«Про Луганський аеропорт не говорили, бо за 146 днів оборони туди не потрапив жоден журналіст» – Анастасія Глотова
Оборона Луганського аеропорту, яка тривала 146 днів, почалася у цей день рівно 11 років тому. 8 квітня 2014 року територію Міжнародного аеропорту «Луганськ» взяла під охорону львівська 80-та аеромобільна бригада. Тому саме сьогодні відбувається презентація майбутнього англомовного видання національного бестселеру «У вогняному кільці. Оборона Луганського аеропорту».
Ця книга була, мабуть, найпершою детальною хронікою з початку війни. Вона народилася з півтори сотні інтерв’ю, до неї увійшли історичні фото, зроблені оборонцями аеропорту. Про те, чому оборона Луганського аеропорту від початку була менш відома від боїв за Донецький, про стосунки захисників із місцевими та ще багато чого «Фарватер.Схід» говорить з однією з авторів книги Анастасією Глотовою.
– Зараз підготоване англомовне видання. Та давайте почнемо з того, як взагалі народилася ідея книги «У вогняному кільці», Настю?
– Тоді давайте зовсім із початку. Наприкінці 2013 року почався Майдан – у Луганську так само, як у Києві. У лютому росіяни окупували Крим, навесні ситуація загострювалася в Донецькій і Луганській областях. Почали перекидати перші підрозділи ЗСУ на Луганщину, і в тому числі Луганський аеропорт.
Саме проукраїнські активісти луганського Євромайдану стали першими волонтерами. Вони встановлювали контакти з військовими, вони знали місцевість, мали багато зв’язків, вони бачили, що військові потребують. І першу допомогу почали збирати саме на нашому Майдані.
До Луганського аеропорту 8 квітня зайшли перші підрозділи 80-ї бригади, і одразу наші хлопці та дівчата почали туди возити допомогу чи не щодня. Принаймні Сергій Глотов, мій чоловік, возив туди допомогу майже кожен день. Так встановилися ті зв’язки з хлопцями, перш за все, з «вісімдесятки».
Далі проукраїнським активістам довелося виїхати з Луганська. Тим, хто були в «розстрільних списках» і вже отримували погрози від сепаратистів, деякі потрапляли на підвали. Ми з Сергієм Глотовим переїхали до Львова. Сергій продовжував підтримувати саме з 80-ю бригадою дружні стосунки, близько 50 разів бував на фронті, возив волонтерську допомогу.
– Це ще за часів АТО, коли війною це не називали офіційно?
– Так, 2014–2016 роки. Тоді вже було написано кілька книжок про героїчну оборону Донецького аеропорту, а оборона Луганського аеропорту лишалася в тіні. Хлопці ділилися з Сергієм, що їм це прикро. Адже бої під Луганськом були не менш запеклими.
– Чому про Луганський аеропорт знали менше, на вашу думку?
– Тому що за всі 146 днів оборони аеропорту туди не потрапив жоден журналіст. Аеропорт практично знаходився в тилу ворога, він був оточений сепаратистами, а згодом і російськими військами.
Була тільки одна сухопутна дорога, «дорога життя», яка вела до того аеропорту. А до того, як її пробили, близько місяця оборонці отримували забезпечення тільки з літаків – їм просто скидали на парашутах. Фізично не було можливо туди нікому з журналістів потрапити. Якщо порівняти це з ДАП, то там значно більша територія була, бої відбувалися саме на території аеропорту і туди було більше доступу.
На територію ж Луганського аеропорту сепаратисти разом уже з російськими військовими потрапили тільки в останній день літа 2014-го. Тобто наші військові утримували аеропорт, контролювали його повністю всі ці 146 днів, тому книга так називається – «У вогняному кільці».
– І з чого ви почали роботу над книгою?
– Ми почали давати оголошення в Facebook, через знайомих із медіа, що ми шукаємо учасників оборони ЛАП. Це була ідея Сергія, що треба зібрати їхні спогади і написати книгу. Ми собі уявляли, що зберемо спогади 10-20 людей, обробимо і на основі спогадів напишемо художній роман. Навіть говорили з одним львівським автором, який був готовий за це взятися.
