Реєстри зради: хто з керівників Луганщини інтегрувався в систему РФ після 2014 року
Поки вся увага правоохоронців та громадськості роками була прикута до Олександра Єфремова як уособлення російського впливу на Луганщині, інші півзабуті фігури луганської політики знову почали виходити з тіні. Їхні імена з’являються на «експертних» майданчиках у Москві, в ініціативах, що просувають проросійські наративи, і в бізнес – реєстрах окупованих територій.
Це розслідування показує, як виглядає «після» для тих луганських можновладців, хто у вирішальний момент обрав інший бік.
Ми зіставили відкриті українські та російські реєстри – податкові дані, масиви юридичних та фізичних осіб-підприємців, аналітичні сервіси перевірки компаній, публікації медіа та офіційні сайти аналітичних центрів. Так з’явилися три різні історії людей, які до 2014 року представляли владу на Луганщині: голови Луганської обласної ради Валерія Голенка, екс-очільника Луганської облдержадміністрації Володимира Пристюка і Луганського міського голови Сергія Кравченка. Один став «експертною картою» для російських майданчиків, другий – частиною економіки окупованої території, третій – фігурою, чия біографія читається не із заяв, а з паспортних столів і реєстраційних баз.
Валерій Голенко: свій серед чужих, чужий серед своїх
У вересні 2025 року в Москві, на закритому для широкої публіки круглому столі «експертів» Інституту країн СНД, серед спікерів з’являється ім’я, дуже відоме усім луганчанам. Це – Валерій Голенко, який останні 10 років знаходився у режимі «медійної тиші». Для російської аудиторії він – «експерт з Луганського регіону», для нас – один із ключових гравців буремних подій, які ознаменували для України початок гібридної війни.
Навесні 2014 року Валерій Голенко очолював Луганську обласну раду – інституцію, яка в перші тижні кризи стала майданчиком для рішень, що легітимізували проросійські вимоги в очах громадськості. Саме на сесіях облради ухвалювалися звернення, які згодом цитувалися як аргументи для «захисту російськомовного населення» і необхідності зовнішнього втручання. Правозахисні організації та медіа фіксували: формально це були рішення представницького органу, фактично – політичний фасад для розхитування української юрисдикції в регіоні.
З початком воєнних дій Голенко намагався залишитися в українському правовому полі. Восени 2014 року він навіть балотувався до Верховної Ради України від «Опозиційного блоку». Поразка на виборах стала точкою зламу: публічна політична біографія обривається, і далі його сліди починають з’являтися вже в іншій системі координат.
OSINT-перевірка через російські державні сервіси показує, що вже у 2015 році на ім’я Голенка реєструється російський ІПН у базі Федеральної податкової служби РФ – формальний вхід у податкову систему Росії. У Єдиному державному реєстрі юридичних осіб він фігурує як президент Благодійного фонду «Луганського земляцтва «Возрождение Луганщины», зареєстрованого в Москві.
Адреса реєстрації фонду виявляється показовою. За даними довідкових та аудиторських сервісів, у попередні роки за цією ж локацією фігурували структури так званого «Луганського земляцтва РФ» – організації, яка активізувалася ще задовго до 2014 року і працювала як соціально-культурний міст між Луганськом і Росією.
До липня 2018 року ім’я очільника облради з’являється і в комерційній площині – як учасника ТОВ «ДОНЕЛЬ», компанії, що працювала вже тоді в російській юрисдикції. Однак нас зацікавив не сам факт підприємницької діяльності, а те, що на цей час Валерій Миколайович вже фігурував у росреєстрах як громадянин РФ.
Насправді цей факт має дуже велике значення, адже в Україні Голенко з 2016 року перебуває в розшуку за статтями, пов’язаними з посяганням на територіальну цілісність і державною зрадою. У розшукових обліках і санаційних списках Валерій Голенко раніше фігурував виключно як громадянин України. Тому задля допомоги кримінальному судочинству, ми вирішили піти далі і конкретизувати дані щодо набуття політиком російського громадянства та документування паспортом РФ через можливості податкової служби країни-агресора. Ось які дані ми отримали:
Незважаючи на те, що формально екс-голова облради прописаний у Міллерово, де народився і отримав у квітні 2017 року російський паспорт, проживає він у східній частині Москві на вулиці Вешняківській. Саме на це вказують дані фактичного місця проживання, наведені у полісі медичного страхування. Поблизу помешкання Валерій Миколайович також купив собі парко-місце для свого автотранспорту.
