«Шукаю у Києві старобільські сюжети», – фотограф Денис Черв’як, що не відпустив своє місто
Старобільськ перед окупацією продовжує жити у світлинах фотографа Дениса Черв’яка. Молодий фотограф зібрав їх у фотоальбом і випускає у світ. Збірка фото виходить самвидавом, – у творчої молоді це називається «зін». «Фарватер.Схід» поговорив із фотографом про те, як Денис Черв’як змінив спортивне майбутнє на мистецьке сьогодення, як старобільські сюжети можна побачити в Києві і чи можна світлинами заробити на життя. І звичайно, про новий фотоальбом «Старобільськ».
– Ви називаєте теперішній фотопроєкт «Старобільськ» зіном. Що таке взагалі той «зін»?
– «Зін» – це скорочення від англійського magazine, тобто журнал. Раніше, коли була цензура, в андеграунді ходили саморобні журнали про культуру, про андеграунд-спільноти. Їх передавали з рук в руки і зшивали навіть власноруч. Це така нишова штука. Цей жанр останнім часом став популярний в Україні, у нас є зін-спільнота, яка просуває ці проєкти. Зін – не обов’язково періодичне видання, як журнали, це будь-який самвидав, випущений невеликим накладом.
Мій зін містить доокупаційні фото Старобільщини. Працювати з цими знімками мені було морально важко, бо це мала батьківщина, яка раптом опинилася недосяжно далекою. А підготовка фотоальбому – це не так, що раз на місяць, раз на тиждень подивитися на знімки. Ні – це щоденна робота.
Я дуже вдячний, що допомогти мені зверстати цей зін відгукнулася дизайнерка Саша Чорна. Минулі зіни ми робили з Сашею Букреєвим, але він зараз у війську, тому підтримує мене на відстані.
– Ваш зін існуватиме тільки у друкованому вигляді, чи є в електронному? Бо наклад же, я так розумію, невеликий?
– Робити його в електронному вигляді не бачу сенсу, бо в мене є спільнота в Instagram, у Telegram, де всі ці окремі фотографії і архіви Старобільська викладені у відкритому доступі. Головний прикол зіну – те, що він матеріальний. Його можна в будь-який момент відкрити і погортати… Ці тактильні відчуття від паперу, від цього друку, від перенесення у інший час та простір, додому…
– Про ваш проєкт зараз пишуть регіональні медіа, але про вас особисто – значно менше.
– Фотографія мені була цікава, і я, можливо, міг би уявити фотографом, та ніколи себе з цим не асоціював. Усе моє свідоме життя було пов’язане зі спортом. У мене мама – тренерка з волейболу, я сам грав більше 10 років. Учився на факультеті фізичного виховання Луганського національного університету: продовжував грати у волейбол, цікавився силовим триборством, почав навіть виступати на змаганнях.
– Тобто фотомистецтво прийшло замість спортивної кар’єри?
– Сталося так, що я почав працювати в Луганській обласній бібліотеці. Це було у 2016 році, коли бібліотека виїхала вперше з окупації та оселилася у моєму рідному Старобільську. У бібліотеці ми працювали разом із Олександром Букреєвим. Він доволі довго займався фотографією. Саша – мій перший наставник, він мене підтримував і підтримує.
Спершу я фотографував просто на телефон. Тоді він запропонував познімати на його камеру, показав перші налаштування, з яких варто починати. Далі почав уже самостійно розбиратися. Мені пощастило – була людина поруч, яка допомогла коментарями по моїх перших роботах і порадами. Тоді я не завжди розумів, хорошу фотографію зробив чи погану. Він мене вчив бачити головне, відрізняти деталі та орієнтуватися у них.
– Старобільськ – місто маленьке та консервативне, там навряд було багато можливостей для розвитку у творчих професіях.
– Так і є. Та попри це я все одно дуже його люблю і сумую за своїм містом. Можна сказати, що весь період зйомок у Старобільську був першими кроками у професії.
