Захоплення Луганського управління СБУ: інтерв’ю зі свідком подій

У квітні 2014 луганське управління СБУ стало однією з перших державних інституцій, захоплених проросійськими силами. Саме звідти заколотники проголосили потім створення так званої «ЛНР». Офіцер-оперативник СБУ, який був усередині будівлі під час штурму натовпом, погодився розповісти, що тоді відбувалося насправді.

Паніка в соцмережах, політичний вакуум і неготовність до гібридної агресії. Джерела повідомляють про підготовку штурму, а плану оборони будівлі не створено. Секретні документи не вивезли, зброю не видали, а наказу на оборону з Києва не віддають. Агресивний натовп очолили добре підготовлені російські спецпризначенці. Наша «Альфа» була готова зачистити будівлю, та її відкликали. А співробітникам СБУ, що лишилися на місці, спускали абсурдні вказівки.

З міркувань безпеки ми не розкриваємо ім’я та посаду співрозмовника. Та це – безцінні свідчення людини, яка зсередини бачила самий початок війни РФ проти України.

Ви згадали, що були тоді в правоохоронній системі. Ким саме працювали навесні 2014-го?

У квітні 2014 року я був оперативним співробітником Управління Служби безпеки України в Луганській області – керівником середньої ланки. Деталі функціональних обов’язків не можу розкривати через режим державної таємниці, але загалом мій підрозділ займався контррозвідувальним забезпеченням окремих суспільних процесів. Ми відслідковували політичні, інформаційні та гуманітарні тенденції в регіоні – це був наш предмет роботи.

А якою була атмосфера напередодні? Звучить так, ніби всі відчували, що щось насувається… Наскільки ситуація була контрольованою?

Питання в тому – контрольованою ким. Атмосфера була напружена. Відчувалося, що «щось витає у повітрі». Спершу існувала надія, що ситуація піде за сценарієм 2004–2005 років, коли регіональні еліти домовлялися з центром і уникали силових сценаріїв. Але водночас було очевидно, що цього разу так не буде.

По-перше, пролилася кров. По-друге, з’явилося дещо інше, чого не було раніше. Це вже зараз люди мають хоча б якесь загальне уявлення про дезінформацію, інформаційні психологічні операції тощо (що не зважає їм і досі ставати жертвами пропаганди та російських «вкидів»). Тоді не було навіть цього розуміння. Ми зіткнулися з потужним інформаційним протистоянням.

Найбільшу роль відігравали інформаційна істерія та реальний вакуум влади як на центральному, так і на місцевому рівнях. На відміну від 2005 року, соціальні мережі вже були потужним інструментом нагнітання. Люди не були готові критично сприймати інформацію, тому масові фейки про «30 автобусів із правосєками», про «каральні загони» – ширилися блискавично і сприймалися всерйоз. Інституції не встигли адаптуватись до цього нового інформаційного середовища.

У день штурму будівлі ви знаходилися всередині Управління?

Так. Починаючи ще з грудня 2013 року оперативні офіцери практично не мали вихідних. Ми працювали у шестиденному режимі, а з березня навіть і в неділю. Тож 6 квітня я, як і решта, був на роботі з восьмої ранку.

Тобто штурм не був несподіванкою? Керівництво знало, що готується атака?

Скажу однозначно: так, знало. Інформація надходила з декількох незалежних джерел – і це ми обговорювали на нарадах. Попереджали керівництво, зокрема начальника – Олександра Петрулевича та його заступників. Наскільки мені відомо, вони передавали дані до центральних органів у Києві.

Особисто я знаю, що штурму передувала зустріч Валерія Болотова і його посіпак з першим секретарем Луганського обкому КПУ, нардепом Спірідоном Кілінкаровим.

Бойовики добивалися більш активної участі комуністичного активу в можливому штурмі, однак Кілінкаров злякався: він максимально уникав силового розвитку подій. Що не заважало йому щотижня їздити у Донецьк до Петра Симоненка, який проживав у готелі під вигаданим ім’ям. Від нього Кілінкаров отримував сумки з грошима на організацію антиурядових мітингів.

Саме від проукраїнських представників КПУ (як не дивно може це звучати, але такі були) особисто я дізнався про цю зустріч Кілінкарова з Болотовим та підготовку до штурму нашої будівлі 6 квітня.

Щодо плану протидії – його, по суті, не було. Про це я можу судити з того, що увесь банк даних, електронні носії, оперативні та контррозвідувальні справи, секретні документи – нічого не було вивезено. Це не кажучи вже про зброю. Деякі з керівників, коли вже стало зрозуміло про неминучість захоплення Управління, на свій страх і ризик знищували свої секретні документи та розробки прямо у себе в кабінетах або спромоглися винести їх за межі будівлі у хаосі штурму. Це було критично важливо, адже у разі їх потрапляння в чужі руки могли постраждати сотні співробітників та оперативних джерел…

Також, за наказом Петрулевича, викликали всіх співробітниць-жінок, чим лише створили додаткові ризики, адже вони не були готові ані психологічно, ані фізично. Була радше спроба створити видимість протидії, яка не мала реального ефекту.

