає як частина української культури та ідентичності. Як змінився погляд на історію Луганщини за останній час? Чому історія є потужним інструментом пропаганди? Про це «Фарватер.Схід» говорить із Олександром Набокою, одним із співавторів книги.
Історія Луганщини – справжнє поле боротьби за ідентичність. Століттями регіон зазнавав впливу Російської імперії, радянської влади, а його справжнє українське коріння знищувалось. У радянські часи Луганщину подавали як «вітрину індустріалізації», а її історія звужувалася до кількох міфів про нібито виключно російський вплив на її розвиток. Сучасні дослідження, археологічні знахідки та історичні документи спростовують ці штучні наративи.
«Нариси історії Луганщини» розповідають про маловідомі та замовчувані сторінки минулого. Її автори – історики Луганського національного університету імені Тараса Шевченка: Віталій Курило (голова ученої ради вишу), Ольга Забудкова, Віктор Воронін та Олександр Набока. Саме з професором Набокою, доктором історичних наук і завкафедрою історії України говоримо про нове видання та уроки історії Луганщини.
– Перш ніж говорити про друге видання, Олександре Вікторовичу, розкажіть, будь ласка, що це взагалі за книга? Вона суто наукова чи для широкого кола?
– «Нариси історії Луганщини» — це, по суті, спроба подати історію регіону не через призму радянських чи імперських стереотипів, а крізь реальну історичну правду. Ми намагалися розкрити справжнє обличчя Луганщини, показати, що це завжди була українська земля, а її історія значно складніша і багатогранніша, ніж прийнято вважати. Книга структурована у вигляді окремих нарисів, кожен з яких присвячений важливому періоду чи явищу – від найдавніших часів до сучасності.
– Друге видання – це просто додатковий наклад чи зміст книги оновлений?
– Це розширена редакція першого видання, робота над якою тривала з літа 2024 року. У першому ми переважно говорили про стародавню, середньовічну та нову історію Луганщини до ХХ століття. Тепер зробили акцент саме на українській історії регіону ХХ століття. Це було принципово важливим. Історія Луганщини завжди подавалася в радянсько-російському наративі, з акцентом на індустріалізацію, «цивілізаторську» роль імперії та радянську добу. Наша мета – показати справжню, українську історію краю.
Також друге видання включає розширені дослідження діяльності Луганського національного університету ім. Тараса Шевченка, що бере початок ще з 1921 року, коли він був заснований як Донецький інститут народної освіти. Навчальний заклад відігравав важливу роль в українізації регіону, про це свідчать навіть мемуари російських істориків, які були здивовані тим, що в 1920-х роках Луганськ був переважно україномовним містом, а студентська молодь масово спілкувалася саме українською.
– Чи довелося переглянути якісь попередні висновки або інтерпретації подій?
– Так. Наприклад, завдяки архівним матеріалам ми знайшли свідчення про існування металургійного виробництва на Луганщині ще у XVII столітті (так звана «Рудня»), заснованого вихідцями з Гетьманщини. Це суперечить офіційній радянсько-російській версії, згідно з якою металургія тут почалася лише з 1795 року, коли за наказом Катерини ІІ Карлом Гаскойном був заснований ливарний Луганський завод.
До речі, Гаскойн прибув до Росії після банкрутства у Шотландії, і його діяльність в імперії була скоріше вимушеною, ніж продуманим кроком індустріалізації краю. По суті, до Росії він збігав від кредиторів, і запрошення імператриці врятувало його як підприємця.
– Чому історія Луганщини, особливо її дореволюційний період, так мало відображена в суспільній свідомості?
– Історія цього краю нагадує мені Атлантиду – велика частина минулого ніби затонула, залишивши по собі лише окремі уламки. Радянська влада цілеспрямовано вибудувала наратив, у якому історія починається лише з колгоспів та індустріалізації. Все, що було до цього – життя людей, місцева культура, навіть архітектура – опинилося в тіні. Стоять занедбані церкви, панські маєтки, та люди переважно не знають, хто їх будував, які події тут відбувалися. Це наслідок того, що українська історія Луганщини витіснялася двома домінуючими сюжетами – імперським і радянським, які залишали для неї зовсім мало місця.
