Як продукція українських і світових брендів продовжує потрапляти на ринок окупованих територій та РФ
Попри війну, деякі відомі українські та міжнародні бренди тихо продовжують своє життя на окупованих територіях та навіть у Росії. Промислові потужності кондитерського гіганта «АВК» на Донеччині працюють під маркою «Лаконд» на того ж бізнесмена. Горілку Medoff можна купити і у Києві, і у Москві – попри гучні скандали, судові справи та офіційно розірвані зв’язки. Придбати новенький «Фольксваген» та «обмити» його оригінальною «Колою» попри вихід цих торгових марок з Росії – також можливо. Як це працює в умовах війни – читайте у розслідуванні «Фарватер. Схід».
Усі ці бренди ніколи не були російськими. Але частина їх виробничих потужностей, менеджерів та ринків збуту знаходиться в окупації та навіть у Росії. Формально зв’язок з Москвою та окупованими територіями розірвано, хоча за відкритими даними між окремими структурами простежуються корпоративні чи логістичні зв’язки. Водночас компанії публічно заявляли про припинення діяльності на цих ринках. І поки держава говорить про «втрату активів», окремі бізнеси продовжують свою діяльність попри всі санкційні заходи та обмеження.
«АВК» чи «Лаконд»? Як українські солодощі опинилися в Росії
До 2014 року «АВК» належала до трійки найбільших кондитерських компаній України. Вона мала заводи у Донецьку, Луганську, Дніпрі та Мукачеві і випускала продукцію, яка стала частиною повсякденного життя українців. Лінійки «Гулівер», «Трюфель», «Шедевр» і знаменита «Коровка» формували імідж компанії як одного з основних символів української кондитерської індустрії.
Після початку війни ситуація змінилася радикально. Заводи в Донецьку й Луганську опинилися на окупованій території. На практиці це не означало зупинки виробництва: через деякий час на тих самих потужностях з’явився новий бренд. У 2015 році фабрики, які раніше належали «АВК», відновили діяльність, але вже під назвою «Лаконд», тоді як офіційний сайт української компанії публічно повідомив про «тимчасове припинення роботи».
Зовнішні ознаки цієї спадковості видно неозброєним оком: цукерки мають ті самі форми та смаки, пакування змінене лише частково, а відомі назви перетворені. Наприклад, «Курочка Ряба» перетворилася на «Донецьку курочку». Це не кустарна підробка і не чорний ринок, а продовження роботи того ж виробництва. Тільки з іншим брендом і для російського ринку, що підтверджується даними міжнародних митних перевезень.
Ключове питання – кому сьогодні належить цей бізнес і чи дійсно АВК втратила контроль над своїми активами?
Дані російського державного реєстру дають часткову відповідь. Компанії «Лаконд» у РФ і на окупованій території пов’язані з колишнім співвласником «АВК» Володимиром Кравцем, а також з його сином Ринатом. Прослідити цей зв’язок нам вдалося за допомогою російських дата-сервісів.
ООО «Луганская кондитерская фабрика «Лаконд» була зареєстрована в окупації ще в 2015 році за місцезнаходженням виробничих потужностей «АВК» в Луганську – на вулиці Лутугинській, 131. Її кінцевими бенефіціарами є ООО «Лаконд и Ко» та ООО «Лаконд». Засновником першої є колишній співвласник «АВК» Валерій Кравець. Власником другої – Кравець Ринат Валерійович через ростовську фірму «Кондитерская фабрика «Лаконд». За даними російського ЕГРЮЛ, батько та син виступають у цих компаніях вже як громадяни Росії.
Це означає, що частина бізнесу не просто вижила у форматі «віджатого» підприємства, а продовжила існування та зберегла зв’язок з людьми, які стояли біля витоків «АВК» задовго до війни. Показово, що саме на окупованому Донбасі кондитерське виробництво має набагато більше позицій, ніж на підконтрольній території. Настільки, що основний дистриб’ютор виробів «Лаконду» у Росії – провінційна новочеркаська компанія «Сладофф» минулого року очолила топ виробників кондитерських виробів у Ростовській області з показником доходності у майже ₽ 2 мільярди.
Свою причетність до бізнесу в окупації Валерій Кравець не приховував, хоча й не афішував її: у 2021 році у коментарі виданню «Форбс» він сухо зазначив, що «зберігає виробництво у Донецьку та Луганську», не конкретизуючи назв.
За даними інформаційного сервісу «Sherlock», Валерій Кравець аж до 2020 безперешкодно перетинав лінію розмежування з ТОТ та відвідував Київ.