Поштова скринька в Котельниках по вулиці Сосновій, яка фігурувала до останнього часу в якості адреси зворотного зв’язку Голенка, належить вже не існуючій фірмі «Милторг», у якій він працював до виходу на пенсію у 2023 році. Цікаво, що зараз за цією ж адресою знаходиться офіс компанії з нетиповою для Москви назвою «Луганський картон», засновницею якої є Галина Миколаївна Голенко, дружина екс-чиновника.
За відкритими реєстровими даними, протягом кількох років підприємство демонструвало стійкі обороти і фінансові показники, які створювали економічну основу для пов’язаних із родиною Голенка організацій та фондів.
Парадокс ситуації посилюється іншим фактом. За публікаціями «Реальної газети», керівник окупаційної адміністрації «ЛНР» Леонід Пасічник включив Голенка до переліку осіб, яким обмежено в’їзд і господарську діяльність на території регіону. Людина, нібито інтегрована в російський простір, яка багато років відстоювала та уособлювала інтереси РФ на Луганщині, стала заручником геополітичної гри Москви та є небажаною у рідній домівці.
Володимир Пристюк: гроші не пахнуть
Повоєнний шлях Володимира Пристюка різко відрізняється від траєкторії Голенка. Колишній голова Луганської ОДА після звільнення у березні 2014 року тихо зникає з політичного простору. Хоча його роль у розвитку подій на Луганщині в той час залишається неоднозначною. Згадати тільки його публічний виступ в якості очільника області з обіцянками «дати по зубах гарячим головам із західної України».
Пристюк переходить у сферу, де немає мікрофонів і заяв, зате є виписки, рахунки і податкові звіти. Володимир Миколайович мирно проживає у столиці України, тоді як його близькі – дружина і сини, залишаються в окупації, де продовжують керувати родинним бізнесом.
Час від часу він відвідує Росію, про що свідчать дані логістичних сервісів, та підтримує стосунки із представниками депутатського корпусу опозиційних сил у Верховній Раді. Усе змінюється після початку повномасштабного вторгнення.
OSINT-аналіз через ресурс Руспрофайл, ЄДРЮЛ (єдиний державний реєстр юридичних осіб) та інші дата-бази фіксує: у лютому 2023 року Пристюк отримує російський податковий номер у Волгоградській області. Після цього він, його дружина та сини стають співзасновниками кількох компаній, які вже давно працюють на тимчасово окупованій території Луганщини, але зареєстровані в російській юрисдикції.
У виписках з’являються знайомі для регіону назви: «Айдарський пекар» (хлібопекарське виробництво), «Жовтень-РК-2» (аграрний сектор) і готельний комплекс «Дружба». Для дослідника ключовим сигналом стає дублювання назв, адрес та прізвищ між українськими та російськими реєстрами – типовий маркер того, що бізнес не «переїхав» фізично, а змінив юрисдикцію, залишившись на тій самій території, з тим самим майном і персоналом.
Фінансові показники перетворюють цю історію з локальної на системну. За відкритими даними на 2024 рік, сукупна виручка пов’язаних із Пристюком компаній становить близько ₽447 мільйонів – понад $5 мільйонів. У 2023 році ці підприємства сплачують більше ₽10,9 мільйона податків і понад ₽13,6 мільйона соціальних внесків у бюджет РФ. Це означає пряму фінансову інтеграцію в економіку держави-агресора та має ознаки колабораційної діяльності.
Виписки ЄДРЮЛ фіксують Пристюка як громадянина Російської Федерації та учасника компаній із корпоративними правами.