Я багато досліджував фотографію: сам процес, технічну та художню сторони справи. Щось робив навмання, не розуміючи взагалі як треба з цим працювати, як побудувати роботу над проєктами. Тобто я просто фотографував у місті та відчував, що це важливо, що я маю це робити. Згодом, коли прийшов певний досвід, я почав розуміти що до чого. Тому продовжив спеціалізоване навчання.
– Це був якийсь виш за спеціальністю «фотомистецтво» чи цикли тренінгів?
– Я навчався в школі концептуальної фотографії MYPH. Це онлайн-школа Сергія Мельниченка, він із Миколаєва. Там у нього цілий пул класних тренерів за різними напрямками фотографії: по плівковому фото, по вуличному, на тему колажів і так далі.
І там акцент роблять не стільки на технічних аспектах, скільки на розвитку людини як митця, набуття нею нестандартного і нелінійного бачення. Це мені теж дуже допомогло подивитися на свою фотографію з іншого боку. Зараз навіть думаю, що з цими знаннями оце б я у Старобільську назнімав би!
– Лютий 2022 року. Життя після нього, це була для вас втрата ґрунту під ногами чи вимушене відкриття нових можливостей?
– Звичайно, мені було дуже складно. Я все життя прожив у невеличкому затишному місті, а тоді раптом опинився у Києві, у місті-мільйоннику. Я був спочатку повністю дезорієнтований: що робити, куди бігти, з ким спілкуватися і так далі. Насправді мені досі важко, я повністю не перелаштувався.
З іншого боку, велике місто дійсно відкриває принципово інші можливості в плані розвитку. Тут дуже багато людей, з якими можна спілкуватися і придумувати та робити різні класні штуки.
Хоча дуже не вистачає рідної землі, не вистачає природи. У великому місті все не так, і це тисне. Не вистачає тієї спільноти, що в нас була у Старобільську, з якою ми разом робили перші кроки у творчості. Зараз ми розкидані по всій країні, по всьому світу. Ось цього не вистачає найбільше.
– Фотографія для вас зараз – це просто захоплення чи нею можна заробляти на життя?
– Є такий вислів, що «митець має бути голодним», але я дуже його не люблю. Фотографія довго була лише моїм хобі. Та вже близько року я займаюся виключно фото, і саме ним заробляю.
Працюю як комерційний фотограф, роблю зйомки, водночас намагаюся розвиватися в мистецькому напрямку також. Роблю виставки, остання моя робота – це фотоальбом про Старобільськ. Намагаюся не зациклюватися на якомусь одному напрямку.
– Розкажіть про ваші митецькі проекти. Цей зін, фотоальбом «Старобільськ», ви сказали, – для вас не перший.
– Якщо по хронології, то «Старобільськ» був перший якраз. Коли я починав знімати, робив здебільшого вуличні фото на телефон. Фотографував паралельно пейзажі, людей. І у 2020 році зробив такий собі експериментальний збірник. Я так і назвав його – «Старобільськ». Це була свого роду «проба пера».
Те, що зараз буду випускати – це вже переосмислення відзнятого раніше матеріалу. Я довго хотів, але не наважувався повернутися до нього, бо це доволі важко. Я намагався передати свою любов до рідного міста, яке зараз дуже далеко від мене.
Другий вже був масштабніший, це – «Дерева в моєму дворі». Коли я виїхав з окупації, то почав передивлятися свої знімки. Згадав, що у Старобільську фотографував дерева. Перше дерево – у себе на дворі, у мене там горіх. Я пам’ятаю, що повертався додому з прогулянки. Ввечері було дуже зоряне небо таке… Думаю, не буду заходити додому – подивлюся на небо. Трошечки залип і побачив як класно виглядає дерево у місячному сяйві. Відзняв його.
І з того моменту я вже почав виходити за межі двору, досліджувати дерева, ці всі паттерни. Як виїхав з окупації, почав шукати схожі сенси, схожі сюжети вже в інших містах. Ось це власне другий проєкт, який тягнеться зі Старобільська, та тепер так само вже продовжується у переосмисленні. По ньому я теж минулоріч робив і збірник фотографій, і колекційний тираж принтів. Також персональну виставку у Києві зробив. Потім у мене в активі ще декілька серій – «Речі», «Вуличний Київ».
