«Про загрозу у 2014-му мене попередив офіцер міліції». Культуртрегер Ярослав Мінкін про СТАН та пострадянську деколонізацію
Ярослав Мінкін був і залишається одним із найепатажніших громадських активістів та культурних діячів луганського андерграунду «післякучмівської доби». Послідовний борець із радянським спадком у культурі, він очолював «захоплення трамваю» арт-махновцями та дав по пиці салом секретарю Луганського обкому КПУ. Саме за його участі в Луганську на «йолці» з’явився повішений картонний Янукович на знак протесту проти побиття студентів на Євромайдані. Де зараз «культурний Махно» Луганщини і що тепер є об’єктом його перформансів – читайте далі.
Цьогоріч мені судилося стати частиною відомого в Європі та поза її межами заходу громадських активістів «Unlock 2024» в Празі. Захід приніс більше сюрпризів, аніж я очікував. Першим з них була поява у моєму номері, розрахованому на трьох осіб, колоритного джентльмена у центральноазійському вбранні та тюбейці. Втім, за усім цим антуражем я із здивуванням одразу розгледів добре відоме мені обличчя з Луганська.
Це був Ярослав Мінкін, якого я не бачив вже рівно 10 років. Він зовсім не змінився, хіба що замість пишної шевелюри голова під тюбетейкою була чисто поголена. Це стало прологом для довгих розмов про минуле та майбутнє під чеське пиво та «контрабандний» киргизстанський урюк від Мінкіна.
«Я точно знав, що я і усі мої друзі проти Януковича»
– Ярославе, у Вікіпедії пишуть, що ти і поет, і правозахисник, і культурний діяч. Ким ти сам більше себе відчуваєш?
– Думаю, я людина з доволі довгим і нетиповим досвідом. Перш за все, я, напевно, активіст. І у громадських ініціативах, і у політичних, і у мистецьких. У Луганську я починав як неформал, мав довге волосся, слухав різну протестну музику і спілкувався у відповідній тусовці. Це був 2001 рік і вже відчувався такий собі поступовий відхід від духу 90-х років.
Інша моя ідентичність – це ідентичність митця. При цьому, я мав досвід і політичного активізму у час розквіту політичного плюралізму в Україні. Брав участь у діяльності «Нашої України», потім «Пори». Остання моя партія називалася «Партія честі і боротьби з організованої злочинності».
– А що їх об’єднувало у твоєму світогляді?
– Напевно, дух спротиву, протесту. Бо я не можу сказати, що я конкретно підтримував Ющенка та його ідеї. Та й узагалі, мало в кого тоді було уявлення, які у Ющенка ідеї. Але точно знав, що я і усі мої друзі проти Януковича, проти клептократичної місцевої еліти, проти усіх цих пострадянських конвульсій та усього, що було пов’язано з російським імперіалізмом. Тобто тоді для мене визначальним фактором було не з ким, а проти кого і чого.
– Я пам’ятаю акцію – перформанс «Сталина на нас нет!», коли проти вас вийшли комуністи, а ти тоді дав по пиці шматком сала луганських лідеру комсомольців Максиму Чаленку…
– Тааак, була така акція (усміхається). У мене були складні відносини з луганським комсомолом та місцевою Компартією. Я тоді захоплювався ідеями та спадком Нестора Махна, у якого теж були складні стосунки з комуністами. Ми їздили на фестивалі у Гуляйполі через три області з чорним прапором анархістів.
Водночас, я не можу сказати, що комуністи були нашими основними ворогами чи союзниками. Перш за все тому, що вони не були при владі, а скоріше, були просто носіями деструктивної для України панрадянської ідеології. Поряд із цим, у нас були і складні стосунки з проукраїнськими партіями. На певному етапі ми допомагали їм у веденні агітації. Та коли на мене вийшли спецслужби і почали тиснути з вимогою працювати на них, центральний офіс партії не спромігся навіть виділити мені адвоката або захистити у якийсь інший спосіб.
Тривалий час я намагався бути у політичному русі, бо вважав, що це інструмент впливу на суспільство. Та врешті зрозумів, що це не працює і відійшов від цього, поринувши у громадську діяльність.
– Це про «СТАН», який ти очолив у 2008 році?
– І не тільки про «СТАН». Тоді ж ми з друзями зареєстрували три організації, які заграли велику роль у житті регіону. Це Правозахисний центр «Поступ» – після 2014 на його базі створена відому всім ініціатива «Схід SOS», це «СТАН» та «Луганська археологічна спілка». Головою «Поступу» був Костянтин Реуцький, а ЛАС очолив нині покійний Олексій Бритюк. Усі ми спочатку брали участь у партійних структурах, але побачили, що через політику ми не можемо вплинути на ситуацію.