Його біографія після 2014 року майже повністю випадає з політичної площини, але стає максимально видимою в економічній. Саме ця лінія породжує в Україні правову дискусію: де проходить межа між приватною господарською діяльністю і сприянням економіці окупації – питання, яке виходить за межі журналістського аналізу і належить до компетенції правоохоронних органів.
Сергій Кравченко: людина-невидимка з чорноморського узбережжя
Сергій Кравченко, багаторічний мер Луганська, до 2014 року був однією з ключових фігур у міській владі. Під час найгарячішої фази конфлікту його ім’я також з’являється в медіа. У серпні 2014 року батальйон «Айдар» затримує Кравченка на блокпості, підозрюючи у співпраці з проросійськими силами, але через відсутність доказів його відпускають. Епізод залишається радше символічним – маркером того, наскільки крихкою стала тоді влада на місцях.
У наступні роки Кравченко на певний час виходить за межі донбаського контексту. «Реальна газета» публікувала матеріали про його появу в Чехії – фото і відео з Праги. На тлі Голенка і Пристюка, які достатньо швидко вбудовувалися в російський правовий простір, він виглядає фігурою, що намагалася триматися осторонь: ніякого бізнесу та публічної діяльності.
У грудні 2018 року Кравченку, за даними російських державних сервісів, видали паспорт громадянина РФ підрозділом МВС у Воронезькій області.
На його ім’я зареєстрований російський ІПН у базі ФНС РФ. А зовсім нещодавно, в лютому 2025 року він пройшов процедуру заміни українського водійського посвідчення на російське в підрозділі ГИБДД у Криму.
Адреса його приписки в окупованій Ялті відома після низки публікацій у ЗМІ. Однак ми знайшли й інші контактні дані за допомогою сервісів соціального страхування. Зокрема, додаткові адресні прив’язки, які можуть становити інтерес для українських правоохоронних органів у межах процесуальної перевірки. Насамперед, це «запасні аеродроми» Сергія Івановича у Алушті та Гурзуфі.
Як і у випадку Голенка, медійники фіксують Кравченка в переліку осіб, яким окупаційна адміністрація «ЛНР» обмежує в’їзд і господарську діяльність на Луганщині. Колишній мер став фігурою, що не вписується ані в українську систему, ані в нову місцеву вертикаль.
Сліди, що не зникають
У цій історії немає закритих архівів або «зливів». Усе, що описано вище, лежить у відкритих і напіввідкритих системах – державних реєстрах, податкових базах, корпоративних виписках, офіційних сайтах і публічних звітах. Саме так працює сучасний OSINT: зіставляються дати реєстрації юросіб, ІПН у ФНС РФ, записи ЄДРЮЛ, корпоративні ролі, фінансові показники, участь у фондах, протоколи “експертних” заходів і публікації медіа – і з цих фрагментів складається цілісна біографія.
У випадку Голенка це – ланцюжок від рішень облради 2014 року до фондів, родинних бізнес-активів і аналітичних майданчиків у Москві.
У випадку Пристюка – перехід із владних кабінетів у системну економічну інтеграцію на окупованій території з мільйонними оборотами і податковими відрахуваннями в бюджет РФ.
У випадку Кравченка – адміністративна біографія, написана паспортними столами, податковими базами і державними сервісами.
Ці дані мають не лише публіцистичну чи історичну цінність. Вони є процесуально значущими маркерами для правоохоронних органів: юрисдикції, дати, корпоративні ролі, фінансові потоки, участь у структурах, зареєстрованих у правовому полі держави-агресора. Саме з таких «сухих» рядків починаються запити про міжнародну правову допомогу, правова кваліфікація дій і формування доказових баз.
І є ще одна площина, яку фіксують реєстри. Через десять років після 2014-го всі троє героїв цього розслідування втратили будь-який реальний вплив на політичні процеси в Україні і на саму Луганщину. Один коментує події з московських майданчиків, другий рахує обороти в бізнес-виписках, третій зникає в адміністративній тіні.
OSINT показує не лише, де вони опинилися, а й де їх більше немає – у політиці, у прийнятті рішень, у майбутньому регіону, який вони колись представляли.