«У скільки ти оцінюєш своє життя?» Як луганець викупив себе у русскіх у березні 2015-го

Сьогодні, 28 березня мій товариш відзначає 10 років від дня свого звільнення з підвалу. Він пережив полон у Луганську, а перед цим – «русскую весну», літо 2014-го без води, електрики та їжі. Надивився на «ополченцев» та росіян. У березні продав квартиру і за день до виїзду по нього прийшли. Русскіє представилися «співробітниками ГРУ».

Ми спілкувалися у листопаді 2021-го. Тоді я брав участь у роботі над книжкою «Примарна ясність: міфи і стереотипи навколо Донбасу і війни». У пошуках матеріалу я серед іншого збирав свідчення очевидців «русской весни» та людей, що пережили полон. Це було технічне інтерв’ю для Східноукраїнського центру громадських ініціатив (СЦГІ), який займався, зокрема, документуванням воєнних злочинів. Воно разом із тисячами інших інтерв’ю складає корпус свідчень про злочини РФ.

Та от виринула дата – 10 років, як товариша після доби знущань штовхнули в бік Станиці: «Іди, отам твоя Україна». Це не найжахливіша історія, яку ви чули. Не тривалий полон. Цінна ця розповідь саме тим, що це звичайна для початкового етапу окупації історія. І так, в ній ми бачимо саме русскіх окупантів.

Зараз цей мій товариш у війську. Він, як і СЦГІ, дав дозвіл «Фарватер.Схід» на публікацію інтерв’ю, тільки просив про анонімність. На момент затримання він був фактично безробітним цивільним російськомовним жителем Луганська, якого начебто прийшли захищати русскіє.

– Розкажи, коли і як тебе затримали тоді?

– Це було 27 березня 2015 року. Я саме збирався виїжджати на підконтрольну урядові територію. Продав квартиру і кілька днів перед від’їздом жив у товариша. І от увечері, вже смеркло, прийшли четверо озброєних людей у камуфляжі без знаків розрізнення, але з нашивками у вигляді російських триколорів. Попросили документи, я показав паспорт, сказали:

«Ты-то нам и нужен, пойдешь с нами. Не вздумай бежать». І дослали патрон у патронник

А я тоді був самовпевнений, дещо зухвало так кажу: «Тю, і не подумаю я тікати».

– Тобі пояснили, у чому справа, назвали причину, з якої затримують?

– Коли я спробував це запитати, мені популярно пояснили, що питання ставитимуть вони.

– Чи можна було зрозуміти, це місцеві були, луганці, чи ні?

– Спочатку я по говору зрозумів, що не місцеві. Уже потім, коли ми зайшли у приміщення, я зміг роздивитися і остаточно впевнився, що це росіяни. Майже впевнений, що двоє були осетинами: у одного була кофта з гербом Північної Осетії – Аланії, зовнішність обох характерна для осетин, не було акценту, притаманного якимось іншим регіонам, – цілком хороша російська.

– І куди вони тебе конвоювали? Везли машиною чи пішки?

– Та пішки, там іти було недалеко, метрів 100, не більше. Оце сказали, що стрілятимуть без попередження, – і повели. Адреса відома луганцям, Херсонська, 22а. Колись там було радіо «Європа Плюс», а згодом офіс [власника медіахолдингу, до якого входила луганська «Європа Плюс», місцевого політика] Володимира Ландика. Ось там усе далі й відбувалося.

– Затримання твоє якось оформлювали? Протокол там, я не знаю.

– Документи укладали, те це було пізніше.

– Що за відомство там було? Ці люди сказали, хто вони взагалі?

– Ці люди сказали, що вони з ГРУ. На столі у слідчого стояв бюст Дзержинського, на стіні – портрет Путіна. Типу зі своїм добром їздять.

– Скільки в тебе було допитів?

– Дивлячись що називати допитами. Мабуть, скажімо, два.

– Тебе привели до того офісу і одразу повели на допит? Чи спочатку на підвал?

– Спочатку в коридорі наказали роздягтися догола.

