Мережа «русофілів»: як Сігал, Мандела, де Голль і викриті агенти працюють на парадипломатію Кремля
Поки російські дипломати в Європі втрачають доступ до урядових кабінетів, Кремль формує мережу лояльних іноземців, які працюють в інтересах РФ поза офіційними каналами. Для Луганщини ця тема не нова: більшість цих «друзів Росії» роками виправдовувала агресію проти України, легітимізувала окупацію Донбасу та допомагала Москві приховувати злочини. У списку новоствореного «Міжнародного руху русофілів» безліч гучних прізвищ, тоді як серед кураторів проєкту – православний олігарх та генерал російської розвідки. Про тіньовий дипломатичний канал Кремля – у розслідуванні «Фарватер.Схід».
Поряд із пресловутим «Росспівробітництвом», православними мережами та пропагандиськими медіапроєктами у Європі, росіяни формують пул іноземних «лідерів думок», які озвучують кремлівські меседжі там, де це вигідно Москві. Попри задекларовані цілі, усіх їх об’єднує скоріше не любов до літературного спадку Пушкіна чи Достоєвського, а чітка політична функція та російське фінансування. Ключову роль у цій структурі з назвою «Міжнародний рух русофілів» грає російський олігарх Костянтин Малофєєв, за спиною якого маячить тінь відставного генерала зовнішньої розвідки РФ Леоніда Решетнікова.
Православний олігарх та генерал розвідки за лаштунками культурного руху
Офіційно Міжнародний рух русофілів (MIR/Mouvement International Russophile) подається як міжнародний культурний рух людей, «натхненних Росією, її культурою та мовою». На своєму сайті організація наголошує, що не займається політикою чи інформаційно-підривною діяльністю, а нібито працює лише в царині «культурного діалогу» й «взаєморозуміння між народами».
Однак вже перший погляд на склад його учасників і спікерів демонструє зовсім іншу картину. На установчому конгресі «MIR» у Москві, що відбувся 14 березня 2023 року в Державному музеї Пушкіна, поруч із «друзями Росії» з понад 40 країн виступали представники російської влади й медіа. Серед присутніх – Сергій Лавров, Марія Захарова та Олександр Дугін.
Утім, стратегічний напрямок руху добре видно по тому, хто його патронує його з-за лаштунків. Серед таких фігур – Костянтин Малофєєв, російський олігарх, давній спонсор проросійських ультраконсервативних проєктів, який ще з 2014 року перебуває під санкціями США та ЄС за фінансування проросійських бойовиків на Луганщині та Донеччині. Незважаючи на те, що під час установчої конференції Малофєєв сидить у залі серед гостей заходу, саме його кореспондент російського видання «Завтра.ру» називає ключовою фігурою у процесі створення «MIR».
Більш того, організатором медіа-супроводження перших установчих зборів руху займалися співробітники підконтрольного олігарху телеканала «Царьград», про що свідчить характерний поштовий домен у оголошенні про проведення заходу.
Того самого «Царьграду», наглядову раду якого довгий час очолював генерал Служби зовнішньої розвідки РФ у відставці Леонід Решетніков, колишній директор Російського інституту стратегічних досліджень та близький соратник Малофєєва.
Однак це далеко не єдиний факт зв’язку «Руху русофілів» з російською розвідкою. І саме Леонід Решетніков (запам’ятайте це ім’я, ми ще до нього повернемося) є тією сполучною ланкою, яка дозволила розкрити реальне підґрунтя та диригентів мережі альтернативної дипломатії РФ.
Очільник русофілів: болгарський соціаліст зі справою про шпигунство
Міжнародний рух русофілів очолює болгарськи політик лівого спрямування Ніколай Малінов, який підтримує тісні зв’язки з Російською православною церквою та російськими медіа. Однак аналіз болгарської преси шестирічної давнини розкриває постать Малінова з трохи іншого боку.
