«Не боятися свого «голосу» та інвестувати у людяність: інтерв’ю з Мариною Богун
Соціальна підприємиця, співачка та громадська діячка. Для Марини Богун ці ролі не існують окремо – вони злилися в одне життя. Попри втрату близької людини та всупереч усім незгодам вона створила «Фундацію «Зростай» і реалізує проєкти, спрямовані на допомогу іншим. Її ініціативи повертають впевненість і бажання жити жінкам, які постраждали від війни. Історія Марини – про силу внутрішнього голосу, людяність, образи Луганщини та силу карми.
У розмові Марина пригадує те, що формувало її особистість – від дитячої творчості на Луганщині до волонтерства Майдану та проєктів соціального підприємництва під час повномасштабної війни. Вона говорить про важливість наставництва, жіночу силу, здатну об’єднувати людей і будувати спільноти, про ностальгію за рідним краєм та віру в те, що після деокупації Луганщина зможе відкритися світу по-новому.
–Хто така Марина Богун? Як ви самі себе характеризуєте?
–Соціальна підприємиця, громадська діячка і співачка. «Три в одній»: все разом в одному образі.
–Свій трудовий шлях ви починали зовсім не у творчій сфері – працювали в банку. В який момент музика стала частиною вашої ідентичності, а не лише хобі?
–Це завжди йшло паралельно. Музика була завжди зі мною, де б я не була і чим би не займалася. Взагалі, я на сцені з п’яти років. Спочатку це було в рамках дитячої творчості – танці, пісні. Потім я сама почала писати музику. Взагалі, я дуже вдячна світу за те, що мені щастило на людей, які мене оточували. Зараз популярно говорити про важливість «менторства» та «коучингу». Але насправді це не просто дань моді, це те, що дійсно працює – перевірено на собі.
Викладачі, які були поруч зі мною з самого початку, з Луганщини, інвестували багато часу і сил у мій особистий розвиток, у розвиток моєї творчості. Це як у спорті: якщо талант супроводжує класний тренер, який веде, бачить ціль, ясно її окреслює і допомагає розвиватися – результати перевищать усі очікування. Звісно, це не виключає людину, яка хоче це робити і її особисті зусилля. Тому люди потребують менторів, люди потребують людей!
–Отже, ваша музична ідентичність сформувалася ще у дитинстві, проведеному на Луганщині. У вас щось зберіглося з того часу на згадку?
–Мені пощастило знати Луганщину з декількох сторін. Насамперед, це Слобожанська Луганщина, де я народилася, – селище Новопсков. Там переважно українськомовні люди, вишиванки, дуже багато українських традицій… Вони були завжди і є зараз. Навіть в окупації, все одно – це частина нашої ідентичності. Друга частина, з якою я знайома, – це Стаханов (зараз Кадіївка – Прим. ред.)
Там жив мій дідусь, який був шахтарем. Усе своє життя він присвятив шахтарській праці, дуже важкій праці. Там зовсім інший вайб, інша культура, такий собі мікс: більше міського, російськомовного. Ці дві частини Луганщини дуже різні, але завжди були українськими за своєю суттю. Яскравий приклад: після смерті дідуся зі Стаханова, ми ховали його у вишиванці, це була його настанова…
І якщо говорити про те, що саме я зберігаю, то в мене є книга – старенький «Кобзар». Мама вивезла його з окупації, це було дуже небезпечно. І цей «Кобзар» зберігається у мене на самому видному місці.
–Коли ви в останнє були у рідних місцях свого дитинства?
–У Стаханові я була востаннє у 2014 році. Щодо Новопскова, я їздила туди постійно, останній раз – у 2021 році. Ми тоді робили фестиваль «Ветерани будують», коли ветерани зводили скейт-парк у Попасній. Я тоді назбирала букет квітів… Вони були точно такі самі, як квіти, що я збирала в Теплогорську, у дитинстві… Я довгий час їх зберігала, але в 2023 році чомусь викинула їх, і потім дуже шкодувала про це. Тому що вони якраз були такими, як я збирала у дитинстві, які моя бабуся ставила у вазу, коли я була маленька. Тобто ця природа, ці спогади… Ностальгія вона є, але не за дитинством чи молодістю, а ностальгія саме за «рідним». Те, чого тут вже не вистачає і чого не бачиш. Бо земля дуже багато значить, вода багато значить…
–А як сталося, що вже від музики ви перейшли до волонтерства та громадської діяльності?