А як реагував Київ? Чи були якісь конкретні вказівки?

Начальник управління Петрулевич постійно був на зв’язку з Києвом, зокрема з Валентином Наливайченком, який тоді виконував обов’язки голови СБУ. Але наскільки я можу судити, жодних чітких рішень з центру не надходило. У столиці зайняли позицію пасивного очікування. Ніхто не хотів брати на себе відповідальність у політично нестабільний період.

Це була системна проблема: після Революції гідності при владі перебували тимчасові виконувачі обов’язків: ТВО президента, ТВО голови СБУ… Законність цих призначень до виборів була під великим питанням… І всі розуміли, що будь-яке жорстке рішення може коштувати їм посад і свободи – як це сталося з начальником УСБУ в Хмельницькому після подій з випадковим смертельним пораненням жінки під час спроби захопити управління СБУ з боку активістів Хмельницького майдану (хоча зараз його виправдали). Це на той час повністю деморалізувало вертикаль. І цю ситуацію дуже добре розуміли у Москві.

То як саме розгорталися події того дня?

Спочатку проходив мітинг у центрі Луганська, після чого натовп рушив до будівлі СБУ. Почали висувати вимогу звільнити затриманих прибічників Болотова. З їх арештом взагалі окрема історія: операцією з їх захоплення керував начальник головного відділу контрозвідки Віталій Кононов, син багаторічного очільника Луганської  і Дніпропетровської митниць Василя Кононова та зять відомого обласного регіонала Валерія Пахниця. Як результат – головного бойовика Болотова не арештували і він зміг сховатися і організувати штурм. Випадок це чи ні – вже не важливо. Додам тільки, що Кононов у 2022 році вже відкрито перейшов на сторону Росії, але вже з посади голови Старобільської РДА.

Повертаючись до 6 квітня…Масовку забезпечували місцеві структури – партія регіонів, ветеранські організації десантників, «афганців». Але безпосередню силову частину штурму здійснювали зовсім інші люди – у балаклавах, добре фізично підготовлені, з чіткими діями та російськими прапорами (які було складно знайти у Луганську тих часів взагалі, їх не було у продажу). За манерою поведінки це нагадувало професійних військових. Вони працювали основну частину  штурму, після чого швидко зникли. Уже згодом у будівлю зайшли місцеві маргінальні групи, козаки, Болотов та інші персонажі. На той момент мені вже було очевидно, що початковий штурм здійснювали російські спецпризначенці.

І які рішення ухвалювало тоді керівництво Управління?

Фактично – жодних. Досі місцевих офіцерів звинувачують нібито вони «здали управу». Але це не правда. Питання треба ставити не пересічним офіцерам. На той час уся табельна зброя зберігалася у КЗЗ (кімната зберігання зброї), на руках ніхто нічого не мав, окрім чергової служби. Отримати зброю можливо тільки за рапортом, підписаним начальником управління або за наказом по управлінню. Такого наказу керівництво не віддало і усні прохання офіцерів проігнорувало: аби не допустити ескалації.

Ми оборонялися тим, що було під руками – стільцями, канцелярією. Адже на відміну від міліції чи внутрішніх військ, у СБУ не було тоді на балансі таких спецзасобів як гумові кийки, шоломи, щити тощо. Їх було 10-12 комплектів тільки для чергової служби, не більше.

Наприклад, офіцер, який тримав оборону на другому поверсі навпроти карнизу, мав лише один кийок і щит, і на нього одночасно з трьох вікон ліз десяток нападників. Протидія була фізично неможлива. Мого товариша, 30-річного хлопчину 60 кілограмів вагою, поставили захищати бокові ворота. Одного, озброєного щитом, каскою радянських часів та газовим балончиком. Натовп просто його зніс.

Це була катастрофа управління. Узагалі, якби не начальник відділу кадрів, який ініціативно взяв на себе керування протипожежними заходами, управління взагалі б згоріло від пляшок з коктейлями молотова та інших вибухових речовин, що летіли у вікна з усіх боків.

Чому ж тоді так і не було наказу про оборону?

Наказ мали віддати керівники управління у координації з Києвом. Законодавство дає чіткі алгоритми, є конкретний план дій у такій ситуації. Але політичний контекст був паралізуючим.

Події в Хмельницькому та Львові під час Революції гідності продемонстрували: будь-який силовий опір може обернутися кримінальним переслідуванням офіцерів. Відтак ніхто не хотів повторити долю Крайтора (начальник Хмельницького управління СБУ – прим. ред) чи беркутівців, яких на той час переслідували системно й без розбору (на чому також дуже добре зіграли росіяни).