Та виявилося, що людей, які хотіли з нами поділитися спогадами, дуже багато. Ми не очікували такого резонансу. Ми тоді навіть не знали повного переліку підрозділів, які брали участь в обороні аеропорту і суміжних операціях. Ну, ми знали, що там була 80-ка зі Львова, 25-ка з Дніпра, що там десь «Айдар» був… Та повну картину ми по крупицях збирали, це була неймовірна робота, – як величезний пазл. Всю послідовність подій ми встановлювали по мірі того, як збирали ці спогади, записували ці інтерв’ю.
У нас набралося спогадів понад 140 людей плюс матеріал, який вони надавали. Усі фотографії в книзі є унікальними, це все хлопці на свої телефони нещасні знімали. Часто вони в не дуже хорошій якості, бо це не професійні фото Сергія Лойка (автор роману «Аеропорт», присвяченого обороні Донецького аеропорту. – «ФС»), та це їм додає особливої цінності.
Нам допомагали люди зі збором інтерв’ю, десятки людей допомагали з розшифровкою. Це були люди з різних регіонів України, з діаспори долучалися, з окупованих територій.
Назбирався дуже великий масив інформації, і ми зрозуміли, що це все не вміститься в якийсь художній твір. Перше, що ми маємо зробити, – це написати хроніку: мінімум авторського тексту і переважно прямі цитати учасників.
– Тобто це книга живих спогадів військових?
– Учасники тих подій – це не тільки військовослужбовці. Це і активісти Майдану, волонтери, бо оповідь починається з кінця листопада 2013 року і йде до 31 серпня 2014 року. Ми охопили там оцей період Майдану в Луганську, «антимайданів» – вони досить коротко описані, однак на той час це теж перша книга була, де вони хоч якось описані.
І потім уже починається історія про оборону аеропорту. Також присутні в книзі місцеві жителі з прилеглих до аеропорту сіл, медики, парочка у нас було колишніх співробітників аеропорту. І також, звичайно, добровольці, як от із батальйону «Айдар». Дуже така широка картина.
– На початку ви уявляли собі, наскільки це буде великий, кропіткий труд, Настю? Чи був подібний досвід у вас або у Сергія?
– Авторів у нас є п’ятеро. Окрім нас із Сергієм, це Юра Руденко. Він у 2014-му був виконуючим обов’язки командира 3-ї роти 1-го батальйону 80-ї бригади, він є безпосереднім учасником тих подій. Він воював і після повномасштабного вторгнення, зараз уже ветеран, не воює.
Четверта співавторка – Ірина Грабовська, це відома українська письменниця, фантастику пише, вона у книзі під своїм псевдонімом Анастасія Воронова. Вона допомагала з редактурою, впорядкуванням матеріалів, з написанням безпосередньо вже книги.
І п’ятий наш співавтор – це Дмитро Путята, він на той час був військовий дослідник, працював в Цензор.нет. Він нам допомагав правильно написати цю книгу саме з точки зору військової, він укладав коментарі, які допомагають краще зрозуміти суть подій. Зараз на фронті, він з 2022 року військовослужбовець ЗСУ.
Як я сказала, книга була б неможлива, якщо б не десятки людей (я не перебільшую, це більше сорока, напевно, людей), які нам допомагали збирати матеріали і їх обробляти. Ну, звичайно, наш картограф прекрасний Андрій Карбівничий, який зробив близько 20 карт.
Чи ми усвідомлювали обсяг роботи на початку? На початку ні, ми не думали, що настільки багато людей довірять нам свої спогади. Я маю на увазі військовослужбовців, це більше 10 підрозділів з різних міст України.
Ну і також, я вам так скажу: зараз перечитувала книгу, коли готувала переклад, і я просто не перестаю захоплюватися тим, що ми зробили. Воно просто з роками вже забувається, але це дійсно була колосальна робота пророблена, величезна. Мені зараз навіть у голові не вкладається, це якась неймовірна історія.
– З вами ділилися спогадами і офіцери. Чи легко було з ними встановити контакти і розговорити їх?