Справа в тому, що у вересні 2019 року прокуратура Болгарії пред’явила йому обвинувачення у шпигунстві на користь Росії та відмиванні грошей. За даними слідства, Малінов працював на дві організації, пов’язані з Кремлем, передаючи їм секретну інформацію та просуваючи план «геополітичної переорієнтації Болгарії на Росію».
Перша з них – Російський інститут стратегічних досліджень. Ця організація працює у тісній зв’язці з МЗС та Службою зовнішньої розвідки РФ. Наразі її очолює екс-директор СЗР РФ Михайло Фрадков, до цього упродовж 8 років її керівником був екс-начальник інформаційно-аналітичного управління російської розвідки… Леонід Решетніков.
Друга організація, яка фігурує у болгарському кримінальному провадженні проти Малінова – «Двуглавий орел». За даними російського дата-сервісу Аудіт-ИТ, її засновником… є малофєєвська громадська організація «Царьград»!
Більш того, до 2020 року цього «Орла» також очолював демобілізований генерал СЗР Решетніков!
Болгарські слідчі стверджували, що саме він координував операцію, а Малінов був її локальним виконавцем, який будував проросійську інфраструктуру впливу в Софії. Виявилося, що саме очолювані на той час Решетніковим Російський інститут стратегічних досліджень та «Двуглавий орел» активно спонсорували публічну проросійську діяльність громадських структур Малінова у Болгарії. Звісно, не без участі «провладного імперіаліста» Костянтина Малофєєва.
Попри усі обвинувачення (справа досі розглядається у суді – ред.), Малінов отримав дозвіл суду виїхати до Москви, де особисто Володимир Путін вручив йому орден Дружби та грошову винагороду в ₽2,5 мільйонів (за тогочасним курсом – близько $40 тисяч).
У 2023 році до Малінова дійшли і санкції США в рамках глобального антикорупційного режиму: Мінфін прямо заявив, що він «широко залучений до корупційних схем» у Болгарії, включно зі спробою підкупу судді у своїй справі.
Окремий кейс – його медійна роль. Малінов довгий час був представником низки найбільш популярних російських телеканалів у Болгарії, серед яких «Перший канал», «ТВ Центр», «Дім кіно» тощо. Він роками заробляла на трансляції російського телевізійного продукту та наративів у європейський інформаційний простір.
Таким чином, Малінов – це не «романтичний шанувальник російської культури», а професійний оператор російських медіа й політики впливу, який пройшов шлях від «представника телеканалів» до фігуранта справи про шпигунство. Те, що саме він очолює «MIR», робить цей рух наочним продовженням тієї ж логіки: русофілія як інструмент спецслужб і геополітики.
Елі Хатем: як «адвокат диявола» став російським конектором
Не менш цікавою біографією відрізняється і заступник Ніколая Малінова на чолі руху русофілів – Елі Жозеф Хатема. Він не схожий на пересічних «шанувальників Росії». Це людина, яка одночасно має досвід роботи в дипломатичних коридорах ООН, зв’язки з близькосхідними спецслужбами та давню інтеграцію у французьке ультраправе середовище.
За походженням Хатем пов’язаний з ліванською маронітською елітою та має французько-ліванські корені. У 1990-х він працював особистим помічником і радником Генерального секретаря ООН Бутроса Бутроса-Галі.
Після роботи в ООН Хатем виступав адвокатом у справах, пов’язаних із президентами, розвідувальними структурами та терористичними організаціями. Серед його клієнтів – колишній президент Лівану Амін Жмайєль, багаторічний керівник сирійських спецслужб та один з ключових представників клану Асада – Ріфат Асад. За даними арабських ЗМІ, його послугами користувалися також фігуранти кримінальних справ, пов’язані з діяльністю «Хезболли».
Утім, найбільш значущим епізодом у його кар’єрі стала участь у процесі над Робертом Денаром – легендарним французьким «королем найманців», що протягом 1970–1990-х років організовував перевороти та операції приватних армій у країнах Африки. Це інформацію, підтверджує вже покійний Денар у своїх мемуарах.
Роль адвоката Денара автоматично вивела Хатема в поле зору спецслужб, які відстежували не лише самих найманців, а й їх політичні й фінансові зв’язки.