– В сенсі? До трусів?

– Сказали «догола». Потім старший, я так зрозумів, із них сказав: «Трусы можно оставить». Як роздягнувся, весь одяг прошмонали, у черевиків відривали устілки, зазирали всередину. Може, не знаю, візитку Яроша шукали. А тоді вже стали бити.

– Просто в коридорі?

– Так. Били професійно, я сказав би, – щоб особливо і не помітні сліди потім були. Удари наносили у м’які часті тіла, в живіт. А тоді сказали: «Можешь одеться». Завели за ріг у коридорі, ще раз ударили і наказали стояти там, аж поки прийшов, як вони сказали, слідчий.

– Він представився?

– Та яке, ніхто не представлявся. І між собою вони без імен спілкувалися: «товаріщ Пєрвий», «товаріщ слєдоватєль».

– Про що тебе питали? Що вони хотіли дізнатися?

– Їх цікавили якісь уявні зв’язки з міліцією, з СБУ, із українською владою. Протоколу жодного не вели. У певний момент слідчий пред’явив мені портмоне: «Твоё?» Це було моє портмоне, так. Він його розгортає і витрушує з нього два патрони. Чому саме портмоне, я не розумію – можна ж було і в куртку підкласти, і в сумку.

Та за бажання з того портмоне вони і пушку могли, мабуть, витрясти і сказати, що вона моя.

– Як поводився слідчий з тобою? Він насилля не застосовував?

– І бив, і пістолет до голови приставляв. Обіцяв порізати мене на ремені, також були погрози сексуального насильства наді мною.

– Ця офісна будівля, де все відбувалося, – колишній дитсадок. Де саме тебе тримали після допиту? В якомусь кабінеті чи в реальному підвалі?

– Камери розташовані були у підвальному приміщенні, воно було трохи допрацьоване для утримання людей. Там поставлені були засуви у верхній частині дверей – щоб складніше відкрити було, мабуть. У тій камері було два дерев’яних помости, на них спали дві «ополченки», з якими ми разом там перебували.

– Чоловіки й жінки в одній камері?!

– Так, ми там утрьох були.

– Я перепрошую, а туалет там був? Як їм користуватися тоді?

– Наступного ранку нас виводили до дерев’яного туалету на дворі. А в камері стояло відро в якості туалету. Я не користувався, жінки при мені ходили.

– Ви єдині, хто перебував на тому підвалі?

– У тій камері нас було троє, були ще, здається, дві двері. Коли вранці виводили в туалет, наглядач відчинив одни з них і кудись униз дивився на підлогу якийсь час. Не знаю, чи був там хто. Раніше, коли визначалися з моєю долею, один бойовик питав: «Его куда, к укропам?» – «Нет, туда». Тобто когось іще утримували там точно. Та кого саме і скількох, я не знаю.

– Ти сказав, що були два тапчани, на яких спали «ополченки». А ти спав на підлозі чи як?

– Мені сказали стояти біля стінки з піднятими вздовж неї руками. Ходити заборонялося, опускати руки теж. Правило одне: «ляжеш – битимемо тебе». Сказали, що там установлена камера: «Камера смотрит. Камера смотрит в мир».

Світло горіло цілодобово. Воду давали лише на допиті, в камері води не було. За час, що я там знаходився, не годували.

– І ти всю ніч простояв із піднятими руками? Мене з іншими в’язнями на підвалі захопленої обласної держадміністрації у вересні 2014-го ставили на коліна біля стіни з піднятими руками. Дехто не витримав і 15 хвилин, їх гамселили ногами по нирках. А ти – всю ніч?

– Ну, так.

– А як тебе звільнили?

– Викуп. Уранці нас вивели до туалету на дворі, якийсь час я був на вулиці. Тоді завели у приміщення і сказали: «Сейчас придет человек, будет с тобой дальше общаться». Це був той, кого називали «товаріщ Пєрвий». Мене повели в той самий кабінет, що і ввечері.

