«І чого ви ще живі?!» Актив, який відбирав продукти, розумів, що прирікає людей на смерть». Історик Геннадій Єфіменко про Голодомор
Слобожанська частина Луганщини – серед регіонів, що найбільше постраждали від Голодомору. У якості «продовольчих штрафів» за невиконання плану здачі зерна в людей відбирали просто все – аж до горщика каші. А на кордоні між Українською СРР та Росією стояли заградзагони, аби люди не втекли від голодної смерті.
Історик Геннадій Єфіменко розповідає, як це було, навіщо Совєти навмисне морили людей голодом та як Голодомор вплинув на демографію, культуру та етнічний склад Луганщини.
Голодомор був не лише наслідком колективізації, а й інструментом «превентивних репресій», спрямованих на приборкання українського селянства і українського народу загалом. Кремль використовував голод як засіб боротьби зі спротивом українців і створював його цілком свідомо. Про це свідчать документальні дані та насамперед масові свідчення тих, хто вижив.
– Існує думка, що території сучасної Луганської області Голодомор майже не торкнувся. Навіть наводять дані, що на Луганщині населення зросло між переписами. Що ви про це думаєте, пане Геннадію?
– Якщо дивитися у розрізі областей, – то дійсно, при порівнянні переписів 1926 та 1937 років населення Донецької області, до складу якої тоді входила і сучасна Луганщина, не зменшилося, а навіть зросло. Якщо брати сучасну Луганщину, то до 1930 р. більшість її території входила до складу двох тогочасних округ – Старобільської і Луганської.
До першої входила північ області, це луганська Слобожанщина. Ці терени певний час – вже після ліквідації у 1930-му році окружної системи, а саме з лютого по липень 1932 р, належали до щойно утвореної Харківської області, а з 2 липня увійшли до складу тоді ж створеної Донецької області. Райони колишньої Луганської округи – це промисловий південь сучасної Луганщини – до липня 1932 прямо підпорядковувалися республіканському центру, а з липня теж увійшли до Донецької області.
У промислових районах якраз було постачання промислових робітників, постачання службовців і там було дуже голодне існування, але масової смертності від голоду не було.
Натомість у селах північної Луганщини ситуація була жахливою. Саме там були найбільші втрати населення. Загальні демографічні втрати у міжпереписний (1926-1937) період становили в деяких сільських районах понад 40 відсотків. Можна сміливо сказати, що одного з найжахливіших ударів у від Голодомору в УСРР зазнала саме Луганська Слобожанщина.
– Який був етнічний склад на території сучасної Луганщини тоді?
– Старобільська округа була майже повністю українська за етнічним складом населення. Етнічні українці там становили 89,2% Там були певні включення, окремі села російські, внаслідок чого росіян було 10,1%, але загалом це була одна з найбільших українських округ в Україні.
Водночас навіть у Луганській окрузі українці становили більшість, 51,65 відсоток, росіян – 42,74, решта – інші етноси. Загалом за переписом 1926 року, на території України не було жодної округи, де росіяни становили більшість. Щоправда, саме на теренах Луганської округи було три райони з російською більшістю населення, які з 1927 року стали національними російськими.
Але хочу сказати, що етнічний склад не відігравав вирішальної ролі у Голодоморі. До Слобожанщини прилягало 26 районів РСФРР, тоді це була Центрально-Чорноземна область, де переважало українське населення. І там у 1933 р. справді був голод, викликаний комуністичною політикою, але не було Голодомору, тобто штучного створення ситуації голодної смерті. З січня 1933 саме за межі кордонів радянської України було заборонено виїзд. Втікачів ловили і повертали назад.
– Заградзагони на кордоні між Українською СРР та Росією?! І в чому, до речі, різниця голоду, викликаного політикою компартії, від Голодомору?
– Голод в УСРР першої половини 1932 і кінця 1932–1933 років мають різну природу. У першій половині 1932 року, за підрахунками демографів, близько 250 тисяч людей померли. Але це було викликано жахливими наслідками більшовицької економічної політики. Тоді дії державних органів не були спрямовані в на вилучення продовольства для того, щоб покарати українців.
Це робилося для того, щоб отримати гроші для розбудови промисловості шляхом продажу зернових резервів на міжнародному ринку, для постачання міст. Щоправда, то все робилося під примусом, економічна зацікавленість селян у результатах була знищена – кількість того, що забирає держава, визначалася довільно, забирали хліб примусово, економічної вигоди селяни від здачі більшої кількості збіжжя не отримували.
Так, це вже були наслідки політики колективізації, розкуркулювання тощо. Натомість наприкінці 1932 і на початку у 1933-го це було вже умисне створення ситуації повного голоду, щоб упокорити селянство, «виховати» його та помститися українцям за минулі поразки.
План хлібозаготівель з урожаю 1932 року був спочатку настільки завищений, що його об’єктивно було неможливо виконати. І це було зрозуміло від самого початку, особливо після провального досвіду попереднього року. Просто у Кремлі побоювались, що Україна може стати осередком антирадянського спротиву, тому голод став засобом знищення можливого протестного потенціалу. І саме в 1933 році почали дуже активно боротися з так званими українськими націоналістами, з національною свідомістю.
Голод сам по собі спочатку був викликаний, як я вже сказав, політикою влади, яка вбила будь-яку економічну зацікавленість селян. І вже за результатами хлібозаготівель з урожаю 1931 року було зрозуміло, що селянам немає сенсу щось робити, саджати, вирощувати – влада всі «лишки» просто забирала. Але певний час ще залишали те, що на харчування. Та з початку 1932 року забирали зернові запаси.