На початку 2000х Хатем дедалі глибше занурюється у французьке ультраправе середовище. Він зближується з Жан-Марі Ле Пеном (батьком Марін Ле Пен), неодноразово робить антисемітські заяви та входить у структури, пов’язані з радикальними націоналістами й католицькими інтегристами.
За даними російської бази авіаперельотів «Сирена», уперше Хатем «засвітився» в Росії у 2015 році на чартерному рейсі «Москва-Кіпр».
Трохи згодом, у 2018 році за запрошенням російського політтехнолога Олексія Кочеткова він з’являється в анексованому Криму як «міжнародний спостерігач» на російських виборах. Після цього Хатем став постійним «гостем» на різного роду проросійських заходах по усьому світу. У тому числі, в компанії одного з антигероїв нашого розслідування Костянтина Малофєєва.
Гєдрюс Грабяускас – «п’ята колона» з Литви та переписування історії під крилом Кремля
Литовський політик і активіст Гєдрюс Грабяускас фігурує на сайті «руху русофілів» як його активіст та голова «Соціалістичного народного фронту Литви» – структури, яка ще з 2009 року позиціонувала себе як ліва опозиційна сила, але поступово перетворилася на один із центрів проросійської агітації в країні.
Його ім’я нерозривно пов’язане з іншим одіозним литовським політиком – Алгирдасом Палецкісом, засудженим за шпигунство на користь Росії. У 2021 році суд у Шяуляї визнав Палецкіса винним у «підготовці шпигунства на користь РФ», а в 2023-му Верховний суд Литви остаточно залишив вирок у силі, хоч і дещо скоротив строк ув’язнення.
Грабяускас постійно з’являється поруч: як політичний соратник, як публічний захисник і як частина ширшої мережі, що в литовських медіа описується як «проросійське середовище». Свої перші серйозні проблеми з литовським правосуддям Грабяускас отримав у 2016–2018 роках: його разом з іншими активістами судили у справі про «антиконституційну діяльність». Двоє його спільників отримали умовні строки, тоді як сам Грабяускас був зрештою виправданий через недостатність доказів.
Після цього його конфлікт із державою тільки загострився. У 2020 році в лояльних до Кремля та маргінальних литовських медіа з’являється новина: Грабяускас втік до Росії, заявивши, що не збирається повертатися до Литви й розглядає можливість просити притулку. У цих текстах його вже подають як «переслідуваного журналіста» й «жертву профашистського режиму».
Кульмінацією цієї історії стала книга з «альтернативним» поглядом на литовську історію, яку в 2022–2024 роках фінансував російський фонд «Правфонд».
Один з авторів цієї книги – Гєдрюс Грабяускас, який перебуває в Росії й ховається від литовської Феміди. У травні 2025 року литовська прокуратура почала перевірку фактів фальсифікації історії та можливої пропаганди, пов’язаної з цією книжкою, а спецслужби попередили про спроби Кремля через такі видання легітимізувати власне трактування історії та делегітимізувати Литовську Республіку.
Історія Гарбяускаса показує, як із маргінального лівого політика формується «п’ята колона» вже за межами Литви, але з претензією говорити від її імені – тепер уже на майданчиках, організованих Росією.
Рука Кремля у іменах та обличчях: хто ще помічений у лавах «русофілів»
У нашому розпорядженні опинився лист Міжнародного руху русофілів до генерального секретаря ООН, датований ще 23 березня 2023 року. Цей артефакт ми знайшли на одному з болгарських сайтів, афілійованих з діяльністю Ніколая Малінова.
Однак нас зацікавив не сам документ, а список його підписантів. Більшість з них мало відомі, але є й такі, що не поступаються скандальною медійністю Малінову, Хатему чи Грабяускасу.
Аліна Ліпп – німецька блогерка, яка називає себе незалежною журналісткою, але в офіційних документах ЄС і в доповідях німецьких спецслужб фігурує як пропагандистка Кремля. Вона веде Telegram-канал «Neues aus Russland» і блог, де системно поширює дезінформацію про війну РФ проти України, зокрема наративи про «визвольну місію» та «злочини Києва».
