«Буду відновлювати Луганськ після звільнення, та повернутися жити туди я не зможу», – фотограф луганського Євромайдану Олександр Волчанський
Олександр Волчанський – людина, завдяки якій збереглися тисячі зображень луганського Євромайдану. На них ми бачимо, як луганці разом із усією країною мітингували проти режиму Януковича, як проросійські тітушки нападали на мирні зібрання. Це розмова про те, як колишній учитель інформатики прийшов від хобі до нової важливої професії – фільмувати життя.
Якщо ви зустрінете на якомусь заході стрункого чоловіка з фотоапаратом, в окулярах та фуболці «Луганськ – Україна!», це, скоріш за все, він, літописець луганського Євромайдану Олександр Волчанський. 2014-й змінив його життя назавжди.
За останні роки Олександр Волчанський упевнився, що герої вмирають. Він так і не навчився спокійно фотографувати чужий біль. А ще кожного року переглядає «Луганський альбом» від 9 березня 2014 року. Дати, яка визначила для нього точку неповернення.
– Олександре, зараз під час новорічних свят чи пригадували ви, яким був Новий рік-2014 на луганському Євромайдані?
– Новорічні свята на луганському Євромайдані неочікувано стали таким собі елементом протистояння з провладними силами. Воно проходило у доволі екзотичній формі. Ми подавали повідомлення про свої заходи до міськради, та напередодні свят на місці заходів на нас щоразу чекав якийсь шабаш.
Апогеєм стала поява у костюмі Діда Мороза Сергія Сафо – помічника покійного нардепа від Партії регіонів Володимира Струка. За допомогою звукової апаратури він просто не давав нам проводити заходи. Це був якийсь безглуздий цирк з радянськими піснями та плясками.
Ми намагалися змінювати місце наших акцій, та марно. Врешті наші активісти на чолі з Олександром Калініним, який зараз воює в лавах ЗСУ, обмотали ці акустичні колонки туалетним папером. Типу такий мирний арт-протест.
Я дуже добре пам’ятаю усю ту зиму. Вона була дуже холодною. На Віче громадського сектору луганського Євромайдану ми домовилися виходити на акцію щодня о 18-й годині по буднях і о 12-й по вихідних, то я відчував усю цю погоду на собі. Раніше я не мав такого досвіду участі в громадській діяльності. І на той момент я ще не був професійним фотографом, виходив на акції просто як українець.
– Як для вас особисто почався Євромайдан?
– Ми з дружиною побачили в ліфті свого дому листівку із закликом приходити 24 листопада 2013 року до памʼятника Шевченку на Всеукраїнське Віче на підтримку євроінтеграції. Ми пішли всією родиною.
Я запропонував доньці Олександрі взяти з собою фотокамеру, аби познімати під час мітингу. Вона тоді була першокурсницею Луганської академії культури та мистецтв і навчалась на факультеті фотомистецтва. Я також фотографував у той день. А коли після Віче було вирішено виходити і в будні о 18:00, я почав відвідувати всі акції з фотокамерою.
Так почалося моє, можна зараз сказати, фільмування історії луганського Євромайдану. І стався мій початок як репортажного фотографа. Тому ця листівка в ліфті під’їзду мого будинку змінила моє життя.
Також 14 грудня 2013 року ми з дружиною їздили у робоче відрядження до Києва і один з днів провели на Майдані Незалежності. Там я теж зробив багато світлин і виклав їх у себе в Facebook.
– Ваші фото – це, мабуть, найповніший фотолітопис Євромайдану в Луганську. Ви від самого початку ставили собі таку мету?
– Фотоапарат спочатку був просто інструментом, що постійно зі мною. Згодом я почав за його допомогою документувати події Євромайдану, сутички чи провокації проти нас. Це сталося якось само собою. Мої фото стали в нагоді й нашим активістам і згодом правоохоронцям. Наприклад, обласне управління СБУ просило надати фото захоплення проросійськими силами облдержадміністрації тощо. Саме тоді я зрозумів, наскільки можуть бути важливими знімки.
