Світлана Талан: Я повинна написати про все, що побачила під час оборони Сєвєродонецька
До 800 тисяч примірників наближається загальний тираж книжок письменниці з Сєвєродонецька Світлани Талан. Перші 100 тисяч її книжок читачі розкупили за два роки після перемоги у конкурсі «Коронація слова», до початку 2014-го.
Зараз письменниця створює документальний літопис опору мешканців Луганщини у перші тижні повномасштабного вторгнення. Героєм і співучасником створення роману може стати кожен, хто був свідком цих подій.
На диво, Талан – це не псевдонім, а справжнє прізвище письменниці, яке вона отримала від чоловіка. Уродженка Сумщини, Світлана Талан приїхала до Сєвєродонецька у 1989-му вчителькою початкової школи. Залишила місто, де прожила 33 роки, вона у 2022-му. Відома письменниця посідала почесне місце у списку розшуку російських окупантів.
– Я не збиралася залишати Сєвєродонецьк, адже вірила і вірю у нашу перемогу. Трималася під обстрілами до останнього. Та коли окупанти вже впритул наблизилися до околиць міста, син змусив мене поїхати. Він боявся за моє життя, адже на російських блокпостах на півночі області вже висіли списки «неблагонадійних», рекомендованих для затримання та доставки до комендатури. Серед них була і я – нам повідомили про це друзі, імена яких не хочу розкривати з міркувань безпеки.
Напевно так було визначено долею. Те, що я побачила в перші тижні війни стало для мене справжнім одкровенням та джерелом натхнення. Зараз я пишу книгу в стилі нонфікшн про сєвєродончан – простих українців, які захищали своє місто.
– А як же поширена думка, ніби музи мовчать, коли працюють гармати?
– Це не про українських муз. Я вважаю, що страждання та перемоги українського народу, втілені у творах мистецтва, донесуть до світової спільноти правду про війну не гірше за ЗМІ чи документальні фільми. Вони мають на меті достукатися до розуму, а мистецькі твори – до серця. Тому мистецтво, в моєму випадку література, – це не просто творча сублімація пережитого досвіду, а мій внесок у боротьбу країни за майбутнє.
Я більше скажу. Після тяжкої евакуації з Сєвєродонецька я довгий час фактично була прикута до ліжка, пережила дві складні операції на хребті. І якраз муза вивела мене з шоку та депресії, поставила на ноги й дала бажання далі жити і боротись. Я повинна написати про все те, що побачила. Точніше – про всіх тих. Справжніх людей і нелюдей.
– Назва у твору вже є? До чого готуватися? Ваш роман про сєверодонецькі події 2014 року «Оголений нерв» окупанти одразу внесли до списків екстремістської літератури.
– Є робочі назви, але це поки «за лаштунками». Я зараз занурена у збір матеріалу, реальних історій людей, які стануть героями книги. Вона буде побудована на документальних свідченнях містян, поєднаних з моїми особистими спогадами. Мета – зафіксувати ті події та зберегти для наступних поколінь. Мені хочеться якнайбільше охопити усі грані того, що відбувалося. Тому закликаю земляків долучатися, надсилати свої історії на пошту та у Facebook.
Персонажі у мене діють під реальними іменами, але окремі люди з міркувань безпеки приховані псевдонімами за власним бажанням. Часто справжніх героїв змушує приховувати свої обличчя страх за літніх батьків та родичів на тимчасово окупованій території. Та є й трагічні історії, коли рідні люди стають по різні боки барикад. Реальні історії життя, перед якими блідніють сюжети «Тихого Дону»…
Та я працюю не тільки над цим, а ще над двома романами на основі подій, які глибоко зачепили мене як жінку та матір.
– Про що вони, якщо не секрет?
– Про матір. Про те, як вона шукала свого сина, що загинув на Донеччині. Я хочу, щоб це була книга – присвята одній жінці та її дитині. Фактично це буде біографічний твір. В основі – історія жінки, з якою ми, можна сказати, разом створюємо роман. Через розмови, спогади, переживання та страждання. Зазвичай я працюю сама, але це окремий випадок.
Її син спочатку стояв на Майдані, потім воював у АТО. З перших днів війни він добровольцем поїхав на фронт. Одного дня він перестав відповідати на дзвінки. «Загинув в боях під Іловайськом» – бюрократичне формулювання, яке розділило життя матері на «до» і «після»… Дзвінки до моргів, черги у міністерствах та листи до благодійних організацій. Пошук на цвинтарях, у списках похованих в братських могилах, аби тільки знайти тіло рідної дитини і повернути його додому…
Це дуже важко передати і ще складніше пережити… Я просто не змогла пройти повз цю долю, я відчуваю її як матір та схиляюся перед силою цією жінки. Я вважаю, що зустрічі з такими людьми є для мене не випадковими, це – призначення, як би містично це на звучало.
– А чи траплялися ще містичні речі у вашому творчому житті?
– Звичайно. Сама я родом з Глухівщині, що на Сумщині. І нещодавно я видала книгу про свою велику землячку, глухівську етнографиню та фольклористку Пелагею Литвинову-Бартош. Вона належить до найвидатніших жінок України, але так сталося, що у світі її ім’я відоміше, ніж на Батьківщині.
Ідея написати книгу про неї та сюжет прийшов до мене уві сні. Мені наснилася сама Пелагея. «Настав час написати про мене», – сказала вона мені. Я почала працювати над її біографією, читала джерела і з подивом побачила, що мій сон був дуже близький до реалій її життя.
При цьому раніше я глибоко не займалася вивченням її постаті і це не могло буди просто компіляцією якоїсь інформації з минулого або колись прочитаного. Така ось містика…
– Ви не розповіли ще про третій сюжет, над яким працюєте, окрім подій у Сєвєродонецьку та романа про матір.
– Більшість моїх творів так чи інакше прив’язана до тих місць, де я особисто була, які знаю і де відчуваю людей. Третій мій роман – це моя данина місту Миколаєву на Львівщині. Миколаїв прийняв мене і дав прихисток у найскладніший період життя, коли з підірваним здоров’ям і маленькою валізкою «речей на тиждень» відбувся мій «ісход» з Сєвєродонецька.
Тут я пережила розлучення з чоловіком, з яким прожила понад 20 років, тяжку депресію та період духовного занепаду. Але саме тут я стала сильнішою, пережила повернення до життя та творчості і тому вважаю Миколаїв містом своєї сили.
У центрі сюжету – така ж переселенка, яка приїхала до Миколаєва, рятуючись від війни. Її історія – це маніфест життя. Доказ того, що кохання, щастя та смисл життя є в будь-яких обставинах, незалежно від віку. Чого і бажаю усім українським жінкам, які вибороли право бути щасливими.