«Я вважаю, що маю бути міністеркою інформаційної політики» – стендаперка Вєста Гунченко
Можна було почати з європейських гастролей Вєсти, її всеукраїнського туру «Мавпа з гранатою». Та ми почали з війни, документування злочинів у 2014-му. З того, чому люди не вірили у злочини росіян, і з Геббельсівської пропаганди. І дійшли аж до президента-«хорошого парня». А між цим поговорили, що треба, аби сміятися з жарту «жінка бальзаківського віку молодша від мілфи».
«Русскіє ж не дураки по живим людям стрілять»
– Можна я з провокаційного питання почну, Вєсто? От ти харків’янка. Коли для тебе почалася війна?
– Насправді я понад 20 років мешкаю в Києві, у Харкові я прожила свої перші 16 років. Війна для мене почалася в 2014 році з окупації Криму і початком АТО на Донбасі. У 2014, 2015 та 2016 роках я регулярно їздила на Донбас документувати воєнні злочини. Часто це було буквально на нулі – наприклад, у Авдіївці, Світлодарську. Перестрілка, вихід, прихід – для мене це не було вновину.
Тому, коли 24 лютого [2022 року] я почула вибухи в Києві, я не подумала, що це машина, вихлоп чи ще щось. Я просто прокинулася о 4.30 ранку, подзвонила мамі в Харків і пошепки сказала: «Мамулечко, просинайся. Збирай речі…»
– Документувати воєнні злочини – важка робота. Як ти у це потрапила?
– Я ж із Могилянки, у нас в принципі така тусовка, достатньо активна. У той момент, коли їм знадобилися польові документатори, шукали по знайомих: документування воєнних злочинів в зоні бойових дій потребує певних якостей. Емоційної стабільності, здатності витримувати навантаження, певного рівня інтелекту, підготовки, швидкості розуму. Треба швидко вчитися, зокрема, розмовляти з людиною, щоб не залишити її ретравматизованою. Це складна робота, яка віднімала багато сил.
Місія сім-вісім днів, і після неї перезавантажитись у мене була єдина можливість – треба було напитися так, щоб відключився мозок.
Ми на цьому нічого не заробляли, у нас були тільки добові. Дуже цікаво було, але дуже складно. Мені кожен раз було важко їхати, але я вважала, що це важливо і їхала.
– Який найбільш яскравий спогад залишився в тебе з того часу?
– Усі яскраві спогади були навколо людей, які давали показання. Передусім, був дуже цікавий висновок про те, що ми мали трошечки змінити своє ставлення до людей, до яких ми їхали. Це був 2014 рік, ішов потужний розкол між «тими, хто дострибався», і тими, хто реально казав «Путін, прійді». І тут, в центрі чи на заході України, було відчуття, що усі ми супер-різні люди. У мене родичі з Луганська, і я знала, що це мої люди, – але всі решта на Донбасі типу зовсім інші.
І ти приїжджаєш і бачиш: ми зовсім не сходимося в політичних поглядах, та якби ми зустрілися за два роки до цього, ми би сподобалися одне одному, скоріше за все. Що ми єдині насправді.
– Ці політичні погляди якось були помітні при документуванні?
– От я беру у людей свідчення. Вони кажуть, що «український літак нас бомбив». Я запитую, яким чином вони зрозуміли, що це український літак? Модель, розпізнавальні знаки? А мені кажуть: «Русскіє ж не дураки по живим людям стрілять».
Я пам’ятаю, наскільки мене це вразило. Дуже важко було в цей момент не сміятися, бо це абсурдна фраза, абсолютно.
Це просто когнітивне викривлення, в якому ти вважаєш, що «твої», твоє плем’я, твоя група не здатна на погані вчинки, а «не твої» – здатні. І для мене було інше усвідомлення, коли батальйон «Торнадо» дійсно чинив воєнні злочини і злочини проти людяності, і я була змушена це документувати.
Для мене це було усвідомлення, що в «моїй» групі теж можуть коїтися злочини, людьми, які розділяють мої цінності. Це дуже важливе усвідомлення. І я, на відміну від багатьох людей, усвідомила це і змогла з цим змиритися і поміняти свої переконання.
А ще що мене вразило, – це як працює пропаганда.
– Що саме ти маєш на увазі?
