«Українці писатимуть військову психологію для світу». Андрій Омельченко про психологів у тилу та на передовій
Сотні виїздів, в тому числі на передову, тисячі успішних консультацій і сформовані центри морально-психологічної допомоги у понад 30 містах України. Андрій Омельченко почав працювати з військовими ще під час АТО. Наразі він готує консультантів для роботи з ПТСР, фобіями та втратами для підтримки військових на війні та у цивільному житті.
Якщо спочатку Центр «Атлант» переймав досвід іноземних партнерів, то тепер навіть американці та британці приїздять до них для обміну досвідом. Про все це – у нашій розмові із засновником «Атланту» Андрієм Омельченком.
– Андрію, який основний напрямок роботи вашого центру підтримки?
– Ми займаємося морально-психологічною допомогою передовсім. Її зараз потребують всі українці. Та робота з військовими – окремий напрямок діяльності, який наразі не завжди можуть опанувати навіть досвідчені люди з професійною підготовкою.
Були випадки, коли допомагати нам приходили доктори наук, цивільні психологи, які не витримували наватаження. Працювати з військовими, які пройшли через все і бачили жахливі картини смерті, спілкуватися на такі теми – дуже важко.
Дуже важливий і вимір дотичності. Рівень довіри до «своїх» – людей, які мали військовий досвід, зі старту значно вищий, аніж до цивільних спеціалістів. Саме це відкриття і стало поштовхом та стимулом для створення центру як окремої структури.
– Розкажіть про це детальніше. Як створювався центр?
– Я почав займатися цим з 2014 року, ще з Майдану. Спочатку допомагав постраждалим на Майдані, потім працював з ветеранами АТО: проводив навчання, працював з групами. Перше велике навчання я проводив у 2016 році в Києві, у ньому взяло участь більше 200 людей.
Повномасштабне вторгнення, звісно, все змінило. У перші ж дні ми стали діяти як повноцінний військовий підрозділ. Спочатку це була участь в обороні Києва, потім звільненні Харківщини.
Після стабілізації ситуації на фронті та переформатування військових підрозділів, я продовжував роботу з військовими вже знову як психолог та волонтер. Робили ми це разом з однодумцями, кістяк яких софрмувався у лютому – березні 2022 року. Саме з цього і бере початок «Атлант» як центр морально-психологічної підтримки та волонтерства.
– Хто вони – ваші однодумці?
– У нас тоді був такий потужний актив, який хотів працювати на перемогу та допомагати. І головна ідея була в тому, що ці люди, в першу чергу, дотичні до військових, і в яких вже створений певний контакт. Що робити далі – я можу навчити, але первинний контакт – це наша найсильніша сторона.
– Як ваша робота виглядає на практиці, Андрію?
– Умовно її можна розділити на кілька напрямків. З одного боку, це виїзна робота з військовими підрозділами. Інший напрямок – це робота на місцях із демобілізованими військовими, які цього потребують.
Крім того, важливими є навчальний напрямок для підготовки психологів та волонерів, а також проведення регулярних супервійзій для тих, хто вже працює з військовими.
У нас постійно діє гаряча лінія. Зважаючи на те, що ми не можемо охопити фізично усіх бажаючих, ми намагаємося оптимізувати нашу роботу за допомогою сучасних технологій. Це і спеціальні чати для комунікації, і робота з психологами онлайн тощо. Запит дуже великий, і щодня він тільки зростає.
– Яку роботу ви проводите у підрозділах? Мало хто уявляє, у чому полягає робота психологів на передовій.
– Перш за все, ми узгоджуємо це з командиром або посадовцем, який нас запросив. Ми вислуховуємо їх бачення картини і їх побажання, обговорюємо та визначаємо задачі. Бувають ситуації, коли хлопці тільки вийшли з бойових у жахливому стані і треба допомогти їх стабілізувати, провести так зване «відреагування» – виразити негативні емоції, які накопичилися. Якщо дуже багато негативних емоцій, ці емоції я беру на себе. Людина просто виливає негатив і їй стає легше. Далі це може перейти в якийсь конструктив і більш структуровану комунікацію. Це один приклад.