У 2022 році Ліпп сама підтвердила, що проти неї у Німеччині відкрито кримінальне провадження за статтями, пов’язаними з «схваленням кримінальних діянь» і пропагандою війни. Їй заборонено в’їзд до країн ЄС, активи в межах юрисдикції заморожені.
Томас Рьопер – німецький блогер, який проживає в Росії й є засновником проросійського сайту Anti-Spiegel. Моніторингові центри з протидії дезінформації та низка досліджень прямо називають його ресурс інструментом російської пропаганди, який регулярно публікує фейки та маніпуляції щодо війни в Україні й діяльності НАТО.
Рьопер неодноразово з’являвся як «міжнародний спостерігач» на псевдовиборах і псевдореферендумах, організованих Росією на окупованих територіях України, зокрема на Донбасі. У травні 2025 року ЄС одночасно з Ліпп включає Рьопера до санкційного списку за участь у російських дестабілізаційних операціях, поширення дезінформації та підрив демократичних процесів у ЄС.
Фабріс Сорлен – французький ультраправий активіст, пов’язаний із низкою католицько-консервативних і анти-ЛГБТІ-груп у Франції. Розслідування про російські зв’язки французького ультраконсервативного руху показують, що саме через таких діячів, як Сорлен, у країну заходили мережі, пов’язані з Малофєєвим і російськими православно-євразійськими колами. Нещодавно отримав російське громадянство.
Сорлен очолював або був близький до асоціацій, які співпрацювали з кремлівськими структурами, зокрема брали участь у заходах, що просували наративи «традиційних цінностей» та «многополярності» в Європі, часто за участю представників «Царьграда» й оточення Малофєєва. Його участь у MIR логічно продовжує цю лінію – перенесення риторики російського ультраконсерватизму у французький політичний простір.
Сергій Фільберт – російсько-німецький блогер, засновник YouTube-каналу «Голос Германии» (Golos Germanii), який позиціонує себе як «альтернативне медіа», але в дослідженнях з’являється як частина російської інформаційної операції в Німеччині.
Канал перекладає й підсилює меседжі конспірологів, політиків AfD та інших фігур, лояльних Кремлю. Сам Фільберт брав участь як «спостерігач» у псевдовиборчих процесах в окупації, про що потім розповідав у російських ЗМІ.
Кріс Роман – бельгійський ультраправий активіст, лідер маргінальної, але символічно важливої організації Euro-Rus.
Він багато років позиціонує себе як представник «російського погляду» в Бельгії, виступає в прокремлівських медіа та регулярно відвідує окуповані території. Неодноразово виступав в якості «міжнародного спостерігача» на нелегітимних виборах у Південній Осетії та Абхазії та особисто відкривав псевдо «представництва» так званих республік у Європі, зокрема «посольство ДНР» у Дендормонде (Бельгія). З початком війни проживає у Росії.
Водночас, у лавах «русофілів» присутні такі пізнавані фігури як Стівен Сігал, Джеф Монсон, а також онуки Шарля де Голля й Нельсона Мандели. Це створює ілюзію ваги та міжнародної легітимності, хоча насправді вони взагалі не мають стосунку до реальної політичної роботи руху. Їхні гучні прізвища працюють лише як фасад, що прикриває справжніх кураторів і надає проєкту медійної впізнаваності. Насправді ж їхня роль – радше декоративна, ніж змістовна.
Отже, навряд чи можна вважати «MIR» звичайним культурним рухом. Скоріше це інструмент парадипломатії, вибудуваний навколо двох ключових постатей: олігарха Константина Малофєєва та генерала СЗР у відставці Леоніда Решетнікова. Саме вони визначають політичну лінію руху, формують його мережі в Європі та забезпечують просування кремлівських меседжів там, де офіційна дипломатія вже не працює. Через «русофілів» Москва створює видимість міжнародної підтримки й одночасно експортує власні наративи, використовуючи іноземних прихильників як зручні канали впливу.