– Маріуполь, 2015 рік, коли обстріляли «Восточний» квартал. Це був один з тих моментів, коли ми прямо по свіжих слідах розслідували. По свіжих слідах дуже легко визначити, звідки прилетіло… А прилетіло зі сторони окупованого донецького «вітропарку», під характерним кутом. При цьому українські війська стоять під таким кутом, що від них в жодному разі не могло так прилетіти. Ми розмовляємо з місцевими, і вони кажуть:
«Це ж українці стріляли!» Бо українській армії США поставили нову зброю – називається «Бумеранг». Стріляє касетами від «Градів», але в повітрі вони розвертаються на 120 градусів. Типу з-за рогу залітають.
Вони на повному серйозі це розповідали. І я зрозуміла тоді, що це прямо по Геббельсу. Для того, щоб у брехню повірили, вона має бути жахливою, огидною і неймовірно великою. І люди «хавали».
«Я розумію, що в мене специфічне почуття гумору»
– Зараз ти ж займаєшся стендапом, це легкий розважальний жанр. Чи я неправильно розумію суть стендапу?
– Давай так: стендап – це не жанр. Це форма комедії. Прикол в тому, що в стендапі є багато підходів різних. Є стендапери, які вважають, що це «просто поржать». Як вар’єте. Тобі треба зробити програму, щоб люди хотіли кудись прийти, покурити кальян, поїсти крильця, попити пиво і посміятися.
Я чисто технічно цього не дуже вмію. Я можу написати пару каламбурів, і всім буде смішно, але я дуже відповідально ставлюся до комедії. Тому що я вірю в комедію як у спосіб донесення інформації. Я вважаю, що сміх – це не мета комедії, а лише інструмент.
– А що ж тоді мета?
– Мета може бути різна. У мене мета просвітницька. Бо я бачу, що робить з людьми невігластво. Для мене завжди важливо, чи є всередині стендапу думка. Думка, якесь переживання, якийсь катарсис для глядача. Мені подобається, коли люди зазирають всередину себе, щось для себе усвідомлюють.
Ти береш щось дуже знайоме, дуже звичне, але підсвічуєш його під новим кутом, таким, що воно стає дивним. І в цей момент ти починаєш знову на це дивитися, але вже по-іншому.
От у мене є жарт про ПМС. Я кажу, що багато людей думає, що ПМС – це такий стан, коли жінки вигадують херню. Я кажу, що це неправда. ПМС – це такий стан, в якому жінки не вигадують херню, а її помічають. І далі я на цьому будую монолог. Чоловіки підходять і кажуть: «блін, це багато що змінило».
Це не означає, що всі мужики ідіоти, а всі жінки – розумні. Та це дає трошечки подумати, а не постійно їхати на тому, що на все, що вона скаже в ці дні, можна не зважати. І от мені здається, що це круто, коли ти вийшов із концерту з трішечки зміщеним фокусом сприйняття на якісь речі. Це дає об’єм, глибину.
Стендап робить те саме, що філософія. Він має ставити правильні запитання. Запитання в правильному місці, де ми всі це проскакуємо, проскакуємо, а заходить стендапер і каже: а вам ніколи не здавалося, що це дивно?
– Мені подобаються твої монологи. Та є відчуття, що ці жарти можуть здатися надто складними.
– У комедії завжди є думка. Вона може бути не смішна, але вона має бути дотепна і цікава. Настільки небанальна, наскільки може «схавати» твоя публіка. Або ти сам. Бо комедії теж різняться за рівнями.
Я розумію, що в мене специфічне почуття гумору. Тому у мене і специфічна аудиторія, бо такий рівень гумору не для всіх і він не збирає стадіони. Але своєю аудиторією я пишаюся. Бо якщо люди здатні розгадати мої жарти, у них має бути певний бекграунд. Для того, щоб вони сміялися на жарті про те, що жінка бальзаківського віку молодша від мілфи, треба Бальзака читати, розумієш?
«Я хочу, щоб із п’ятого класу на уроках діти грали в парламент»
– Ти кажеш, що стендап – це філософія і голос сьогодення. А чи це природно, що у нас президентом став артист, комік?