От він мені і сказав, типу, розумієш, що з тобою може трапитися? У скільки ти оцінюєш своє життя? Він вимагав, щоб я сам назвав суму. Я назвав 10 тисяч доларів. Він відповів: «Хорошо. Ми своё слово держим. Сейчас придёт следователь, оформим бумаги».

Він додав, що якщо будуть з мого боку звернення, заяви, показання у правоохоронні органи України, то стануть відомі мої взаємини з ними.

Прийшов слідчий і сказав написати штук п’ять паперів різних, включно зі згодою на співробітництво з ними

Алгоритм відомий: що не маю претензій до них, «чистосердечне зізнання», що патрони – мої, тощо.

– А гроші у тебе з собою були?

– Коли забирали, – ні, вони лишалися у речах удома в товариша. Увечері ці терористи ще раз приходили до товариша додому забрати мої документи, ноутбук тощо. Вийшло так, що товариш із дружиною документи переважно встигли сховати, їх потім мені передали на підконтрольну територію. Гроші лежали там у речах.

– Ці 10 тисяч доларів – це все, що в тебе було?

– Ні, в мене було 15 тисяч, що я виручив за квартиру.

– Тобто вони знали, скільки в тебе грошей. Могли ж затребувати все, ні?

– Багато загадкового трапляється.

– І що було далі? Тебе просто випустили після цього в Луганську, і все?

– «Товаріщ Пєрвий» разом з іще одним бойовиком вивезли до переходу в бік Станиці Луганської. Міст тоді був зруйнований. Зі мною були сумка з речами, що я збирав у дорогу, ноутбук – ну, і все. Сказали: «Иди, вон там твоя Украина».

– Тобто тобі все повернули, крім того, що ти заплатив як викуп?

– Майже. Не повернули трохи золотих виробів – дві обручки, сережки матері…

– «Товаріщ Пєрвий» забороняв тобі звертатися до українських правоохоронців. І ти послухався?

– Звертався, чому ж.

У Сєвєродонецьку в райвідділі міліції співробітник, який приймав заяву, мені сказав: «А зачєм вам ето надо?»

Та заяву прийняли, і моя справа, наскільки я знаю, внесена до Єдиного реєстру досудових розслідувань. Про подальше розслідування мені нічого невідомо.

Та спочатку я зустрівся з представниками контррозвідки. Я розумів, що теоретично мої розписки про згоду співпрацювати з російськими спецслужбами, написані під примусом (це ж було умовою звільнення) можуть десь виринути. Тому треба було все розповісти самому. Ну, і взагалі, якщо це було дійсно ГРУ, – нашим були корисні будь-які деталі. Описав детально усіх, кого бачив там, їздив у Київ проходити перевірку на поліграфі.

– Ти казав, що «тебе били професійно». Які були наслідки для здоров’я? Ти проходив обстеження, фіксував їх?

– Мене спочатку в Новоайдарі обстежили. Ну, як обстежили… Хірург зробив огляд, якісь записи зробив. Та це був поверхневий огляд, без рентгену навіть. Тоді мене направили до Сіверськодонецька. Це був понеділок уже, мабуть, 30 березня.

Було травмоване коліно, хребет, внутрішні органи, зокрема, підшлункова залоза – це наслідки ударів у живіт. Зір сів після цього – раніше я добре бачив. Ну, і психіка, звичайно.

Фактично це єдине обслідування, що я проходив після звільнення. І лікування особливо не було. Бо потім уже ані грошей, ані часу не знайшлося – треба було працювати попри проблеми.

– Якийсь психологічний, медичний супровід тобі хтось пропонував після цього?

– Нічого подібного.

– І ніякої підвищеної уваги до тебе не було?

– Узагалі ніякої.

– У деяких опитувальниках для колишніх полонених трапляється таке трохи незграбне питання: «Як змінилося ваше життя після початку конфлікту?» Мається на увазі початок війни у 2014 році.

– Докорінно. Як кажуть мудрі євреї: «Дякувати Богові, що взяв грошима» – так би я це підсумував.