На чолі СТАНу я зустрів новий період мого життя, пов’язаний з культурним менеджментом. Ми випустили кілька поетичних збірок, проводили мистецький фестиваль в Луганському авіатехнічному музеї разом з Європейським культурним фоном та німецькою організацією «МітОст». Далі було створення культурної карти Луганщини, почалася дуже плідна співпраця зі Львовом, зокрема, Центром культурного менеджменту, яка продовжувалася аж до початку війну у 2014 році.
Як війна і окупація змінила СТАН
– Як і всі вимушені переселенці з Луганська, ти проводиш лінію між «до» та «після» у 2014 році… Де опинився ти після 2014 року і що сталося зі СТАНом?
– У 2014 СТАН фактично розпався на декілька сегментів. Частина людей залишилася в Луганську, а частина виїхала. Олексій Бритюк спочатку виїхав до Литви, потім до Польщі. Костя Скоркін встиг побувати у Москві, Братиславі та Лондоні. Я ж поїхав до Івано-Франківська, тривалий час жив і працював у Польщі, стажувався у Чехії, бував у Нідерландах. Тому СТАН я фактично відроджував у Івано-Франківську. І це був вже інший, новий СТАН, формувалася нова «тусовка» переселенців, яка поступово інтегрувалася з місцевою молоддю.
Це місто дуже орієнтоване на підтримку локальних ініціатив, регіонального підприємництва. Навіть громадський сектор тут дуже пов’язаний з бізнесом, чого у Луганську не було взагалі – це для мене принципово інший цікавий досвід.
– Повертаючись до СТАНівців на окупованій території… Як сталося, що вони стали на бік окупантів? І дехто ж зайняв не останні ролі у пропаганді…
– Як на мене, тут зіграли роль декілька факторів. Перш за все, була частина людей «ображених». Я завжди приводжу в приклад Юрія Андруховича, коли він іде вулицями рідного Івано-Франківська. Він визнаний, люди його знають в обличчя і шанують, підходять засвідчити свою повагу… У нашому Луганську такого не було. У більшості випадків наші митці, якщо вони не були провладними царедворцями, навпаки, залишалися поза громадською увагою.
У якомусь сенсі луганським Андруховичем був Олександр Сігіда (ідейний натхненник СТАНу і його лідер літературного об’єднання від 1999 року. – ФС), – і він жив в умовах крайнього зубожіння і перебивався нерегулярними заробітками, бо літературна творчість не приносила йому матеріальної віддачі.
Це викликало образу, яка давала негативну проекцію на все, насамперед, на українську державу та суспільство, яке їх не визнавало. Натомість росіяни, які з 2014 року окупували регіон, їх просто купили.
– Купили матеріально чи…
– Здебільшого морально – подарували їм увагу, визнання, якого вони не мали в рамках української Луганщини. Невизнані колись митці зараз процвітають на окупованих територіях, вони визнані, шановані, їх усюди запрошують, а їхню творчість «піднімають на прапор»…
Були й інші випадки, коли на доволі патріотичних і адекватних молодих митців вплинула проросійськи налаштована родина чи російська пропаганда, насамперед, фейки щодо обстрілів Луганська бійцями ЗСУ… Це стосується, напевно, і скандально відомої зараз Олени Заславської. Хоча вона була однією із засновниць «СТАНу» з самого початку і була носієм прогресивних на той час ідей…
– До речі, ми оминули важливе питання – а як взагалі ця ваша організація виникла?
– Тут важливо розібратися в дефініціях. Бо є декілька СТАНів, про які можна говорити і на той час був певний броунівський рух, початок якого дуже складно визначити. Юридично, як ми вже говорили, почалося все у 2008 році, коли 3 людини – Костянтин Скоркін, Олена Заславська та я прийшли в органи юстиції реєструвати організацію. Але, звісно, що це був зовсім не початок. Бо літературна організація СТАН фактично створена ще у 1999 році і життя їй дали Сігіда, Заславська, Олександр Хубетов та Анатолій Грибанов. Це було покоління, яке виступало проти офіційного провладного союзу письменниківі, це було основною ідеєю організації. Але був і інший СТАН, третій, який вже розвивав безпосередньо я.
