Викрадені українські діти: що відомо про масштаби, механізми і наслідки. Інтерв’ю з правозахисницею Олександрою Матвійчук
Коли ракети влучають у житлові будинки, наслідки насильства очевидні. Викрадення дітей виглядає інакше — воно відбувається через адміністративні рішення, зміну документів, перебування в так званих «оздоровчих» таборах і систему освіти, де заперечується українська ідентичність. Саме тому про цю тему складно говорити: йдеться про злочин, який часто маскується під законні процедури.
Розмова з Олександрою Матвійчук – правозахисницею та головою «Центру громадянських свобод», який у 2022 році відзначили Нобелівською премією миру, присвячена тому, як працює ця політика, чому її окремим об’єктом стали діти та з якими труднощами пов’язане їхнє повернення. Після початку повномасштабного вторгнення організація документує воєнні злочини та збирає свідчення людей, які пережили окупацію, фільтрацію та примусове переміщення.
– Пані Олександро, після 2022 року саме тема викрадення українських дітей стала для багатьох найгострішою. Скажіть, у який момент ви зрозуміли: це не поодинокі випадки, а системна практика?
У 2022 році ми зіткнулися з масовою депортацією широких верств населення. Росія штурмувала українські міста й не давала Міжнародному комітету Червоного Хреста дозволу на гуманітарні коридори, щоб вивозити цивільних на підконтрольну Україні територію. Людей проганяли через фільтраційні процедури і примусово вивозили до Росії.
Я пам’ятаю перші тижні й місяці повномасштабного вторгнення: було багато запитів щодо розшуку людей, яких вивезли, фінансової допомоги, відновлення документів – бо їх часто просто не було. Ми залучали російських правозахисників та волонтерів, щоб допомогти цим людям безпечно виїхати із віддалених регіонів Росії, куди їх примусово завезли. Тобто це відразу була системна практика.
А вже потім з цієї великої групи постраждалих почала чітко окреслюватися тема дітей. Тож коли Міжнародний кримінальний суд видав ордери на арешт Путіна й російської уповноваженої з прав дитини Марії Львової-Бєлової – саме за незаконне переміщення і депортацію українських дітей – це стало дуже важливим маркером.
– Ви давно в цій темі, ще з 2014 року. Тоді теж були історії про вивезення дітей. Чи відрізняється ситуація тепер?
На жаль, відрізняється. Тоді Росія намагалася приховувати злочини та ще не відмовлялася від хоча б формальної співпраці з міжнародними організаціями й правозахисними механізмами. Наприклад, коли в 2014 році Росія примусово вивезла дітей з інтернату в Сніжному, Україна подала скаргу до Європейського суду з прав людини – і коли суд почав комунікацією у цій справі, то Росія повернула дітей.
Після повномасштабного вторгнення такі приклади практично неможливі. Ніхто нікого не повертає просто «за скаргами», тому що Росія показово ігнорує міжнародне право й рішення міжнародних інституцій.
Діти – це майбутнє будь-якого народу. І якщо ти хочеш, щоб цей народ зник, то ти береш і «перевиховуєш» його дітей як своїх.
– У ваших виступах часто звучить думка: викрадення дітей – частина ширшої політики знищення української ідентичності. Чому саме діти опинилися в центрі цього?
Злочини проти дітей – це лише один із елементів геноцидальної стратегії Кремля. Паралельно ми фіксуємо, як Росія фізично знищує українську еліту на окупованих територіях: письменників, музикантів, журналістів, екологів, учителів – людей, які є опорою локальних громад і допомагають цим громадам вистояти й зберегтися навіть під окупацією.
Потенційну загрозу становить усе українське. Забороняють українську мову й культуру. Грабують і руйнують культурну спадщину. Примусово забирають українських чоловіків у російську армію. У цей самий ряд стає викрадення дітей і їхнє перевезення в Росію.
