Робінзони північної Луганщини. Чим цікава «Слобожанська історія» Максима Віхрова
Історія Луганської півночі через життя кількох поколінь однієї української родини. Це – «Слобожанська історія» від луганця Максима Віхрова, відомого публіциста і екс-головреда «Українського тижня». Книга про «слобожанську мрію» і незламність українських селян, про містичні випадки та родинну пам’ять підкорювачів «дикого сходу».
Перша книга Максима Віхрова – «Дикий Схід» – вийшла у 2018 році. У ній ішлося про феномен Донбасу – від зародження промислового осередку у ХVIII столітті до подій російсько-української війни. У своєму історичному нарисі автор зосереджувався на економічних, політичних й соціальних процесах, які визначали долю Донбасу.
Беручись до «Слобожанської історії», я очікував, що це буде щось схоже, тільки про аграрну північ Луганщини. Та все виявилося не так. «Слобожанська історія» – дуже особиста книга. Це не краєзнавча розвідка, а родинна історія автора, події котрої розгортаються саме на слобожанській Луганщині.
– Максиме, як узагалі виникла ідея написати цю книгу?
– Попрацювати з родинними спогадами та оповідками, які я чув з дитинства, мені хотілося давно. І спочатку я думав, що це буде проєкт для сімейного вжитку. Але коли я взявся збирати і впорядковувати матеріал, то побачив, що вимальовується історія, яку можна і варто розповісти широкому загалу. Тому що це історія і про Луганщину, і про наш схід, і про наше минуле.
– У вступному слові ти пишеш, що основним матеріалом для книги були історії, які передавалися в родині. У якому вигляді вони зберігалися?
– Як усні перекази, які батьки чули від своїх бабусь та дідусів. Ми ж знаємо, як старші люди полюбляють переповідати ті самі історії по багато разів. Мій батько, який знаходиться хронологічно ближче до попередніх поколінь, є одним з головних хранителів сімейної пам’яті. Тому першим етапом роботи над книгою були наші з ним багатогодинні діалоги: він розповідав, а я перепитував, уточнював, потім знову перепитував – і так багато разів. Ще були пошуки документів в різних джерелах, співставлення сімейних оповідок з історичними фактами, перевірка певних деталей тощо.
Я зовсім не фахівець з генеалогії і не професійний історик, але розбиратися в сімейній пам’яті було дуже цікаво. Хоча, звісно, в такій справі є певні труднощі, зокрема особистого плану. Наприклад, складно зберігати неупередженість та об’єктивність, коли йдеться не про сторонніх людей, а про твоїх бабусь і дідусів. Крім того, «знайомитись» зі своїми родичами, які вже померли – це непростий емоційний досвід.
– Я звернув увагу, як ти зіставляєш сімейні розповіді із тогочасними історичними подіями. Наприклад, те, що твого прапрадіда «за політику» забили жандарми – із революцією 1905 року.
– Для мене було важливо підібрати правильну точку фокусу. З одного боку, мені перш за все хотілося розповісти про долю своїх дідів і бабів. З іншого боку, люди не існують у вакуумі – їхні долі пов’язані з певним часом і певним простором. В даному випадку, це північна Луганщина і ХХ століття з усіма його карколомними подіями. Але про цей край не розповіси без екскурсу в історію Слобідської України. І ось так розповідь про моїх дідів-бабів перетворилася на розповідь про Луганщину, а врешті – й про Слобожанщину.
До речі, про зіставлення і паралелі. Описані у книзі перипетії ХХ століття певною мірою перетинаються з тими викликами, які є перед нами зараз. Але інтерпретація залежить від нас. «Слобожанська історія» може бути прочитана як оповідь про труднощі і страждання людей, що опинились у вирі історичних подій. Але так само її можна прочитати як розповідь про силу, про волю до життя, врешті – про стійкість простих, звичайних людей. Вона непомітна, проте відіграє величезну роль – і тоді, і зараз.
– Коли за президента Ющенка почали говорити і на офіційному рівні згадувати Голодомор, критики тоді казали, що українцям навіюють образ жертви, «нації страждальців». Але вони не звертали уваги на той факт, що навіть ці нелюдські страждання ми пережили.
