«Якщо ти чуєш вибухи, значить, ти живий». Харків’янка Марина Ковтун про війну і нове життя на Вінничині
Через повномаштабну війну Марина зі своєю сім’єю змушені були переїхати на Вінниччину з Харкова, і уже другий рік мешкають в Теплику. Тут дівчина розпочала життя з чистого аркуша та знайшла улюблене хобі. Марина Ковтун із мамою в’яжуть патріотичні іграшки та допомагають ЗСУ. Вони подолали чимало труднощів на шляху до нового життя.
Анастасія Тульчій, спеціально для «ФС»
– Марино, чи відчували ви, що наближається повномаштабна війна?
– Усі розмовляли про це на кожному кроці. Я знала, що таке може статись, але не могла у це повірити. Адже росіяни ще до 2014 року їздили до Харкова майже кожні вихідні, вони гуляли у наших парках, купували одяг у наших торгівельних центрах, закуплялись на «Барабашово».
– Як ви зрозуміли, що Харків під атакою?
– У цей день я ночувала у мами і ми з нею прокинулись о четвертій ранку, бо почули звук, якого раніше ніколи не чули. Я подивилась у вікно, а там спалахи. Тоді ми зрозуміли, що це був звук градів і у Харкові розпочалась війна. Зателефонувала своєму чоловіку, він приїхав і ми рушили зібрати свої речі, забрати нашого кролика та купити продукти. Ми їдемо по місту, хтось стоїть на зупинках, чекає громадський транспорт, хтось біжить у метро, але ніхто ще не може повірити, що розпочалась війна.
– Як ви пережили перші тижні війни?
– Важко. Ми не знали наскільки усе затягнеться. Супермаркети приймали тільки готівку, черги в аптеках величезні. Ми сиділи з мамою та бабусею у підвалі, майже не виходячи, я піднімалася лише за водою. Мамі та бабусі потрібні були ліки, в аптеках потрібних не було. Увесь цей час накривають гради. Була дуже сувора комендантська година. Вийти на вулицю було небезпечно, бо коли я підіймалась за їжею у квартиру, то у вікні бачила росіян. Вони ходили у нашому дворі з автоматами і від цього ставало ще страшніше.
– Як довго ви перебували у підвалі?
– Ми просиділи у підвалі з початку повномаштабного вторгнення десь до 4 березня. Ми постійно читали новини у Telegram і дивились, де були нові прильоти. У підвалі було дуже багато діток, ми їх якось старались розважати, це хоч трохи нас відволікало.
– Коли ви прийняли рішення покинути Харків?
– Ми почали розуміти, що війна не закінчиться так швидко, як усі спочатку думали. Було дуже страшно залишатись й у нас виникли певні обставини. Бабуся почала хворіти й мамі потрібне було лікування, бо в неї онкологія. Ліки знайти було неможливо. Тому ми вирішили виїжджати з Харкова. Зібрали усе своє життя у три валізи і поїхали. Хоча мама з бабусею категорично відмовлялись від цієї затії. Але я наполягла, бо їх здоров’я значно погіршувалося.
– Чому вибір впав саме на Вінниччину?
– У мене в Теплику є друзі, вони зателефонували нам і запропонували приїхати до них. Навіть знайшли нам житло. Дорога була дуже важка. Бензину на заправках немає, по дорозі купа аварій. Ми їхали з Харкова до Дніпра майже 10 годин. Їдеш по трасі, а там затори, на блокпості перевіряють речі, документи, і треба десь робити зупинки, бо комендантська година. Ми добирались до Вінниччини три дні.
– Як вас прийняли у Теплику?
– Дуже гостинно. Друзі нас зустріли, нагодували борщем і показали наше житло. Ми напевне три дні просто спали. Не могли повірити, що спимо у теплому ліжку, а не у холодному підвалі. Перші тижні ми просто гуляли, знайомилися з людьми, дивилися що тут і як. Взагалі дуже затишне містечко, а головне, що тихо.
Потім я познайомилася з дівчатами в гуманітарному штабі й ходила туди працювати як волонтерка, аби тільки вдома не сидіти. У мене двоюрідний брат – військовий, він зі своєю сім’єю був на Азовсталі. Його взяли у полон, сім’ю відправили у фільтраційний табір. Чекати обмін було морально важко, тому робота у гуманітарному штабі відволікала, бо я знала, що хоч трохи допомагаю людям.
– Де зараз брат?
– Брата повернули через пів року з полону. Андрій розповідав, що їм сказали, ніби везуть на розстріл. Зав’язали очі, зв’язали руки і кудись повезли. Потім уже вони почули, що вони на українському кордоні. Брат далі воює, бо у полоні залишились його побратими.
– Чи легко було адаптуватися у новому місті?
– Було важко усвідомити, що ти розпочинаєш усе своє життя спочатку. З чистого аркуша, з нуля. І що робити? Куди бігти? Де працювати? Адже я розуміла, що повертатись у Харків найближчим часом не буду, і потрібно, хоча й тимчасово, влаштовувати життя на Вінниччині.
– Мені відомо, що ви маєте власний Інтернет-магазин в’язаних іграшок. Як ви прийшли до цього?
– У гуманітарному штабі познайомилась із жінкою з Донецької області й вона навчила мене в’язати патріотичні іграшки. Це стало моїм хобі. Потім я навчила в’язати маму і ми займались цим удвох. Ми в’язали сердечка, відправляли їх військовим. Зараз в’яжемо теплі пояси на зиму й передаємо хлопцям. Також в’яжемо патріотичні ляльки, продаємо їх і кошти відправляємо на ЗСУ. Я часто передаю свої ляльки за кордон, і мої друзі дарують їх новим знайомим. Їм дуже подобаються іграшки, бо вони з України. Наприклад, недавно відправила свою ляльку-українку в Німеччину.
– Отримуєте зворотній зв’язок від військових?
– Так, звичайно. Надсилають фото з сердечками і дякують. Кажуть, що це частинка чогось сімейного, теплого та затишного. І це мене ще більше мотивує допомагати ЗСУ, і не тільки мене, а й моїх друзів також.
– Які іграшки пропонуєте?
– Патріотичні ляльки, ведмедики, синьо-жовті сердечка, зайчики.
– Продаж та в’язання іграшок зараз ваше основне зайняття чи, скоріше, захоплення?
– Це хобі для душі. Зараз ним більше займається моя мама, бо я влаштувалась на роботу і не завжди маю час на в’язання. Але планую розвивати свою справу і ще більше допомагати ЗСУ.
– Чи плануєте повернутись до Харкова?
– Так, там мій дім, я планую повернутись, але лише після перемоги. А мама з бабусею хочуть залишитись на Вінниччині, бо їм тут дуже подобається.