–У 2014 році Майдан привчив нас до волонтерства. Я була на Майдані – не ночувала, але кожного дня ходила з друзями. Ми збирали ліки, їжу роздавали. Коли ж 11 років тому почалася війна на моїй «Малій Батьківщині», то волонтерство стало постійною діяльністю. Друзі, знайомі воюють за Україну, і хочеться їх підтримати. Пам’ятаю, тоді вперше почула слово «берці». Не знала, що це таке. Мені пояснили: солдатське взуття. Ми купували берці різних розмірів для воїнів у зоні АТО. Відтоді волонтерство стало частиною життя. Натомість у 2022 році, з початком повномасштабного вторгнення, стало зрозуміло, що треба робити це офіційно. Цього вимагала, насамперед, взаємодія з багатьма людьми з інших країн: контактами з Німеччини, США, Британії. Тоді я зареєструвала громадську організацію – «Фундацію «Зростай». Зараз організації вже три роки, і я готуюся до її оновлення, адже за цей період змінилися напрямки, пріоритети та акценти.
–Чи був у вас особливий кейс, який став символом того, заради чого ви працюєте?
– Я прожила втрату близької людини у 2022 році. Допомога іншим людям дала мені сили та опору, щоб пережити це та не зламатися. Перші проєкти я робила самотужки: закуповувала набори, фасувала. Потім долучилися волонтери з Новопскова, робота стала значно продуктивнішою. Один у полі не воїн – потрібна команда. Відгуки людей, слова вдячності – усе це спонукало рухатися далі.
Особливий кейс… Кожна ситуація особлива…Наприклад, ми допомагали родинам переселенців. Серед них була сім’я, де син знаходився в полоні на «Азовсталі». Коли його звільнили – це була радість для всіх нас, пам’ятаю це дуже добре, нібито вчора. Зараз у нас діє проєкт «LoveRises». Це жінки-ВПО та постраждалі від війни, які створюють в’язані речі. Ми продаємо їх у столичному ЦУМі, у США і Британії. Я бачу, як під впливом проєкту змінюється життя жінок: вони були розгубленими, безсилими, а тепер – упевненими в собі, натхненними та готовими створювати власні команди. Ми плануємо розширюватися, залучати жінок з різних міст.
–Як виникла ідея «LoveRises» – поєднати рукоділля, психологічну підтримку і підприємництво?
– Я постійно вчуся. У 2018 році я вирішила інвестувати у власне навчання. Зокрема, в Українському католицькому університеті на програмі публічного управління і адміністрування. Там я вперше дізналася про соціальне підприємництво. Це бізнес із соціальним впливом. Прикладів було багато, в тому числі українських. У 2022 році я познайомилася із засновницею подібного бізнесу в США – і вона стала нашою менторкою та першою замовницею. До цього вони працювали з жінками, які постраждали від насильства, торгівлі людьми. Ми взяли цю модель і створили свій варіант. Наші клієнти цінують якість і соціальну складову. Дівчата з нашої команди дуже креативні, талановиті.
–Що для вас означає жіноча сила Луганщини?
– Це вміння об’єднуватися, взаємодіяти, не боятися показати «голос». «Голос» – це проявляти себе і говорити про себе. Рік тому ми провели форум «Жіноча сила Луганщини». Ми показали жінкам: не бійтеся, пробуйте, навіть помиляйтесь – це частина шляху. Переселенки – це як дерева, які вирвали і пересадили. Вони мають пустити нове коріння. Це важко – оренда житла, відсутність опори. Але треба підтримувати одна одну, ділитися досвідом, бути привітними, діяти з любов’ю. І це обов’язково дасть свої плоди.
–Як, на ваша думку, війна вплинула на активність жінок у громадській діяльності та підприємництві?
– Жінки несуть великий тягар. Чоловіки на війні, жінки також воюють… навіть ті, хто з дітьми, також повинні об’єднувати у собі всі соціальні ролі – і заробляти, і забезпечувати побут. Це дуже важко емоційно, психологічно, економічно. Але є і позитиви: саме завдяки цьому тиску ззовні жінки почали більше проявлятися, об’єднуватися. У своїй дипломній роботі я досліджувала, як у Сирії під час війни виросла кількість жінок-підприємців. Так само і в Україні зараз. Жінками стали більше затребувані курси та навчання з фінансової грамотності, основ приватного бізнесу тощо. І добре, що зараз є проєкти та гранти на розвиток жіночого підприємництва. Головне – інвестувати кошти розумно, щоб вони створювали робочі місця і поверталися прибутком.
–Якою ви бачите Луганщину після деокупації?
– Це складне питання. Думаю, різноманітною та толерантною. Мені здається, треба робити культурний обмін – щоб люди з різних областей приїжджали, ділилися культурою. Світ величезний і захоплюючий, він не обмежується «власним двором». Усі ми люди, незалежно від кольору шкіри чи релігії. Треба з повагою ставитися до іншості. Адже усіх нас об’єднують набагато важливіші речі – бажання жити, любити, ростити дітей – і це головне. Українцям треба єднатися, триматися один за одного і зберегтися як держава. Натомість вісь зла має бути знищена. Я вірю в карму: усе повернеться!
Інтервʼю створено в межах співпраці з Українським жіночим фондом за підтримки урядів Великої Британії, Нідерландів та Канади і за сприяння Урядової уповноваженої з питань гендерної політики