– Ви казали, що працювати з цим матеріалом було важко. Так чи варто, Денисе, взагалі бентежити ці рани?
– Думаю, що варто. Я хочу через свої власні спогади занурити людей у їхнє минуле. Можливо вони знайдуть щось таке, що вони взагалі думали, що забули. Відкриють інші виміри і простори рідного або переосмислять втрачене і набуте. Адже сучасне – це проміжок між минулим та майбутнім, а життя взагалі складається з емоцій та спогадів…
– Як вам удалося вийти на публічний рівень, так би мовити, увірватися до мистецької тусовки?
– Більшість заходів я проводив у хабі «±СхідХаб» луганчанина Слави Бондаренка (В’ячеслав Бондаренко, відомий також як Слава Бо, культуртрегер і журналіст родом із Луганська, редактор мистецького журналу «ПлюсМінусНескінченність». – «ФС»). Він дуже крутий чувак і в нього дуже крутий журнал. Це просто квінтесенція сходу. Ось у хабі я і познайомився з багатьма діячами сучасної української культури, із однодумцями та земляками, які розуміли мої відчуття, бо ми маємо спільний травматичний досвід.
– Слава Бо був відомий іще в Луганську до 2014 року. Він створював багато мистецьких подій, що вписували Луганськ у загальноукраїнський культурний контекст. Як ви познайомилися з ним?
– Знову ж таки – завдяки бібліотеці. У Старобільську він проводив презентацію свого, якщо не помиляюся, другого номеру журналу. Якраз тоді ми й познайомилися. Потім уже в Києві я потрапив до його «±СхідХабу». Це реальна «точка сходу» у всіх відтінках значення, де багато неординарних людей з нашого регіону збирається, це породжує потужну синергію і дуже тепле відчуття.
– Денисе, це завжди дуже чутливий момент та болісні спогади… Та все ж таки: як вам вдалося виїхати х окупації?
– Мені довелося близько місяця прожити в окупації, поки я зміг більш-менш безпечно виїхати. Узагалі не уявляю, як воно – людям там зараз знаходитись. Мене вже тоді почало накривати від усього жахіття, що відбувалося навкруги. Як тільки перевізники відкрили напівлегальний маршрут до Дніпра, я вирішив, що треба спробувати. Ми зібралися групою та почали моніторити перші рейси – наскільки це взагалі реалістично та безпечно. Переконавшись у цьому, ми зібралися – і… поїхали.
Дорога для мене особисто була вкрай важка. Мені часто стає погано у поїздках. Та пощастило в іншому – речей не перевіряли і нічого з фототехніки не бачили, я більше за все переживав з цього приводу. А буквально за декілька тижнів, автобус ось цього перевізника потрапив під обстріл, і цей маршрут закрили. Можна сказати, ми встигли «в останньому вагоні» вирватися з окупації.
– Виїжджаючи, ви мали якийсь план, куди рухатися далі?
– Після Дніпра одразу поїхав на Закарпаття, там у мене рідний брат. Інших варіантів не було. Там таке невеличке село, буквально 100 людей населення. Я жив в аскетичних умовах, носив воду з джерела, пічку топив і це навіть трохи допомогло оговтатися після стресового переїзду. Потім поїхав до знайомих в Ужгород, жив там улітку. Згодом у Києві знайшов житло.
– Уже три роки, як ви виїхали зі Старобільська. Чи стає Київ, Ужгород чи Дніпро вашим новим місцем натхнення, «місцем сили»?
– Не знаю… Ловлю себе часом на тому, що намагаюся накласти на Київ моє бачення, яке привіз зі Старобільська. Шукаю якісь схожі сюжети… Таке собі кружляння по колу…
У мене є фотографія, де бабуся в черзі до хлібного кіоску стоїть у Старобільську. Вона в дуже такому екстравагантному вбранні, різнокольоровому. У Києві я знайшов схожу бабусю і сфотографував її. Люди навіть питали, як я її знайшов у Києві, чи то моя знайома?
Я не бачив обличчя тієї бабусі у Старобільську, у Києві – теж. Напевно, підсвідомо шукаю щось близьке. І знаходжу його, де б я не був – на заході чи на сході.
