Від сльоз на очах до українців, які “окупували Україну”: Віталій Дрібниця про розмови з росіянами, пропаганду та національну ідею
Історик і педагог, який чотири роки тому полишив студентську аудиторію і перейшов у блогерство, став для великої аудиторії голосом виваженого пояснення історії під час війни. Його діалоги з росіянами — не для того, щоб «переконати опонента», а аби тренувати українську аргументацію. Щоб факти звучали гучніше за міфи.
Віталій Дрібниця — український історик і педагог, відеоблогер і співавтор шкільних підручників. Автор YouTube-каналу «Vox Veritatis», де в публічних діалогах (зокрема й з росіянами) пояснює історичні сюжети й розвінчує міфи для української аудиторії. Наша розмова – про ідентичність, «переписування історії», штамповані міфи, підручники й медіаграмотність, імперські переселення, реінтеграцію окупованих територій та українську національну ідею.
— Якщо б довелося описати себе зараз одним словом — ким ви є: учителем, істориком чи блогером?
— Зараз — блогер і популяризатор історії. Саме цим я й займаюся щодня.
— А коли відбувся перелом, коли ви зрозуміли, що вже не просто викладач, а людина, яка говорить із суспільством безпосередньо?
— Я ж не «чистий» історик, я історик-педагог. Мій діалог із суспільством почався 1 вересня 1991 року — з учнями та їхніми батьками. СРСР розпався, історію України почали викладати по-новому — от і перший перелом. Другий — чотири роки тому, коли перейшов у блогерство. Чесно — спершу не до кінця розумів, що саме й навіщо роблю: цілі змінювалися, форма теж. Зараз усе просто: я працюю для українського глядача. Росіяни в ефірах — це лише фон. Понад 90 відсотків глядачів мого каналу — українці.
— До речі, нещодавно The New York Times назвали вас символом діалогу між українцями та росіянами. Як ви це сприйняли? З подивом?
— Без пафосу: я не читав оригінал тієї публікації (хоча цими днями мені привезли друкований примірник), бо володію англійською посередньо. І чесно кажучи, я не один такий блогер. До мене такі розмови вели, ведуть і далі вестимуть багато українських блогерів. Чому звернулися саме до мене — не знаю. Довго не вірив, що це взагалі реальний запит, бо пранкерів вистачає. Але так, історія виявилася справжньою.
— Пам’ятаєте якусь найсильнішу реакцію від росіян у своїх ефірах? Момент, який вас зачепив?
— Два дуже різні епізоди. Перший: співрозмовник із перших слів вибачався перед Україною і врешті-решт заплакав. Для мене це був шок — бо таких людей там небагато. І другий: людина серйозно заявляла, що «Україна окупована українцями». Намагався з’ясувати логіку — її там немає. А між цими двома полюсами — типовий набір штампів, який російська масова свідомість відтворює як «власні думки».
— Напевно, після таких ефірів вам і погрожували?
— У прямих ефірах — так, регулярно. З категорії «назви адресу — приїду й…». Поза ефіром, через офіційні канали — поки що ні. Але онлайн-загроз вистачає.
— Ви часто говорите, що «історія переписується». Звучить дещо провокаційно, що ви маєте на увазі?
— У тоталітарних системах «переписування» — це фальсифікація під волю вождя. Таке переписування негативно сприймається суспільством і істориками.
У демократіях – інше: минуле не перепишеш, переписуються наші уявлення про нього. Змінюються покоління, і змінюються погляди на одні й ті самі дати та події. Чому? По-перше, з’являються нові джерела. Нам здається, що все давно відомо, але ні: архіви відкриваються, публікації виходять і історики змушені уточнювати висновки. Хоча нині історики дедалі частіше уникають остаточних висновків, залишаючи їх на розсуд читача.