– У цій книзі є епізоди, пов’язані з Голодомором: як це все відбувалося в селах на Луганщині, а саме у Романівці і в Пластунівці. Це направду жахливо. В цьому сенсі, руйнівна роль Росії – і «білої», і «червоної» – в історії моєї родини була незаперечною і фундаментальною. Звичайно, в сімейних спогадах є і деякі українці, які допомагали більшовикам встановлювати свої порядки. А потім продовжували спокійно жити поруч з тими, кого розкуркулювали, грабували, відправляли на заслання…
Втім, у цій книзі я принципово не торкався загальноісторичних питань чи якихось рефлексій з перспективи сьогодення, тому що розповідав історію про життя конкретних людей, які жили в конкретний час – і мені не хотілося втрачати фокус.
– Я знаю, що ти цікавишся міфологією та фольклором. Чи є у родинній історії містичні епізоди?
– Так, наприклад, про мою прапрабабу Гапку. То була дуже цікава жінка, яку до всього ще й вважали знахаркою. Дуже шкода, що про її життя відомо порівняно небагато і навіть її могила загубилася багато-багато років тому. Зате в родині добре пам’ятають, що померла вона один раз, а ховали її двічі… Одним словом, непересічна була особистість.
Взагалі, у мене склалося враження, що для тих людей містичне було частиною повсякдення. Так, вони могли бути забобонними, але водночас мусили залишатись дуже раціональними, бо інакше б не вижили. Тому у їхньому ставленні до потойбіччя проглядала якась своєрідна практичність. Ну і звісно ж – традиційне українське вміння співживати з іншими. Якщо подивитись на фольклор тодішнього Старобільського повіту, то схоже, що до москалів там ставились більш сторожко, ніж до упирів…
І повертаючись до теми раціональності. Наприклад, улюбленими книгами моєї прабаби і прадіда були «Кобзар» Тараса Шевченка і «Пригоди Робінзона Крузо» Даніеля Дефо. Здавалося б, де Даніель Дефо з його англійськими ідеями Просвітництва – і де старі дід та баба? До речі, баба була геть неписемною, а от дід вмів читати. Отак вони й сиділи: дід читав, а баба слухала.
– Звідки ж така любов до Дефо?
– Найбільше в романі Дефо вони любили описи того, як Робінзон облаштовував на острові своє життя, як господарював, як розв’язував різні побутові задачки. Вони ці фрагменти читали, перечитували, обговорювали між собою. І я розумію, чому їм це було близько. Тому що у них все життя тривала своя «робінзонада». Так, баба могла вірити в чортів і домовиків, проте за своїм складом розуму вона була не така вже й далека від героя Дефо.
– Часто увесь схід України вважають Донбасом – усю Луганщину й Донеччину. Я думаю, для багатьох читачів буде відкриттям, що північна половина Луганської області належить до історичної Слобожанщини.
– Так, люди досі часто сприймають Донеччину, Луганщину виключно як Донбас і асоціюють з вугільною промисловістю. Та формування цього промислового регіону почалося лише з другої половини XIX століття. До того на цих землях століттями розвивалися зовсім інші сюжети, і вони були не менш цікаві, не менш епічні, не менш значущі для нашої історії в цілому. Луганщина, особливо її північна частина, належала до Слобідської України – і ця специфіка дається взнаки й дотепер. Південна і північна Луганщина – це й сьогодні два різні світи.
Феномен Слобідської України, за моїми відчуттями, зараз майже забутий. Хоча це теж насправді дуже цікавий історичний сюжет. Люди, які їхали «на степи» в ті часи – це були дуже мужні і відчайдушні люди, які насправді дуже багато ставили на кон. Тому що в ті часи, а це друга половина XVII століття, до того степу не так просто було доїхати. Не кажучи вже про те, як вижити у голому полі. І це були мужні, дуже сильні люди. Якщо б про них знімали кіно, то це було б щось в дусі класичних вестернів про підкорювачів Дикого Заходу.
– Читаючи «Слобожанську історію», я спіймав себе на думці, що й самому хочеться розповісти про своїх предків. Чи ставив ти таку мету, пишучи книгу, – спонукати читачів до дослідження свого родоводу?
– Я буду дуже радий, якщо хтось надихнеться моїм прикладом і почне копати власну історію. Але тут треба бути готовим до несподіваних відкриттів.