– Найвищим офіцером, з яким ми спілкувалися, була людина, що мала визначну роль в цій історії. Це на той час полковник Андрій Ковальчук, зараз він генерал-майор, і він був керівником оборони аеропорту. Його спогадів багато в книзі. Нам було непросто на нього вийти, отримати його згоду.
Ми зв’язувалися з Михайлом Забродським, який тоді був командувачем десантно-штурмових військ, ми з ними узгоджували, що така книга виходитиме.
Та головна цінність книги в тому, що вона перш за все про людей. Не про стрілочки на картах, не про території, не про стратегії, тактики, озброєння, а перш за все про людей. Вона в нас вийшла дуже емоційна.
По-друге, це книжка не суто про оборону аеропорту, а про перший етап російсько-української війни, що дуже важливо: він дуже відрізняється від того, яка війна зараз. Історики майбутнього будуть це вивчати на основі, зокрема, таких видань.
І по-третє, це взагалі про війну. Тобто через що людям доводиться проходити під час війни.
– Навесні 2014-го багато хто не розумів, що відбувається насправді. Згадайте, як у березні перешкоджали розвантаженню ешелонів у Станиці Луганській. Військові були розгублені, бо вони бачили перед собою цивільних (хоча ми всі знаємо, що там була агентура російська і підбурювачі). І вони просто не знали, що робити.
– Тоді і рядові, і на рівні командирів рот, лейтенантів, старших лейтенантів – вони ж не знали цілісної картини. Володіло всією інформацією тільки керівництво, але ми тепер бачимо, що керівництво тоді теж було розгублене.
Вони були заскочені зненацька. Бо ми ж знаємо, що на той час українська армія була в такому розібраному стані, напівзруйнованому. І те, що хлопці явили тоді – як і кадрові військові, так і добровольці – це диво насправді. Ще і скільки територій тоді було відвойовано і встановлено контроль над тими територіями, що сепаратисти спочатку захоплювали!
Це зараз Захід допомагає, а тоді не було ніякої підтримки, ніяких розвідданих, ніякого озброєння. Ну, може, там якісь слабенькі санкції – це було ж максимум тоді. Це дуже на контрасті видно тепер.
– Скажіть, Настю, що найбільше вас вразило під час роботи над цією книгою?
– Зараз мене дійсно вражає масштаб того, що ми проробили. Це книга, яку треба перечитувати.
Що мене зараз вражає, – це наскільки я по-іншому дивлюся на те, що там написано. Якщо взяти рік подій, 2014-й, потім 2016–2017-й, коли ми її писали, і 2022 та 2025 роки, це три різних виміри. Ми розуміємо, що повномасштабне вторгнення в 2022 році – це як новий оберт спіралі. Це один з етапів просто, і таких етапів може бути безліч в майбутньому.
Головний наш посил в тому, що війна продовжується зараз, тому що вона не була зупинена тоді. І вона буде продовжуватися в майбутньому, якщо вона не буде зупинена на нинішньому етапі. Причому в майбутньому вона може вийти за межі України. От що ми хочемо донести.
Те, що мене вразило, – героїзм наших військових. І той же наш співавтор Юрій Руденко мене вражає. Які вони були молоді на той час! Бо той же Юрій Руденко молодший за мене. Йому тоді, коли він був виконуючим обов’язки командира роти, було щось 24 роки. Там були хлопці, яким було 18-19-20. І деякі з них там гинули, так.
Причому воно мене зараз навіть більше вражає, ніж тоді, коли ми працювали над книгою.
– У книзі ідеться і про місцевих жителів. Які були стосунки із цивільними у захисників Луганського аеропорту?
– Іноді й зараз, через 11 років, можна почути, що, типу, «на Донбасі одні сєпари». Я тоді розповідаю: от під аеропортом були селища Георгіївка, Хрящувате, Новосвітлівка, Лутугіне, Переможне. Так, там були, звичайно, сєпари, – ну, люди, що підтримували сєпарів. А були люди, які возили воду в аеропорт до наших хлопців.
Були люди, які варили борщі. Коли військові ходили рейдами, були люди, що приймали їх, годували, давали їм покупатися, щось підказували, всіляко допомагали. Тобто люди там були різні.