Інша ситуація, коли вони вже якийсь час у боях. Є внутрішня ротація, хтось зараз безпосередньо в бойових діях, а хтось зараз поки що відпочиває. І от з тими, хто відпочиває на внутрішній ротації, ми можемо вже комунікувати, можемо робити те, що називається дебрифінг – тобто коли вони розповідають про те, що відбулося.
У ідеалі, за європейськими стандартами, дебрифінг має відбуватися «після кожної події». У нас же – як складеться.
Поки людина в боях, вона тримається, підрозділ підтримує, всі якось разом витягують за рахунок напруження та концентрації. А потім хлопці виходять з боїв, і якщо процес реабілітації затягнути, оцей нарив часто спливає. І це вже називають посттравматичним стресовим розладом з усіма наслідками.
– До цивільного життя повертається демобілізований ветеран. Чим ви можете допомогти у цьому випадку?
– З ветеранами треба, перш за все, комунікувати! Якщо вони мають непропрацьовані проблеми, вони бачать усе навколо у негативному світлі. Тим більше, якщо ветеран має проблеми зі здоров’ям, ПТСР чи каліцтво.
Іноді це просто вигоряння чи ступор, з якого людину треба виводити. Вона просто замкнулася у собі. Це відома реакція психіки на травмуючі чинники, спрацювання такого собі природнього запобіжника у мозку. Але далеко не завжди з цього стану людина може вийти сама. Ми маємо з цим працювати, щоб людина прийша до тями, усвідомлювала власну відповідальність, розуміла, що далі робити та як до цього ставитися.
Дуже позитивно я оцінюю практику в різних партнерських соцально-відповідальних компаніях, коли вони збирають для спілкування ветеранів, з якими ми потім працюємо як фахівці. Керівництво намагається підтримати їх, побудувати якісь більш інклюзивні канали взаємодії, отримати від ветеранів фідбек і ми зі свого боку намагаємося в цьому допомогти.
Найбільш ефективною є допомога, коли військові та їх родини розуміють, що є проблема і сама по собі вона не вирішиться.
І професійна допомога, яка спирається на усвідомлення проблеми та готовність прийняти цю саму допомогу приносить найкращі результати. І цього не треба соромитися. Це – нормально. Ненормально – це стан війни, і рано чи пізно всім треба буде повертатися до звичайного цивільного життя.
– Щодо питання, з приводу поранених, – це ж особливо важка категорія.
– Наша задача у роботі з військовими – не одягти їм рожеві окуляри та створити солодкі ілюзії. Ми повинні допомогти їм не зламатися в нових умовах і знайти в собі всередині сили жити далі і дивитися у майбутнє.
Наприклад, у нас дівчинка одна, абсолютно класнюча. Вона просто «витягнула» одного надважкого пацієнта. У нього ні рук, ні ніг не було. Хлопець в глибокій депресії. Він ні з ким не спілкувався, не хотів говорити. Але вона просто приходила. Приходила, віталася, починала спілкуватися.
Вона була стабільною, все це на собі виносила. У неї не було якихось реакцій, вона просто дивилася, приходила і спілкувалася. І з часом хлопець почав говорити. Не одразу, поступово, але почав комунікувати, розкриватися, виговорюватися. Вона просто його слухала.
Іноді на першому етапі людину просто треба ненав’язливо залучити до якоїсь діяльності, щоб відволікти від власних думок та повернути до реальності. То може бути спільна гра у комп’ютерні ігри, спорт, малювання чи плетіння браслетів. Будь-що.
– Психологам у таких умовах часто самим потрібна допомога від вигорання.
– Щотижня я проводжу супервізію та інтервізію. Супервізія – це більше про те, що і як робити. Натомість інтервізія – вже більше про процеси, які відбуваються з волонтерами: що їх вразило, що на них вплинуло, як вони себе почувають. Це все ми проводимо раз на тиждень з усім нашим колективом. І таким чином ми і готуємо методично, і обговорюємо все що відбулося за тиждень, і оперативно слідкуємо за динамікою людей та перебіг ситуацій, що виникають в практиці.
Прийшов волонтер чи психолог до військових, попрацював, а далі ми розбираємо: наскільки йому було комфортно в цій роботі, що його вразило, яким він вийшов після того.
Якщо ми проводимо групову роботу, то є фахівці вже більш досвідчені. З ними разом йдуть ті, хто, можливо, ще не мав такої практики. Так відбувається і передача досвіду, і моніторинг можливостей та готовності новачків до самостійної роботи.
– Чи відрізняється робота до 2022 року і після повномасштабного вторгнення?
– Зараз всього стало більше: людей, дотичних до війни, стало більше, ситуацій, подій… Більше вибухів, смертей та інших травмуючих чинників. Просто вражаючі масштаби цих проблем.
Якось проходили ми навчання у тренера з Британії. Він каже: після кожної «події» (будь-то бій чи загибель бійця) має бути дебрифінг, і от з нашої команди питають: а після якої саме події?
Ми приїжджаємо до хлопців, які 14 місяців були в боях. То після якої події ми з ними маємо проводити дебрифінг, якщо вони за цей час вже пережили сотні втрат і боїв? Тому просто ось в цьому різниця – надто мало людей, і надо мало фізичних можливостей і часу.
– Чи розуміють державні посадовці важливість психологічної підтримки та забезпечення?
– Зараз все покращується насправді: більше психологів в підрозділах, хоча все одно ще недостатньо. Ми якось співставляли кількість особового складу та кількість психологів. Щоб кожен військовий разово поспілкувався з психологом, – просто поспілкувався! – має пройти 18 місяців безперервної роботи психологів. Тобто якщо психолог працює зранку до вечора, що нереально, то за 18 місяців він з кожним побачиться один раз. Це було рік тому, зараз ситуація поступово покращується.
Тепер уже публічно визнали і проблему з психологічним вигоранням воїнів у зоні бойових дій. І серйозність цієї проблеми вже стоїть наряду з фізичним травмуванням
Бо багато людей на війні вже два роки, вони втомилися, їхня мотивація падає, вони просто вигорають.
Із цим можна і треба працювати професійно. Створюються команди із залученням психіатрів, невропатологів, реабілітологів тощо. Та масштаби війни, звісно, такі, що дуже важко охопити усіх, хто потребує допомоги.
– В умовах такого перенавантаження та кількості роботи, чи встигаєте ви узагальнювати свій практичний досвід в якихось друкованих матеріалах?
– Намагаємося зберегти усі напрацювання поки для практичного вжитку, паралельно я працюю над докторською дисертацією. Крім того, у силу своїх можливостей працюємо якраз над удосконаленням існуючої системи психологічного забезпечення армії.
Зокрема, я виступав на засіданнях комісії при Верховній Раді, яка була присвячена саме питанням реабілітації військовослужбовців. Брав участь у заходах робочої групи, яка також стосувалася цього. Виступав в Київській міськраді під час розгляду питань допомоги ветеранам з інвалідністю.
Ми розробили свою концепцію психологічної реабілітації війсоковослужбовців і презентували її для обговорення посадовців. Це ще не кінцевий продукт. Це узагальнені наші напрацювання, наші ідеї, пропозиції.
– Ви казали, що на початковому етапі використовували напрацювання іноземних колег. Втім, напевно, скоро ви будете ділитися досвідом і напрацюваннями із закордонними спеціалістами?
– Ще під час АТО я колись казав, що українські фахівці будуть писати нову військову психологію для світу. Так воно і є. Маштаби війни призвели до того, що в нас тепер набагато більше практичного досвіду.
Часто наші фахівці виглядають набагато потужнішими за західних колег. Є певні фундаментальні речі, які ми взяли з Британії та зі Штатів. Та з них ми все одно складаємо власні підходи під нашу реальність, щоб вони працювали.