Якщо говорити саме про дітей: це приблизно 1,6 млн дітей, які живуть в окупації – і яких вчать, що вони росіяни. Їм стирають ідентичність. І зрозуміло, чому акцент саме на дітях: психіка дітей більш податлива, її ламати легше, ніж дорослу людину зі сформованим світоглядом.
До того ж діти – це майбутнє будь-якого народу. І якщо ти хочеш, щоб цей народ зник, то ти береш і «перевиховуєш» його дітей як своїх. Це така прагматична, жорстока політика. І ніхто навіть не ховається. Вони публічно говорять про те, як вони перевиховують українських дітей.
– Слухаєш вас – а в голові картини монгольської імперії, яничарства… Шкода, що таке повертається. І ще страшніше, що діти, які з 2014-го вчилися в окупації, вже виросли в іншій реальності. Це справді може бути «ефективним»?
Це дуже давня практика. Шкода, що вона не залишилася тільки в середньовіччі. І так – вона, на жаль, ефективна. Діти, які ходили до школи під час окупації Криму й частини східних областей, зараз воюють у російській армії. Вони абсолютно щирі, тому що їх виховали в уявленні, що вони «захищають свою батьківщину від нацистів, що захопили владу в Києві».
І це, знову ж таки, не лише правозахисна проблема – це безпекова проблема. Бо Росія проводить тотальну мілітаризацію, починаючи з дитячого садочка. Ця політика продумана, комплексна. Вони до неї готувалися: підручники, де «України не існує», спеціальні табори, де дітей вчать користуватися зброєю та цілувати російський прапор, заохочення для членів «військово-патріотичних» організацій – навіть харчування в школах може бути кращим для тих, хто «в системі». У 14 років вони отримають російський паспорт, а в 18 стануть частиною російської армії. І діти зі стертою ідентичністю – це діти, яких готують бути ресурсом для війни.
Є діти, яких батьки – іноді добровільно, іноді під тиском – віддали в так звані «оздоровчі табори» під час активних бойових дій. А потім, коли території звільнили, росіяни відмовилися повертати дітей.
– Хто найчастіше стає жертвою депортації? Є уявлення, що це переважно діти з інтернатів чи «соціально незахищені». Але, здається, все складніше.
Так, складніше. Потенційно будь-яка дитина може стати жертвою депортації. Коли ти маєш справу з державою, де життя людини і життя дитини не мають значення, – то під загрозою всі.
Перше – діти з інтернатів або державних установ. Друге – діти, батьків яких Росія вбила. Але в цих дітей часто є рідні, члени сім’ї, друзі батьків – люди, які їх шукають і хочуть повернути. Є діти, яких батьки – іноді добровільно, іноді під тиском – віддали в так звані «оздоровчі табори» під час активних бойових дій. А потім, коли території звільнили, росіяни відмовилися повертати дітей.
Є також діти, чиїх батьків росіяни арештували. І тоді дитина опиняється під загрозою усиновлення. Також Росія створює умови, коли дуже легко «змінювати» дані дитини: вік, ім’я, дату народження. І якщо ми говоримо про маленьких дітей – вони швидко можуть забути. Забути своє ім’я. Забути обличчя та голос батьків. Якщо дитину ізолювали, перейменували, якщо її вчили називати чужих людей «мамою» і «татом» – це страшна прірва для батьків, які після звільнення з російських тюрем намагатимуться знайти свою дитину.
– А що змушує російські родини йти на злочин, всиновлюючи викрадених українських дітей?
Росія претендує на «велич», але це дуже бідна країна. Величезна кількість людей живе в жахливих умовах. І коли російські військові заходили в українські села, вони виносили все – включно з пральними машинами – бо такого в себе не бачили.
І оцей матеріальний чинник міжнародні партнери часто не враховують. Тому що для сімей, які «усиновлюють» українську дитину, часто це може бути не про любов до дітей. Це може бути про гроші на дитину як спосіб вижити в депресивному регіоні.