Насправді фотографією я займався і раніше. Фотографував ще з дитинства на плівкову камеру – ФЕД, «Зеніт». З появою цифрових камер почав знімати на них. Тоді ми з дружиною розводили котів породи донський сфінкс, часто брали участь у виставках тварин, і я знімав там як фотограф-анімаліст. Тоді я зовсім не думав, що фотографія стане не тільки захопленням, а й професією.
– Ваші фото і тепер допомагають журналістам, які пишуть про події 2014 року в Луганську. Принагідно дякуємо за ексклюзивні фото до нашого розслідування про колаборанта Лі Вон Чоля (відомого також як Герман Прокопів). Йому оголосили підозру і нещодавно засудили до восьми років. А яким стало для вас життя після Євромайдану?
– Ясно, що після моєї участі у луганському Євромайдані та усіх подальших подій, залишатися в окупованому місті я не міг. І через власні переконання, і з міркувань безпеки родини. 7 липня 2014 року ми переїхали до Києва. Майже п’ять років, з 2014 по 2019 я працював для сайту Informator.lg.ua (наразі – Informator.media) разом із командою товаришів по луганському Євромайдану. Вони входили до відомої організації «Схід-SOS».
Я продовжував фотографувати тварин, працював як фотограф-анімаліст. А зйомки масових заходів залишалися моїм хобі.
Напередодні повномасштабного вторгнення у січні та лютому я встиг відвідати виставки собак у Харкові та Одесі, були заплановані поїздки ще на три виставки, навіть квитки вже були… Словом, тоді я в один момент став безробітним за своїм фахом.
Коли стало можна відносно безпечно і безперешкодно виходити в місто, я зробив на камеру смартфона свій перший репортаж після вторгнення. Я знімав загальновідомі знакові місця, щоб люди могли побачити, що насправді відбувається в столиці. Це був поклик душі, а що буде і як жити далі, я навіть тоді не уявляв.
– Так і сталося, що з початком повномасштабної війни ви повернулися до репортажної зйомки?
– У перші ж дні повномасштабного вторгнення Костя Рєуцький (засновник «Схід-SOS», від перших днів повномасштабного вторгнення – військовослужбовець. – «ФС») запропонував мені включитися у відновлення повноцінної роботи «Інформатора», який тоді працював у обмеженому режимі. Практично вся команда, яка раніше працювала на сайті, відгукнулася. Це і Денис Кіркач, і Слава Бондаренко, і я, звісно.
Оце і стало точкою відліку. Та зважаючи на важкий психологічний стан родини я не зміг приділяти достатньо часу й сил сайту, повернувся до пошуку новин в мережі і публікації їх у себе на сторінці в Facebook. Цим я займався з перших хвилин повномасштабного вторгнення, коли вранці 24 лютого 2022 року мене розбудила дружина.
Потім завдяки іншому луганському євромайданівцю Євгену Спіріну, який зараз теж служить у війську, я потрапив до «Бабеля» в якості позаштатного фотографа. Тоді я повністю включився у процес документування злочинів росіян. Перша моя поїздка була до Бучі. Далі були Бородянка, Ірпінь тощо. Ось так я знову повернувся до фотографії, точніше навіть до фотографічної документалістики.
– Це було на волонтерських засадах?
– Усім тоді було не до заробітків. Роботи не було, але була внутрішня потреба допомагати постраждалим, бути корисним… Наприклад, разом з командою волонтерів ми двічі їздили до Андріївки в Київській області, де раніше базувалися росіяни. Я разом зі ще двома колегами проводив фотозйомку та документування. Почалося з того, що я побачив допис на сторінці в Facebook гітариста групи «Скрябін», де він закликав однодумців приєднуватися до виїзду.
Далі була спільна робота з «Госпітальєрами». Спочатку я записався волонтером на розвантаження гуманітарної допомоги. Та мої навички фотографа виявилися більш потрібними, аніж фізична сила. Я фотографував відправлення на фронт екіпажів, відрядження до гарячих точок. Як жартувала тоді командирка госпітальєрів Яна Зінкевич, «ці фотографії знадобляться нам, аби була гарна фоточка на надгробок». На жаль, іноді цей чорний гумор справджувався…
– Що для вас виявилося у цій роботі найбільш складним емоційно?
– Похорони загиблих людей. На жаль, герої вмирають… Я був інколи фотографом на похоронах знайомих – «Госпітальєрів», бо цю сторону війни теж потрібно показувати. Це для мене найважче. До цього не можна звикнути.