– Ви згадали про викривлення історії Луганщини. Які міфи вам довелося спростовувати?
– Насамперед міф про те, що Луганщина була «Диким полем», яке почало розвиватися лише завдяки імперській політиці. Насправді українці активно освоювали цей край ще задовго до російської колонізації. Наприклад, ще в першій половині XVIII століття на Біловодщині були засновані кінні заводи, які пізніше Катерина II просто «офіційно» включила до імперських структур.
Так само радянський міф про суто російськомовний Донбас не витримує перевірки. За переписом 1926 року більшість населення Луганщини складали україномовні українці, що було згодом свідомо витіснене радянською пропагандою. Є навіть цікавий факт – Луганськ і Кам’яний Брід в статистичних звітах були адміністративно розділені в маніпулятивних цілях, щоб показати більшу кількість російськомовного населення.
– Яку роль відіграє історія в інформаційній війні, яку веде Росія проти України?
– Історія є потужним інструментом пропаганди. Росіяни намагаються нав’язати свої наративи про Луганщину, спотворюючи факти та підмінюючи поняття. Наприклад, вони визнають існування українських поселень у регіоні, та подають їх як «несуттєві», на відміну від «цивілізаційної місії» імперії.
– Чому, на вашу думку, важливо боротися із залишками радянської символіки?
– Це ж не просто пам’ятники чи назви вулиць. Це символи, які закріплюють російську імперську присутність у свідомості людей.
Там, де не відбувається деколонізація топонімів і символів, набагато легше вкорінюються ворожі наративи. Ми бачимо, що Росія, заходячи на окуповані території, відразу починає відновлювати пам’ятники Леніну, повертає радянські назви
Це навіть не спроба «зберегти історію», це відверте переписування її під власні інтереси. І це чітка політика, спрямована на знищення української ідентичності. Саме тому боротьба з імперськими та радянськими символами – це частина боротьби за незалежність.
– Ви також брали участь у розробці пропозицій щодо перейменування районів Луганська. Які саме варіанти ви запропонували?
– Так, це питання для мене дуже важливе, адже топоніміка — це також частина історичної пам’яті. Мої пропозиції стосувалися повернення або створення нових назв, які відображають справжню історію регіону. Наприклад, Ленінський район я запропонував перейменувати на Заводський або на район Завод – на честь ливарного заводу, що став основою індустріального розвитку міста, але без радянського ідеологічного навантаження. Артемівський район можна перейменувати на Ольхівський — за назвою річки, що протікає через нього. Кам’янобрідський район можна залишити, адже це його історична назва. Щодо Жовтневого району, то я запропонував назву Вергунський, яка пов’язана із давнім поселенням Вергунка.
– Які теми залишаються малодослідженими та потребують, на ваш погляд, подальших наукових розвідок?
– Луганщина 1990-х років і періоду незалежності, до 2014 року. Це час, коли формувалися нові політичні та культурні процеси, і його вплив на сучасний регіон поки що недостатньо висвітлений. Наприклад, ми плануємо дослідити роль місцевих еліт у Помаранчевій революції та їхню реакцію на Революцію Гідності. Також цікавим є питання, чому регіональні еліти на Луганщині поступово здавали свої позиції російському впливу ще до 2014 року. Можливо, ці дослідження увійдуть у третє видання книги.
– І наостанок: який найважливіший урок історії Луганщини ми не маємо права забути?
– Найголовніше – усвідомлення катастрофічних наслідків втрати національної ідентичності. Якщо народ не знає власної історії, він стає вразливим для маніпуляцій. Історія Луганщини потребує переосмислення. Тому нам потрібно переглядати всі радянські та імперські наративи, досліджувати реальну українську історію Луганщини та формувати новий історичний дискурс, що базується на фактах, а не на колоніальних міфах.