«Я бачила Маріуполь однією з останніх іноземних науковців». Розмова з дослідницею із Глазго Ханою Йоштіцовою
Ми любимо, коли нас люблять. І не дуже – коли нас досліджують. Хана Йоштіцова з відкритим серцем приїхала з Великої Британії на Донбас шість років тому, аби потім розповісти світові про все, що побачила. Сотні зустрічей були від Маріуполя до Бахмута й від Станиці Луганської до Сєвєродонецька. У 2022-му вона повернулася, щоб евакуювати людей із Соледару.
Зараз книгу Хани про Донбас друкує видавництво Central European University Press. У анотації її порівнюють з творами нобелевської лауреатки Світлани Алєксієвич.
Незвичайний фах Хани називається політична етнографія. Дослідниця народилася в Словаччині, навчалася у Лестерському університеті, згодом викладала у одному з найпрестижніших університетів Великої Британії – Бірмінгемському. Наразі вона є науковою співробітницею в Університеті Глазго, найбільшому в Шотландії виші з 500-річною історією.
Багато разів Хана надовго приїздила на Донеччину й Луганщину і навіть півроку прожила в зоні АТО. Із зустрічей з людьми вона винесла глибоке розуміння українських подій від 2013 року. Ці дослідження і стали основою книги «Маріуполь 2013-2022. Історії мобілізації та спротиву». Продовження буде про Луганщину.
– Звідки у вас така зацікавленість Донбасом, Хано?
– Я вивчала міжнародні відносини у Лестері, коли почався Євромайдан 2013-2014 років, а за ним розгорнулося воєнне протистояння на Луганщині та Донеччині. Це був збройний конфлікт у серці Європи, і я вважала дуже важливим дослідити його особисто, без впливу пропаганди та інформаційної війни.
– Вас не лякав мовний бар’єр?
– Українська мова мені здається дуже складною, тому я говорю лише російською.
– У вас гарна російська. «Мовне питання» для України – тема чутлива. Особливо для Донбасу…
– Феномен у тому, що для Донбасу, як і для всієї України, мова – це не ознака ідентифікації «свій – чужий». Це просто засіб комунікації. Принаймні так було під час моїх спостережень. Я бачила на власні очі безліч російськомовних воїнів – патріотів України. Майже усі, з ким я стикалася протягом моєї подорожі, вільно володіють і використовують обидві мови. І це не стосується тільки Луганщини чи Донеччини. У Києві та Чернігові я чула багато російської мови навкруги і не побачила жодної дискримінації за мовною ознакою.
– Коли ви вперше приїхали до України?
– Вперше – у 2018 році в рамках мого наукового відрядження. На сході України провела близько 6 місяців. Я була в Станиці Луганській, Попасній, Сєвєродонецьку, Краматорську, Слов’янську, Бахмуті, Соледарі тощо. Значну частину часу я провела в Маріуполі, якому присвячена моя книга і трансформацію якого на сучасне європейське місто я спостерігала на власні очі. Останній мій візит до нього був у другій половині 2021 року, незадовгого до повномасштабного вторгнення Росії. Я була однією з останніх іноземних науковців, які бачили Маріуполь до його руйнації.
– Росіяни у пропаганді, спрямованій на Захід, малюють Україну як неонацистську державу. Ви зустрічали українських нацистів?
– Здебільшого, наскільки я розумію, це різні маніпуляції на тему полку «Азов», який базувався у Маріуполі і який захищав місто у 2022 році. Я мала багато зустрічей і спілкувань з бійцями «Азову». Особисто я не побачила серед них нацистів. Я бачила патріотів своєї країни, які відстоювали незалежність. І як я вже казала, у побуті багато хто з них розмовляв російською.
Більше того, на боці України наразі воює багато іноземних добровольців – чеченці, білоруси, навіть росіяни. Спротив російській агресії носить інтернаціональний характер. Багато хто з представників держав прострадянського простору вважає цю війну спробою Росії відродити Радянський Союз, а Україну – авангардом демократичних цінностей та спротиву імперським амбіціям РФ. Всіх цих тем я так чи інакше торкаюся у своєму творі.
– Розкажіть про вашу книгу. З анотації я бачу, що це не суха монографія.
– Моя книга – це сучасний етнографічний твір. В його основу покладено життя п’ятьох людей. Через них я показую зріз населення Маріуполя, різні погляди та цінності на тлі соціального та культурного середовища того часу.
Події починаються з Євромайдану, охоплюють так звану «руську весну», спротив маріупольців і розвиток міста аж до 2022 року. Таким я побачила Маріуполь у 2018 та у 2021 роках, і він залишається в моїй пам’яті сучасним мультикультурним українським містом.
«Маріуполь» написаний англійською, і всі сучасні наукові установи та спільноти можуть отримати до нього відкритий доступ. Я вважаю, що це дуже важлива задача – продовжувати доносити правду про Донбас до європейської спільноти. Також книга буде доступна і моєю рідною мовою – словацькою. Втім, я буду тільки рада, якщо вона буде перекладена, і українські читачі також зможуть прочитати її власною мовою. А англомовну версію планую викласти після публікації у себе на Facebook.
– Ви кажете, Хано, важливо продовжувати говорити з Європою про Донбас. Тобто повномасштабна війна не змістила акценти у вашій роботі?
– Ні, не змістила. Вивчення тих процесів, що відбувалися в межах регіону раніше і відбуваються зараз, має велике практичне значення. Воно важить і для політичної етнографії, і для сфери міжнародних відносин.
Скажу більше – якщо керівництво університету затвердить теми моїх подальших наукових розробок, я маю на меті написати дослідження по Луганську. Під час перебування в Україні я познайомилася з багатьма непересічними людьми з Луганщини, які допомогли мені глибинно розібратися в процесах та особливостях регіону. Тому вважаю, що мої наукові напрацювання щодо Луганська зможуть суттєво доповнити картину феномену Донбасу у новітній історії Східної Європи.
Під час візиту до Станиці Луганської, я символічно залишила там частинку своєї країни – прапор Словаччини. Як же я тоді можу не написати про Луганщину?
Для обкладинки використано фото з сайту: https://www.miaumagazin.sk/home/nasa-ukrajina/