Дуже яскраво пам’ятаю похорони наших луганців. Журналіста Саши Махова, Сергія Зеленського з луганського Євромайдану…
У 2023 році я був на похоронах українських хлопців-диверсантів, які працювали в тилу ворога. Якраз нещодавно була річниця їх загибелі. Спочатку була церемонія відспівування у Свято-Михайлівському соборі, потім поховання. Мені вартувало багатьох зусиль пережити цю зйомку. Матеріали з цього похорону майже рік лежали у мене, поки я зміг повернутися до них.
Тепер я стараюсь за можливості уникати участі в таких заходах. Хоча не тільки це мене тригерить.
– А що ще?
– Я неодноразово брав участь у відрядженнях організації Truth Hounds із документування воєнних злочинів. Зокрема, до звільнених територій Харківщини. І я помітив, що під час спілкування з людьми мене дуже бентежить тема дітей.
Я ж сам вже дідусь з 4-річним стажем і встиг 5 років попрацювати вчителем. Тому коли люди розповідали різни випадки, пов’язані з дітьми та окупантами, це для мене було теж вкрай чутливою темою.
Досі пам’ятаю директорку дитячого садочка з Балаклії, яка організувала запис декламування вірша Сосюри «Любіть Україну» зі всіма співробітниками. А були вони тоді розкидані по всьому світу: і ті, хто залишився в окупованій Балаклії, і ті хто виїхав на підконтрольну Україні територію, і ті, хто опинився за кордоном…
– Повертаючись до теми фотографії, Олександре: яку зйомку ви вважаєте найбільш знаковою для вас?
– Для мене це зйомка 9 березня 2014 року. Я ці фото щороку переглядаю, роблю перепост у цей день і пригадую, переосмислюю, що сталося. Саме тоді я побачив два різних Луганська, і це стало якоюсь точкою неповернення. Деякі мою знайомі кажуть, що саме в цей день почалася війна.
Це була 200-та річниця народження Тараса Шевченка. Два масових заходи у центрі міста: святковий захід Євромайдану та навпроти через дорогу мітинг «антимайдану», який організувала Партія регіонів. Нас символічно розділяла вулиця Совєтська. Як все закінчилося тоді, пам’ятають усі – антимайданцівці напали на нас, була велика бійка. Я тоді не постраждав, але серед нападників бачив знайомих, сусідів, колишніх колег та однокласників.
Багато людей було завезено з Росії (ця я вже побачив потім), з інших районів Луганщини. Зокрема, на своїх же фото я потім упізнав ватажка підрозділу бойовиків «Брянка – СССР» Дмитра Піндюріна. Я потім порівнював фото і побачив його також 28 квітня неподалік від місця проведення останньої акції луганського Євромайдану.
Для мене цей альбом знаковий тим, що усі в ньому вперше побачили обличчя «русского мира».
– Може, ще й через те, що вам усе це досі болить як колишньому луганчанину?
– Я скажу так: мене важко назвати колишнім луганчанином! Кожна важлива подія, кожна виставка або публічний захід – я виходжу у чорній футболці «Луганськ – Україна». Тому мене іноді жартома називають «амбасадором» цієї футболки.
Я дуже радію, коли неочікувано зустрічаю земляків-луганчан. В одній із перших своїх поїздок на фронт я зустрів нашого євромайданцівця Сашу Калініна. Це була велика удача, і я зберігаю це селфі з ним.
Я досі зберігаю всю свою колекцію фото 2013 – 2014 років з Луганська під символічною назвою «Луганський фотомайдан». Це близько 7 000 оброблених фото, які готовий прийняти на зберігання київський музей Майдану. Також я запропонував передати на зберігання цей архів Луганському обласному краєзнавчому музею. Чекаю від них пропозицій, як ми це зробимо. А 50 віддрукованих на папері світлин з луганського Євромайдану я передав львівському Меморіальному музею тоталітарних режимів «Територія терору».
Тому я не називаю себе колишнім луганчанином, я є і буду луганчанином завжди. Хоча в Луганськ жити я вже ніколи не повернусь. Після звільнення буду його відновлювати, я буду його фільмувати, але повернутись жити туди я вже не зможу.