«Ветеран повертається додому. А коли у нього немає дому?» Анатолій Гацько про ветеранів – внутрішньо переміщених осіб з Луганщини
Внутрішньо переміщена особа з 10-річним стажем, яка очолює громадську організацію ветеранів війни – внутрішньо переміщених осіб з окупованих територій. Він же – найбільш відомий луганський посадовець, який добровільно взявся за зброю для захисту України.
Перший раз – під час антитерористичної операції у 2014 році. Будучи начальником державної екологічної інспекції в Луганській області та депутатом обласної ради, став рядовим добровольцем батальйону «Айдар». Удруге він повернувся до лав захисників вже на початку повномасштабного вторгнення, незважаючи на статус демобілізованого інваліда війни.
Як луганські ветерани-переселенці з окупованих територій намагаються вижити після демобілізації та готуються в перших рядах зачищати Луганщину від рашистів – читайте в інтерв’ю з Анатолієм Гацько.
– Анатолію, ви часто кажете, що учасники бойових дій з Луганщини особливо вразливі та соціально незахищені. У чому це полягає, адже закони одні для усіх?
– Справа не у законі, справа у наших особливих проблемах, які треба враховувати. Я часто буваю на різних заходах, присвячених реінтеграції ветеранів у мирне життя. Усі вони починаються однаково, зі слів: «демобілізований ветеран повертається додому…» Але наші проблеми починаються значно раніше – у нас немає дому. Нам нема, де жити, в переважній більшості ми не маємо, куди повертатися. Ви не уявляєте, який спектр проблем постає перед демобілізованим ветераном-переселенцем у побутовому житті.
Я навіть не кажу, що поки людина воює, її родина вештається по притулках чи зйомних квартирах
Я навіть не кажу, що поки людина воює, її родина вештається по притулках чи зйомних квартирах. Як отримати житло? Ставай у чергу. Один із наших побратимів хотів стати у чергу в Ужгороді. Не зміг. Переїхав у Київську область. Судячи з динаміки просування, років через 10, можливо, дійдуть і до нього. А що робити зараз?
Після повернення більшості хлопців треба лікуватися та проходити регулярну реабілітацію. Як і де це робити? Там, де ти приписаний як внутрішньо переміщена особа. Ставай у загальну чергу і вперед. Адже для місцевої влади ти фактично – додаткове навантаження. Звісно, що в першу чергу будуть лікувати та реабілітувати своїх, які прожили все життя у тих громадах, мають коріння та зв’язки тощо.
– Невже це проблема нова? За 10 років війни вона вже мала бути вирішена на рівні держави.
– Проблема для нас якраз не нова. Але поки тільки частина області була окупована, питання вирішувалася на місцевому рівні, так би мовити «на землі». Спочатку був певний хаос, але спільними зусиллями вдалося багато питань вирішити. Саме тоді же виник статус «АТО-ВПО» – учасник бойових дій, який є переміщеною особою.
З часом ми добилися того, що нам побудували у 2018 році реабілітаційний центр у Рубіжному, ми стояли на обліку тощо. Наразі з цим є реальна проблема. Тим більше, що особливість нинішньої війни така, що це не тільки «справа молодих». Більшість моїх побратимів – це дорослі чолов’яги, наймолодші з них уже пройшли 50-річний рубіж. У їхньому випадку своєчасна кваліфікована медична допомога вкрай важлива.
Натомість з молодими ще важче! Якщо ти не маєш інвалідності або пенсії за віком, то сподіватися на якісь першочергові пільги не проходиться. Це наша реальність.
– Але досі функціонує Луганська обласна військово-цивільна адміністрація, комунальні підприємства, медичні установи. Невже вони не допомагають?
– Необхідність сприяння у вирішенні цих питань з боку обласної адміністрації – це основна тема нашого першого спілкування з тоді новим головою ВЦА Артемом Лисогором, що відбулася рік тому. Він пообіцяв для координації створити окремий підрозділ – Управління у справах ветеранів. Наскільки я знаю, воно вже створено, тільки начальника досі не призначили. Але здебільшого ситуація з місця не зрушила.
Луганська обласна ВЦА знаходиться у Дніпрі. Облік ветеранів і інвалідів не ведеться. Звісно, що я, наприклад, зі Львова чи Тернополя не поїду на прийом до терапевта у релоковану до Дніпра Сєвєродонецьку лікарню або до онкодиспансеру в Рівному. Однак вони кажуть, що мають 36 хабів по усій країні. Можна було би і ветеранів ВПО з Луганської області зконтактувати з хабами. Але луганська влада навіть не знає скільки нас є. І таких щоденних людських проблем – сотні і тисячі.
– Так а який тоді ви вбачаєте вихід з цієї ситуації до звільнення окупованих територій?
– Законодавче закріплення статусу учасника бойових дій – внутрішньо переміщеної особи. Тим більше, що це вже не тільки потреби декількох тисяч ветеранів війни з Луганщини, Донеччини та Криму, як було раніше. Зараз це принципово інші масштаби проблеми. Тепер це потреба десятків тисяч воїнів з Донбасу, Запоріжжя, Херсонщини тощо.
Це вже потреби не лише декількох тисяч ветеранів війни з Луганщини, Донеччини та Криму, як було раніше. Тепер це потреба десятків тисяч воїнів з Донбасу, Запоріжжя, Херсонщини тощо
Але це в ідеалі. На практиці може вистачити і більш реалістичного і швидкого рішення – постанови на рівні Кабінету Міністрів, як було раніше. Лобіювання цього питання на усіх рівнях – якраз і є одним із напрямків роботи нашої ветеранської спілки.
– А які інші напрямки роботи спілки?
– Усі напрямки під загальною назвою «допоможи собі сам». У нас є потужний актив, який складається із 15-20 осіб, які разом воювали і багато чого разом пройшли. Ми намагаємося допомогти побратимам, знайомим чи незнайомим, які опинилися в скрутному становищі, оскільки рідна земля окупована.
Так, комусь допомогли влаштуватися до шпиталя на реабілітацію, комусь – отримати місце в гуртожитку. Нещодавно допомогли товаришу пройти бюрократичну процедуру відновлення пенсійних виплат, адже він теж ВПО і після демобілізації його документи півроку не надходили з ТЦК до пенсійного фонду. Таких прикладів дуже багато.
Сама громадська організація – це просто форма суб’єктності, необхідна для виконання об’єднаних юридичних та інших функцій. Ми заснували її ще у 2015 році як «Луганську спілку ветеранів АТО», зараз вона називається «Спілка ветеранів війни, військовослужбовців та ВПО з Луганської області». Як представники громадськості, ми час від часу беремо участь у нарадах з міністеркою з реінтеграції тимчасово окупованих територій. До речі, це теж іноді практично допомагає вирішувати окремі питання наших ветеранів на практиці.
– Ми торкнулися питання реінтеграції окупованих територій. Як ви її бачите?
– Перед тим як реінтегрувати, треба відвоювати. А заради цього я готовий втретє йти воювати, коли прийде час. Як і всі мої побратими. Аби звільнити свою домівку. Тоді й потреба у статусі «ВПО» відпаде.