І це ставить українських дітей у наднебезпечне становище: вони можуть опинитися в родині, яка не те щоб їх любила – вона взагалі про них не дбає. У них немає жодного захисту від фізичного та психологічного насильства. Вони безправні. І я боюся, що ми навіть не уявляємо масштаб трагедії, яка там розгортається.
– До речі, про масштаб. Як узагалі рахувати викрадених і депортованих дітей? Чому стільки невизначеності – і як не помилитися?
З цифрами завжди проблема. Коли ми говоримо про 1,6 млн дітей – йдеться про тих, які перебувають в окупації. Вони можуть жити з батьками, але вони там, у тій системі: стирання ідентичності, мілітаризація, авторитарне «виховання». Це офіційні українські дані, але я не можу їх ні підтвердити, ні заперечити – у нас немає таких можливостей.
Українська влада говорить про близько двадцяти тисяч незаконно депортованих дітей. Але коли міжнародні партнери звертаються за списками – складається враження, що цих повних списків ніхто не бачив. І це проблема, бо ми на четвертому році повномасштабної війни, і такі списки вже мали б бути.
З іншого боку, я знаю, що дослідники гуманітарної лабораторії Єльського університету говорили про 35 тисяч незаконно депортованих дітей – це інша оцінка з іншою методологією. Тому я дуже обережно оперую цифрами та завжди кажу, звідки вони.
– Ордери Міжнародного кримінального суду, пов’язані з депортацією дітей: це більше символічно чи змінює щось на практиці?
Це водночас і символічно, і практично – і дуже сильно. Бо світ, на жаль, не засудив «в єдиному пориві» російську агресію. Є країни, де лідери тиснуть Путіну руку. Але тепер – навіть з символічної точки зору – вони розуміють: вони тиснуть руку людині, яку звинувачують у викраденні дітей. І це мова правового звинувачення, яка не залежить від зміни політичної кон’юнктури.
І це важливо ще й тому, що уряди можуть змінюватися, риторика може змінюватися, але прокурор МКС не закриє кримінальну справу й не скасує ордер на арешт. Як тільки буде можливість – буде судове провадження.
Практичний вимір теж дуже простий: ці ордери одразу зробили світ для Путіна маленьким. Були ситуації, коли його запрошували на міжнародні саміти, наприклад у Бразилії чи в Південно-Африканській Республіці, – і він не приїздив. Бо там є громадянське суспільство, є тиск, є ризики. Десь він може почуватися «в безпеці», але загалом простір звузився.
І ще: авторитарні режими падають. Те, що здається немислимим сьогодні, завтра може стати реальністю.
Дуже важко, коли ти стикаєшся з такою кількістю воєнних злочинів. Навіть якщо ти професійний юрист. Одне – знати про війну, інше – жити в ній.
– Що найбільше гальмує повернення дітей? Брак політичної волі у світі? Криза міжнародних інституцій?
Це комплексна проблема. І вона не унікальна. Слабкість міжнародної архітектури миру й безпеки така, що вона часто не здатна ефективно захищати людей. Система ООН створювалася після Другої світової державами-переможцями – і вони заклали для себе привілеї, як-от право вето в Раді Безпеки, щоб ця система ніколи не застосувала силу проти них самих.
Система якось працювала десятиліттями. Але її не реформували. І сьогодні Рада Безпеки паралізована, міжнародний порядок руйнується. Йде боротьба за те, яким буде новий світовий порядок. Є сили, які хочуть світу «права сильних».
Наша країна опинилася в епіцентрі цієї боротьби. І те, як завершиться російська агресія проти України, багато в чому визначить, яким буде цей новий порядок. Бо Росія відкрито переглядає принципи, які здавалися непорушними, – наприклад, кордони. А коли ламають такі принципи, наслідки можуть бути глобальними. Буде неправильно сказати, що саме українцям у чомусь не пощастило, це світ такий – далеко не ідеальний.