Натомість українська частина «АВК» після втрати активів пережила глибоку реструктуризацію та скорочення виробничих обсягів. Компанія була вимушена розвивати меншу фабрику у Дніпрі, але це вже не той масштаб, який існував до 2014 року. У той же час, «Лаконд» зберіг технології, персонал, рецептури та орієнтацію на масовий ринок.
Найбільш промовистий момент у цій історії – відсутність будь-яких санкцій проти Валерія Кравця. Попри те, що його бізнес структурно інтегрований у російську економіку і працює на базі українських заводів, жодних обмежень з боку України чи міжнародних партнерів до нього не застосовано. Ім’я Кравця не фігурує у санкційних списках РНБО, ЄС чи США. Формально він перебуває поза політичною увагою, хоча має безпосереднє відношення до одного з найбільших «перенесених» українських промислових активів.
Medoff: бренд, що розділився між Україною та Росією
Горілка Medoff і сьогодні стоїть на полицях київських супермаркетів поруч із іншими українськими брендами. Така ж сама пляшка продається у Донецьку, Сімферополі й Москві – з мінімальними змінами у дизайні та різними назвами виробників. На етикетках – окремі компанії, у реєстрах – різні країни. Але корпоративні дані, офшорні ланцюги та судові матеріали дозволяють припустити: українська і російсько-кримська частини Medoff походять з одного джерела.
В Україні виробництвом та дистрибуцією Medoff займаються Beverage Trading Company та Eastern Beverage Trading. Обидві структури з’явилися після краху «Союз-Виктана» і фігурують у журналістських розслідуваннях як фактичні правонаступники його портфеля торгових марок.
Паралельна історія розвивалася на окупованому півострові. У Криму та Росії Medoff виробляють «Крымская водочная компания» та «Коньячный дом «Коктебель», якими керують Віктор та Олександр Злотницькі – колишні топменеджери «Союз-Виктана». За даними Роспатенту, саме ці компанії володіють торговими марками Medoff та Mernaya у Російській Федерації. Технологічно і кадрово це продовження тієї ж команди, яка до 2014 року працювала у складі українського холдингу.
Важливим елементом, що пов’язує обидві частини бренду, є офшорний контур, який зберігся ще з довоєнних часів. Правами на частину брендів «Союз-Виктана» у постбанкрутний період володіла Eastern Beverage Company Limited – кіпрська структура, яка фігурує і в українських, і в кримсько-російських реєстрах як власник часток і контрагент виробничих компаній. Над нею знаходиться ліхтенштейнська TMC Trade Mark Company AG, яка у 2000-х роках була «даховою» компанією для міжнародного портфеля торгових марок холдингу.
Саме через Eastern Beverage Company Limited пролягає міст між українським та кримсько-російським виробництвом. Ця компанія не лише контролювала частки у виробничих структурах, а й стала основою для формування ще однієї пов’язаної ланки – люксембурзької компанії Eastern Beverage Company S.A., через яку у 2013 році британський бізнесмен Ніл Сміт придбав частину торгових марок «Союз-Виктана», включно з правами на використання бренду Medoff за межами України. Люксембурзька структура стала інструментом для оформлення прав у ЄС і входила в той самий офшорний ланцюг, що поєднував українські, кримські та російські активи.
У підсумку Medoff – це не два різні бренди, а дві частини однієї системи, яка формально розділилася. Утім, їх інтереси сходяться в офшорних структурах Eastern Beverage Company Limited, Eastern Beverage Company S.A. та TMC Trade Mark Company AG, які протягом років володіли правами на торгові марки та активи старого виробництва.
Саме тому одна й та сама пляшка Medoff стоїть одночасно у Києві, Донецьку та Сімферополі. Це не копія і не підробка – це спадкова система «Союз-Виктана», яка після 2014 року продовжила існування у двох юрисдикціях, зберігаючи спільну офшорну основу.
Історії «АВК» та Medoff – це не просто кейси окремих підприємств. Це показники значно глибшої проблеми – відсутності в Україні системного механізму контролю за активами на окупованих територіях і моніторингу бізнес-зв’язків, що можуть напряму фінансувати економіку держави-агресора. Поки одні підприємства втрачають усе через війну, інші продовжують заробляти одночасно в Україні та РФ – залишаючись поза санкційними списками, публічною увагою та юридичними наслідками.