У серпні 1932-го Сталін у листі Кагановичу зауважив, що «Україну ми можемо втратити». Тому наприкінці 1932 – у 1933 роках Кремль намагався вирішити паралельні завдання – і зібрати весь можливий хліб (індустріалізацію таки треба було продовжувати), і провести «превентивну репресію», не допустити посилення спротиву в Україні – нині чи в недалекому майбутньому.
– Які механізми для цієї «превентивної репресії» використовували Совєти, пане Геннадію?
– Радянська влада з кінця листопада 1932 року активно застосовувала практику так званих «Чорних дошок». Спочатку то були списки окремих колгоспів, сіл і навіть одноосібників, які не виконували плани хлібозаготівель. У таких місцях формально забороняли будь яке постачання, поки не виконають план, забороняли залишати ці господарства. Але фактично – вигрібали все.
Після сталінської телеграми від 1 січня 1933 р. режим «Чорної дошки» поширився фактично на усю сільську Україну. У разі невиконання плану хлібозаготівель (їх, до речі, кілька разів таки знижували) вводилися продовольчі штрафи або – у випадку віднайдення «прихованого і розкраденого хліба» – конфіскація майна.
Продовольчі штрафи формально дозволялися насамперед у вигляді картоплі, м’яса, але насправді, коли доходило до реалізації, то фактично проводились подвірні обшуки, коли вилучалися усі харчі. Аж до бурячини чи капустини, до горщика каші. По Луганщині дані про це тільки в спогадах зберіглися, які були зібрані на початку 1990-х, але приклади таких реквізицій частково збереглися в Сумському архіві. І по списках того, що реквізували ці «буксирні бригади», видно було, що далі людині просто нічого не залишилося.
«І чого ви ще живі?!» – питали активісти. Саме під такою назвою і вийшов упорядкований Тетяною Боряк збірник спогадів тих, хто вижив, і куди увійшли згадки саме про методи вилучення продовольства. Тобто цей актив, ці «буксирні бригади», які забирали харчі, – вони знали, що прирікають людей на смерть.
– Наскільки Голодомор взагалі вплинув на національно-етнічну картину сучасної Луганщини?
– Якщо ви маєте на увазі процес русифікації області, то я б не перебільшував цього впливу. Спираючись на дані перепису населення 1937 та 1939 років, ми бачимо колосальні людські втрати у північних районах області. Але якоїсь кардинальної зміни у національному, етнічному складі населення (а ці дані є лише за переписом 1939 р.), не фіксується.
Так, після Голодомору радянська влада справді організувала переселення. Спочатку це були переселенці з Росії. Це були добровольці. Але більшість із російських переселенців, до 80 відсотків утекло вже в 1934 році.
З Іванівської області в Донецьку переселили 21 тисячу осіб, це не так багато. Їх селили дисперсно, розкидали по різних колгоспах. До них доволі вороже ставилися місцеві, дітям не було де вчитися – школи були україномовні, – і взагалі умови життя були незвичні. Вони не розуміли, наприклад, як можна топити піч соломою. Майже усі повернулися додому.
Водночас, переселяли українців з інших регіонів – Київщини, Чернігівщини. Можливо, комусь це здається неймовірним, але це факт. Пізніше, у 1935–1936 роках, на ці території вже примусово переселяли (депортували) людей із тогочасних західних областей УСРР – Київської та Вінницької, зокрема, і поляків та німців.
Так, Кремлю важливо було покарати та «виховати» українців, але всіх знищувати «під корінь» вони не збиралися. Комуністам треба було мати дешеву робочу силу, яка б годувала режим. Вони були злочинці, а не божевільні.
Однак загалом етнічний склад Луганщини зазнав значно більше змін, – чи, можливо, там не сталися природні зміни, які мали стати органічним наслідком індустріалізації заселеної переважно українцями України – через притаманну пізніше радянському режиму політику русифікації та індустріалізацію, яка залучала робітників з інших регіонів СРСР. З інших регіонів – значною мірою і тому, що в Україні вимерли мільйони. Ну, і національна ж політика, у 1937–1938 нова боротьба з українським націоналізмом…
– Чому росіяни і досі заперечують геноцид українців під час Голодомору? Відомі ж беззаперечні факти, і навіть якщо брати певну заангажованість – це ж історія майже 100-річної давнини?
– Знаєте, ще задовго до розпочатої у 2014 році війни, я брав участь у двох знакових зустрічах з російськими істориками. І мене вже тоді дивував парадокс, що абсолютно адекватні ззовні люди публічно визнавали, що це була штучно створена радянським режимом в межах УСРР ситуація. Але при цьому заперечували геноцид!
Тільки потім я зрозумів, що це було зумовлено тим, що в терміні «геноцид» для них одразу звучало «це ми, росіяни, винуваті». Хоча ніхто з нас тоді росіян не звинувачував взагалі, українські історики говорили винятково про злочинний комуністичний режим. Просто на якомусь підсвідомому рівні вони асоціювали саме себе з цим режимом і були його не лише юридичними, а й ідейними правонаступниками.
Згодом, вже на другому заході, у мене остаточно «відкрилися очі». Адже вже тоді частина, щоправда ще менша, російських «науковців» взагалі відмовлялася визнавати українців окремим народом, який там вже геноцид? І це – науковці, інтелектуальна еліта Росії. У 2007 році, здається, була ця друга зустріч. Ось вам і особливості імперського мислення, яке не вичавити жодними фактами. Про що ми з ними можемо говорити далі?