Наше короткотермінове завдання – все ж таки вистояти й відновити справедливість. А довготермінове – реформувати міжнародну систему миру й безпеки.
– Ви щодня маєте справу з воєнними злочинами. Що найважче витримувати – емоційно й професійно?
Дуже важко, коли ти стикаєшся з такою кількістю воєнних злочинів. Навіть якщо ти професійний юрист. Одне – знати про війну, інше – жити в ній.
Це складно професійно, бо треба колосально багато працювати, щоб належно фіксувати злочини й допомагати людям. І складно особисто – бо ми спочатку люди, а потім юристи, журналісти чи правозахисники.
Росія використовує воєнні злочини як метод ведення війни – щоб зламати спротив. Якщо сказати простіше: щоб тобі так боліло, щоб у тебе не було сил дихати – не те, що чинити опір.
Я чітко знаю, кому в цій війні бажаю перемоги, а кому – поразки. І це не робить мене необ’єктивною.
– У гуманітарній сфері часто говорять про «нейтральність». Як її втримувати, коли йдеться про українських дітей і російські злочини?
Тут є різні виміри. Я намагаюся робити свою роботу фахово й об’єктивно. Але я чітко знаю, кому в цій війні бажаю перемоги, а кому – поразки. І це не робить мене необ’єктивною.
Правозахисники документують воєнні злочини незалежно від сторін. Війна тестує нас на справжність цінностей: ти їх просто декларуєш чи ти дієш відповідно до них?
Перший критерій – право. Я можу відчувати будь-які емоції, але я ніколи не скажу, що «правильно» робити так, як росіяни роблять з нами. Бо право це забороняє. І праву байдуже, агресор ти чи жертва агресії: воєнні злочини мають розслідуватися. Право – це беземоційний критерій.
А друга річ – звичайно, що право не може регулювати всі життєві ситуації. Життя складніше за будь-які норми. Але є оце розуміння людяності, яке право має захищати. Це другий критерій, який допомагає проходити через темряву й не втрачати себе.
– Діти повертаються – або вириваються – з окупації. Наскільки Україна готова до їхньої складної інтеграції?
Я скажу так: держава заборгувала українським дітям дуже багато. Якщо у 2022 році ми ще могли пояснювати хаос війною й терміновістю, то в 2025-му хочеться більше уваги до цих питань. Бо якщо подивитися на фокус органів державної влади – він часто спрямований на просування теми за кордоном. Багато піару про депортованих дітей – і недостатньо системної державної політики, щоб ці діти змогли знайти своє місце в українському суспільстві.
Мені було дуже боляче бачити випадки, коли сім’ї виїжджали з окупованих територій, рятуючи дітей від мілітаризації й цього «програмування» наступних війн, але потім були змушені повертатися назад. Бо тут вони не отримували достатньої підтримки.
Звичайно, у нас багато чого забезпечується волонтерами й громадськими організаціями. Але це не відповідає масштабу викликів і не може замінити державну політику.
– І наостанок – питання, може, трохи ідеалістичне. Якби ви могли звернутися до майбутніх кандидатів на Нобелевську премію миру – що б ви хотіли донести, щоб вони не забували?
Рішення мають ухвалюватися на цінностях свободи і прав людини. Бо всій цій трагедії – зламу міжнародної системи миру й безпеки – передував колапс етики. Люди, які ухвалювали політичні рішення, і не тільки в авторитарних державах, а й у розвинених демократіях, усе частіше базували їх на економічній вигоді, геополітичних інтересах, внутрішньополітичних розрахунках, на просуванні власної партії чи кар’єри – а не на цінностях свободи і прав людини.
А ми тепер – заручники рішень, ухвалених не вчора, а десятки років тому. Бо ми живемо у взаємопов’язаному світі, і катастрофа наздоганяє всіх. І тільки поширення свободи робить цей світ безпечнішим.