По-друге, зростає інструментарій, удосконалюється методичний і методологічний апарат, яким користуються історики. Ми інакше читаємо ті самі тексти. «Повість минулих літ» вивчають уже двісті років — але те, як її бачили у XVIII столітті, і те, як підходимо до неї у XXI, — різні речі. Більше критики, більше розуміння алюзій, контекстів. Додайте різні підходи — соціальний, політичний, глобальний, повсякденний — і маємо різні, але коректні описи одних і тих самих подій.
— Можна сказати, що історія стає частиною інформаційної війни?
— Російська пропаганда спирається на історичні міфи й перекручення. Це спосіб виправдати агресію в очах власних громадян: «захист російськомовних», «ми один народ», «це історично наша територія» тощо. Пам’ятаєте й хрестоматійні абсурди на кшталт «печенігів»? У СРСР пропаганда часом більше дивилася в уявне «світле майбутнє», а нинішня РФ переважно експлуатує минуле — як легітимацію теперішнього насильства.
— Ви співавтор шкільних підручників. Цікаво, як зараз створюються ці книжки — чи змінилася система?
— Кардинально. Є загальна рамка МОН, а конкретні програми пишуть різні авторські групи. Для кожного класу — кілька програм і підручників. Кожна група авторів намагається по-своєму висвітлити ті чи інші події. А вже вчитель обирає, з яким підручником працювати. Ми всі дотримуємося української національної парадигми — бо треба пояснити дітям, хто вони, звідки й куди йдуть. Але всередині — різні акценти, підходи. І це добре.
— А як щодо медіаграмотності? Чи потрібен школі окремий курс із критичним поглядом на історію?
— Частково вони вже існують. Колись це називалося «Суспільствознавство», зараз трохи інакше, але елементи медіаграмотності присутні, особливо в 10–11-х класах. Ми також впроваджуємо це в програми для середніх класів. Наприклад, у підручнику для 7-го класу даємо ілюстрацію пам’ятника Володимиру в Москві й питаємо: «З якого дива він там стоїть, якщо Москви не було, коли Володимир хрестив Русь?» Це просте запитання, але воно вчить думати, а не ковтати картинку. Головне – не «контрпропаганда заради контрпропаганди», а критичне мислення: шукати джерела, перевіряти, розуміти, кому довіряти.
— Якщо подивитись у майбутнє: коли території повернуться, чи реально повернути людей — їхню свідомість, ідентичність?
— Можливо. По-перше, треба повернути самі території. По-друге, там багато наших людей. Я бачу, що іноді публікують фото російського паспорта з вкладеним аркушем – мовляв, це не мій вибір, мене змусили. З дорослими, які опинилися в окупації з українською ідентичністю, простіше. Найважче — з молоддю, яка з 2014 року не бачила України і жила в «русском мире». Це робота на десятиліття. До неї доведеться долучитися всім: медіа, політикам, вчителям, блогерам.
— Україну часто поділяли на Схід та Захід, мовляв занадто різні регіони, різна ментальність. Наскільки це є проблемою на ваш погляд?
— Регіональні відмінності є в будь-якій європейській країні. Подивіться на Нідерланди чи Іспанію: діалекти, традиції — усе різне. За 30 років у нас сформувалася загальноукраїнська ідентичність, яка переважує локальні. Свого часу я багато їздив країною як член журі учнівських олімпіад — бачив цю мозаїку. Вона нас радше збагачує, ніж ділить. Так, ми всі трохи різні, але ми всі українці.
— І наостанок: якщо спробувати сформулювати коротко — яка вона, українська національна ідея сьогодні?
— У мене відповідь проста і, скажімо так, народна. Люблю формулу Леся Подерв’янського — груба, але точна. Якщо ж висловлюватися цензурніше, то нам не потрібен «особливий шлях». Нам потрібна нормальна європейська держава — свобода, права людини, безпека, добробут. І, безумовно, збереження нашої національної ідентичності. А якусь особливу ідею для українців висувати, як на мене, немає сенсу.