– Абсолютно. Велика проблема України полягає в тому, що ми – ефективно діюча демократія. У нас при владі, той, хто повністю відображає чаяння і основний зріз нашого мудрого українського народу. І у нас при владі «хороший хлопець». Чесно. Про Зеленського ніхто поганого сказати не може як про артиста, як про людину. Він шоумен, він харизматичний. У нього є прекрасні поверхневі та прості ідеї, які офігенно звучать – і абсолютно неможливі в реалізації.
– Як Василь Голобородько у «Слузі народу»?
– Ну, зараз, я думаю, щось покращилося. Не може ж людина за чотири роки ніяк не розвинутися. А «Слугу народу» я подивилася уже під час повномасштабки. Це корінь зла нашого народу, от що я тобі скажу.
Коли ти дивишся американський серіал про політику, там немає такої фігні, щоб тобі хтось перебріхував, який міністр за що відповідає. Бо кожен американець більш-менш знає як працює їхня політична система. Коли ти відкриваєш «Слугу народу», ти міцно «дивуєшся».
В українському парламенті сидять 50 якихось «Микол в вишиванках», державною політикою займається президент, голова НБУ, МЗС і чомусь спікер Верховної Ради. Всі вони тусять нескінченно в кабінеті президента.
Одночасно з цим, Міжнародний валютний фонд взаємодіє з міністром закордонних справ. При цьому виявляється, що допомога МВФ – це, по-перше, допомога, а не займ, а по-друге, вочевидь, грантова, бо ми чомусь змагаємося з іншими країнами за ці гроші.
Виявляється, що МВФ може вимагати взамін грошей, щоб у нас зробили ядерні могильники! Це прямо в серіалі показується. І наш прекрасний президент Голобородько рве ці умови з МВФ.
– Я подивився це все перед виборами 2019 року.
– І я от сиджу і думаю, що половина українців дивилася це і їм нічого не муляло. Бо вони геть не розуміють як працює Україна. І що з МВФ голова НБУ мав би розмовляти, а МВФ – це просто банк. І єдине, що МВФ цікавить – це наша стабільність і стійкість. І ми це маємо показувати, щоб отримати від них гроші.
Ми живемо з людьми, які не вважають за потрібне витратити хоча б дрібочку свого часу на власний розвиток, освіту чи виховання. Я не хочу, щоб у школі дітям давали ці «основи сім’ї», де розповідають, що жінка має зробити атмосферу в домі, а чоловік має бути сильним. Я хочу, щоб із п’ятого класу на уроках вони грали в парламент, щоб вони знали, який міністр за що відповідає. І чи може президент полагодити дорогу.
Люди цього не знають. Ось рівень розвитку нашого народу. Чи справедливо те, що Зеленський став президентом? – Звісно.
«Усе, що вважає себе Росією і росіянами, – повинно зникнути»
– Фантастичне припущення: наступні вибори. Ти би пішла на президентські вибори як кандидатка?
– Я би не пішла, бо шансів у мене виграти не було б ніколи. Навіть якщо я стану відома як Алла Волкова або навіть Надя Дорофєєва. Жінка-президент навіть в Штатах поки що сильно не проскочила. Хоча з іншого боку, українці часто попереду планети всієї, можливо, і президентка може бути.
Чесно – я вважаю, що маю бути міністеркою інформаційної політики, коли наша держава додумається до того, що не треба інформаційну політику засовувати в Міністерство культури. У країні, що воює, в тому числі в гібридній війни, це має бути окремо. Міністерство я б хотіла. Бо по-перше, я сама знаю, що робити, по-друге, я знаю, з ким, про що і як консультуватися. Тут можна було би щось змінити, здається.
– У містичному серіалі «Сутінкова зона» є епізод про стендап-коміка. Про що він жартує – те зникає з його життя. Взагалі зникає, як не було ніколи. Про що б ти пожартувала на його місці?
– Можливо, це був би той самий момент, коли я нарешті пожартувала би про русню. Насправді я вважаю, що Росія як країна, як ідея та державне об’єднання має зникнути. Це країна – експортер корупції, вона паразитарна у своїй основі. Усе, що вважає себе Росією і все, що вважає себе росіянами, – повинно зникнути.
При цьому це не означає геноцид. Через декілька поколінь ті люди, які були росіянами, стануть знову етнічно тими, хто вони були або віднайдуть свою справжню ідентичність. Ідея Росії має зникнути. Так, щоб вона більше не відбувалася в світі реальності. От що я хочу.