Додатковий фактор – позиція міліції. Начальник ГУМВСУ в Луганській області Гуславський фактично самоусунувся. А саме міліція мала обороняти зовнішній периметр, бо це вже її прямий обов’язок. Зараз він невідомо де і ніхто взагалі про нього не згадує. Як і про губернатора Михайла Болотських, який, за моїми даними, також  виїхав за кордон після 2014 року.

Чи правда, що зброярня СБУ стала головним джерелом озброєння бойовиків?

Частково правда. За часів генерала Третяка запас зброї було збільшено, але не до міфічних масштабів. Йшлося максимум про пару тисяч одиниць – здебільшого автомати та пістолети. Це не могло забезпечити тисячі бойовиків по області.

Основний потік зброї пішов уже в травні з Росії – через Антрацит, Красний Луч, Свердловськ та Ровеньки. Це були КамАЗи, завезені козацькими формуваннями Козіцина під контролем російських кураторів. Порівняно з цим, те, що отримали внаслідок захоплення СБУ, було мізерним.

Тези про ключову роль арсеналу СБУ якраз роздули самі бойовики та росіяни, аби на той час відволікти увагу від ролі Москви у подіях на Луганщині та Донеччині. До речі, наскільки мені відомо, зброярня міліції, захоплена невдовзі, була значно більшою (враховуючи арсенали міських та районних відділків).

У Харкові будівлю обладміністрації зачистив вінницький «Ягуар». Розповідають, що в Луганську  планував штурм захопленого СБУ спецпідрозділ «Альфа». Це правда?

Так. Через кілька днів після захоплення прибуло кілька сотен спецпризначенців «Альфи» з Києва та регіонів.  Протягом двох днів вони розквартирувалися на території колишньої військової частини в Кам’янобродському районі. Це був тимчасовий штаб, туди особисто приїжджав Наливайченко, проводилися наради щодо варіантів штурму.

Але вже на третій день нам повідомили, що операція скасована. «Альфа» зібралася і виїхала. Наливайченко, Петрулевич та все керівництво також виїхали – залишивши луганське управління напризволяще, тоді як невдовзі почалася справжнє полювання на співробітників.

Деякий час ми працювали у підпіллі, зраджені центром, щоденно отримуючи нереальні вказівки з Києва, які часто суперечили здоровому глузду та оточуючим реаліям. Наприклад, у день сепаратистського референдуму ми власними силами мали організувати на противагу йому свій, проукраїнський референдум. До цього – сприяти проведенню проукраїнських мітингів навпроти захопленої будівлі Управління тощо.

Це тривало аж допоки не призначили нового начальника – Михайла Грека, який повернув багатьох звільнених Петрулевичем адекватних керівників, які розуміли реальний стан справ та оперативну обстановку в області. Але, напевно, було вже запізно для того, щоб повернути хід подій у зворотному напрямку. Якщо це взагалі було можливо.

Чому, на вашу думку, не віддали наказ на штурм?

Це питання до того, хто мав його ухвалити. Моє суб’єктивне бачення – страх перед ескалацією після Криму, політичною відповідальністю й реакцією Москви. Велику роль грала невизначеність перед виборами, як я вже неодноразово підкреслював  – брак політичної волі та відповідальності.

У ті дні до терористів приїздили різні політики. Чи мали вони реальний вплив?

Ні. Це була політична показуха напередодні виборів. Жоден із них не мав реального впливу на ситуацію і близько. Росія керувала процесами напряму, а роль місцевих або українських політиків не була визначною.

Як би ви розподілили відповідальність за події  між різними рівнями влади?

Якщо виходити з букви закону – відповідальність мали би понести багато хто, починаючи від місцевого керівництва СБУ й завершуючи Києвом. Але в Україні довго існувала негласна традиція політичної недоторканності владних груп, яка лише почала руйнуватися після Януковича. У цій атмосфері ніхто не хотів ухвалювати рішень.

Окремо варто згадати міліцію: їхній обов’язок – оборона будівлі зовні. Вони цього не виконали. Очільник обласного ГУМВСУ фактично «зник» у критичний момент.

І останнє: якби будівлю УСБУ вдалося втримати – це могло б змінити хід подій?

Психологічно втрата СБУ зіграла роль – вона деморалізувала владу та суспільство. Але стратегічно – Росія все одно шукала б привід. Знайти ж  його не важко. Це видно з подій 2022 року: Кремль використовує будь-яку штучну причину для агресії.

У серпні 2014 року українські сили вже витіснили більшість незаконних формувань із Луганщини – і що? Тоді втрутилися регулярні російські війська. Тому навіть якби СБУ вистояла, Росія знайшла б інший спосіб втрутитися – адже Луганщина та Донеччина на той час відігравали основну роль у геополітичній грі з федералізації України та повернення її до сфери впливу Кремля.  Саме остаточний провал цього плану, який росіяни усвідомили у 2021 році, і призвів до війни, основна мета якого – відновлення Радянського союзу.