Тому питання тут не лише в тому, хто володіє фабрикою, що працює в Донецьку чи Луганську. Питання в тому, чи готова Україна нарешті подивитися на цю проблему не як на низку окремих випадків, а як на цілу тіньову економіку подвійних брендів, подвійних власників і подвійних правил гри, яка десятиліттями працює за лаштунками – і успішно переживає навіть війну.
«Невидимий імпорт»: як продукція Coca-Cola та Volkswagen залишається на російському ринку попри офіційний вихід
Після початку повномасштабного вторгнення багато глобальних корпорацій оголосили про вихід з Росії. На папері це виглядало однозначно: бізнес заморожено, виробництво припинено, контракти розірвано. Але реалії споживчого ринку, дані митниць та офіційні корпоративні документи показують іншу картину. Російський ринок безперешкодно продовжує отримувати продукцію тих, хто «пішов», – просто через інші канали та інші юрисдикції. Найяскравіше це видно на прикладах Coca-Cola та Volkswagen.
У березні 2022 року Coca-Cola Co заявила про припинення діяльності в Росії. Проте вже за кілька місяців її продукція знову з’явилася на полицях російських магазинів. Частину газованих напоїв росіяни імпортують через Сербію, Казахстан, Вірменію, Киргизстан і ОАЕ – країни, які стали ключовими хабами «паралельного імпорту». На це вказує навіть маркування на пляшках продукції.
Паралельно відбулась зміна юридичної оболонки колишніх активів Coca-Cola HBC у самій Росії. Зокрема, найбільший російський виробник безалкогольних напоїв Coca-Cola HBC Россия у серпні 2022 року був перейменований на «Мултон Партнерс» і почав виробляти «аналогові» напої – серед них «Dobry Cola», який майже повністю повторює довоєнну рецептуру Coca-Cola. Компанія зберегла масштаб: станом на 2023 рік вона утримує 9 600 робочих місць і закуповує понад 90% сировини та матеріалів всередині РФ, навіть попри відсутність офіційних поставок концентратів Coca-Cola із США. Це свідчить про те, що підприємства, які раніше працювали під брендом Coca-Cola, продовжують функціонувати в РФ під іншою юридичною назвою.
Трохи іншою, але не менш показовою є ситуація з Volkswagen. Концерн оголосив про припинення виробництва та експорту в Росію у березні 2022 року, але юридично вийти з країни не зміг. У 2023 році російський суд заморозив активи компанії в межах спору з «ГАЗ», тимчасово заблокувавши угоду про продаж заводу в Калузі. Цей юридично «підвішений стан» дозволив російському ринку продовжувати використовувати інфраструктуру, орієнтовану на сервіс і ремонт автомобілів Volkswagen, а також завозити нові авто через треті країни.
Насправді російський ринок насичується автомобілями іноземних марок (німецькі користуються найбільшою популярністю) саме завдяки «реекспорту» через країни Центральної Азії. За даними митної служби Киргизстану, у перші десять місяців 2023 року країна імпортувала майже 160 тисяч автомобілів – у п’ять разів більше, ніж у довоєнні роки. Багато з них одразу відправлялися до Росії. Журналісти Azattyq наводять показовий приклад: підприємець з Бішкека підтвердив, що лише за два місяці – листопад і грудень – перепродав у Москву близько 200 автомобілів, які формально були імпортовані в Киргизстан.
Окремим каналом надходять автомобілі та запчастини з ОАЕ та Китаю. Дубай став одним із ключових хабів для паралельного імпорту: російські компанії закуповують нові автомобілі Volkswagen у дилерів ОАЕ, після чого машини потрапляють на російський ринок через Грузію або Казахстан. Сервісні центри в Росії отримують запчастини через Туреччину, Китай та Казахстан – у тому числі шляхом перемаркування або постачань «для особистого користування».
Разом ці механізми створюють парадокс: бренди, які декларували «вихід», фактично зберігають присутність через тіньові логістичні ланцюги та реекспорт, побудований росіянами та їх міжнародними партнерами. Coca-Cola існує в Росії у вигляді імпортованої продукції та локальних копій, а Volkswagen – у вигляді поставок через Казахстан і ОАЕ та юридично не закритих активів. Російський ринок продовжує отримувати брендові напої та нові автомобілі, хоча формально співпраця з цими корпораціями припинена.
Ці приклади демонструють важливу закономірність: навіть коли глобальні бренди залишають країну, ринок може швидко вибудувати нові канали для отримання того самого товару. У випадку Росії це стало не винятком, а системним явищем. І поки одні компанії публічно заявляють про вихід, інші країни – фактично стають мостом, через який санкційні товари повертаються назад до російських споживачів.