Цей СТАН був більше про політичний та громадський активізм, про мистецькі молодіжні ініціативи. Це були вже мої погляди, моє оточення, які далеко не завжди розділяли представники літературного крила. Тому вже тоді ми розрізняли «літературне угруповання» та «творче об’єднання» СТАН.
Зараз залишилася саме громадська організація СТАН, перереєстрована у Франківську, яка має чіткі цілі, як-от повоєнна відбудова, реінтеграція ветеранів, розвиток молодіжного активізму тощо. Фактично, з Луганщиною вона наразі пов’язана тільки історично.
– Представники «твого» СТАНу в більшості своїй були частиною громадського сектору Луганського Євромайдану. Чи зазнали вони переслідувань під час подій 2014 року?
– Якщо говорити про мою особисту історію переслідувань, то я зіткнувся з такими випадками ще навіть до Помаранчевої революції. Перш за все, через зіткнення з проросійськими неонацистськими рухами та скінхедами, що провокували сутички з неформалами, до яких я належав.
Під час моєї участі у політичній діяльності це вийшло на зовсім інший рівень – переслідування бюрократичні. З цим навіть пов’язаний кумедний випадок. Я, Люба Якимчук та ще декілька луганців у 2004 році поїхали на Майдан. Після повернення нас викликали до деканату Луганського національного університету Тараса Шевченка і піддали «сорому та анафемі» за псування честі регіону та рідного університету.
Але через два тижні потому Помаранчева революція перемогла і нас знову викликали до деканату. І висловили подяку, що оправдали довіру і були достойними делегатами рідної Альма-матер на Майдані… Навіть поставили наші фото на першу шпальту газети вишу.
Після приходу до влади Януковича було дещо інакше. Однак нас особливо не чіпали, бо влада була зайнята бізнесовим «переділом», тоді як на Луганщині ділити було особливо нічого. Та 2014 рік все різко змінив. Були і листівки проти нас, і напади, і заливання зеленкою.
«До останнього вірили, що повториться 2004-й і крові не буде»
– Коли ти зрозумів, що тобі із родиною треба тікати з Луганська, аби не стати жертвою росіян?
– До останнього ми усі вірили, що повториться сценарій 2004 року і ніякої крові не буде. Але… Усвідомив, що треба на деякий час виїхати з Луганська я тільки після дзвінка з міліції. Ми багато за ці роки проводили різних акцій, і були у нормальних стосунках з органами громадської безпеки тоді ще міліції…Більш того, майже до останнього мого заходу, здається 9 чи 10 травня (будівля СБУ вже місяць як була захопленою), наші міліціонери носили жовто-блакитні стрічки.
Так ось вони мене і попередили. Добре знайомий офіцер міліції подзвонив і попередив, що мені краще не ночувати вдома і взагалі залишити місто, адже «сезон полювання на активістів» відкрився. Так я і опинився у Франківську.
– Але ж Франківськ – це далеко не останнє місце призначення? Бо як іще пояснити твій центральноазійський антураж?
– У 2018 році я потрапив до програми від Празького центру громадянського суспільства. Ця організація займається системною протидією імперіалізму. І ось там я усвідомив, що Україна – далеко не єдина країна, яка зазнала і зазнає тиску з боку російського імперіалізму. Разом з нами жертвами травмуючого досвіду російського колоніального режиму стали усі народи Радянського союзу. Наприклад, близько 30% киргизів були знищені у короткий строк у перщі роки радянізації.
Згодом я у 2019 році вперше відвідав Узбекистан і зрозумів, що нам усім є, з чим боротися – з колоніалізмом, дезінформацією, пропагандою, «привидами минулого». Тому з тих пір розширив географію своєї діяльності, насамперед, у Центральній Азії та країнах Східного партнерства.
Зараз я бачу велику потребу в об’єднанні, створенні антиімперіалістичного руху на пострадянському просторі. Тобто моя антитоталітарна і антирадянська ідентичність нікуди не ділася (сміється).
– А ментальній та культурній деокупації Луганщини там є місце?
– Я скажу більше, колоніальна деокупація потрібна не тільки на Луганщині, а й у всій Україні, бо приховані постколоніальні проблеми та світоглядні постулати присутні у нас повсюди. Особливо, примарні уявлення про можливість компромісу чи діалогу з імперіалістичним ворогом.
Адже історія нас учить, що жодного разу ніколи і нікому не вдавалося з ними домовитися. Усі це була лише ширма для того, аби неочікувано нанести удар в спину. А, як каже мій батько, «не можна домовитися з тим, хто хоче тебе знищити».