Я коли перечитувала, в певних моментах аж плакала просто. Коли відходили наші військові 31 серпня, – відходили вони тому, що вже якраз на територію аеропорту заїжджали російські танки. І російські танки – це не якась метафора, а це ота сама Псковська дивізія. Десь 20 серпня вже наші військові точно знали, що російські військові вже зайшли на територію Луганщини.
31 серпня тріснула стіна в протиядерному бункері, бо аеропорт крили «Тюльпанами», а «Тюльпани» – це прямо для протиядерних бункерів. Оцей термінал наш відомий, – він був повністю вже зруйнований, укриттів не залишалося, дуже мало залишалося техніки на ходу, бо вона просто була спалена, вона була знищена. І тому вони виходили.
І от що мене вразило. Один боєць згадує: «Ми їхали через село, і люди виходили нас вітати. Вони ще не розуміли, що ми повністю виходимо». Люди про це не знали, вони їх вітали, вони думали: може, вони там переміщуються.
Ну а потім, коли наші відійшли, тих людей, які підтримували наших військових і не встигли виїхати, – їх просто тупо здавали їхні односельчани і їх розстрілювали в їхніх дворах. Просто сім’ями розстрілювали. Чи вивозили, як Олену Куліш і її чоловіка Володимира Альохіна просто в поле і розстріляли в полі, – їхні останки тільки через рік знайшли. А скільки таких історій, про яких ми не знаємо?
– Настю, скажіть, а як з’явилася ідея перекласти англійською «У вогняному кільці»?
– Книга вийшла в червні 2018 року. Ми не могли видати її за свої гроші, бо тоді про фандрейзинг ніхто не чув. Вийшла вона тільки завдяки тому, що видавництво «Фоліо» погодилося її надрукувати власним коштом, і ми їм за це передали на п’ять років авторські права. Тепер ці п’ять років минули, і ми знов можемо розпоряджатися книгою.
Це був один з бестселерів серед книжок про війну, бо, по-перше, це була перша книга про ті події, а по-друге, це була одна з перших книг саме у форматі хроніки. Її додруковували, були безкоштовні наклади, які розповсюджували по бібліотеках.
Потім почалося повномасштабне вторгнення, звичайно, про перший етап війни у перший рік взагалі ніхто не думав. А потім уже в кінці 23-го року я брала участь в одному німецько-українському проекті, присвяченому міграції. Я брала участь у міжнародній науковій конференції в Аугсбурзі, і теж там доповідь читала про свій досвід того переселення. І розповідала трошки про книгу – така як міні-презентація вийшла.
Доповідь була англійською, там були люди з різних країн, і одна зі слухачів сказала: ну, класно, що ви таку книгу написали, молодці, а як ми її можемо прочитати?
Чесно кажучи, ніхто ніколи в мене таке не питав. Ну, бо ми і не презентували її за межами України, – хіба що в Польщі, але для діаспори. І якось ця ідея видати книгу англійською почала обговорюватися якраз після поїздки.
Там же я познайомилася якраз з пані Олександрою Ляшенко, вона теж з Луганська, вона доктор економічних наук, викладала в Далівському університеті, зараз в університеті нашому Шевченка викладає. І вона почала цю ідею просувати. От я якось на початку квітня в 2024 році заходжу в Facebook, а там пані Олександра почала фандрейзинг, відкрила банку на переведення книги англійською.
Зараз книга вже на 95% готова і ми її презентуємо, вже роздрукували сигнальний примірник, щоб продемонструвати, що книга вже готова практично до видання тільки нам ще не вистачає коштів. Бо цього разу нам сказали у видавництві: «за ваші кошти».
– А видавати ви плануєте її англійською тут, в Україні?
– У тому само видавництві – «Фоліо», де ми і друкувалися українською. Фандрейзинг проходить дуже повільно, за рік було зібрано тільки більше половини необхідних коштів. Коли народ буде бачити, що книга практично готова ми сподіваємось, що буде легше. Бо всі наші донори – це просто фізичні особи.
Збір на англомовне видання триває. «Фарватер.Схід» вважає важливим просування по всьому світі правди про російсько-українську війну, і особливо про її початок у 2014 році. Якщо можете, зробіть свій внесок. Посилання на банку у коменті до цього допису пані Олександри Ляшенко: