Покровськ у вогні, але в серці: історія зооволонтерки, яка врятувала десятки тварин і бореться за життя під час війни

Дарʼя Корх (нині Демчук) — зооволонтерка з Покровська, яка понад 10 років рятує безпритульних тварин і опікується власним реабілітаційним центром. Повномасштабна війна розділила її життя на “до” і “після”, а рідне місто стало місцем постійної небезпеки.

Саме в Покровську Дарʼя пережила десятки обстрілів, втрату дому та вимушену евакуацію, залишаючись поруч із тими, за кого відчувала відповідальність до останнього. Востаннє в Покровську Дар’я Демчук була понад рік тому. Разом із чоловіком вони приїхали туди з причепом, щоб вивезти все, що ще можна було забрати з дому. На той момент родина вже евакуювалася, але будинок у Покровську щойно був збудований, тож вони намагалися врятувати нові речі — навіть знімали батареї, бо все було абсолютно нове. Той день у Покровську жінка пам’ятає дуже чітко. Місто вразило її своєю порожнечею. “Там ніби життя завмерло. Тоді місто ще не було таке зруйноване — так, були обстріли та влучання, але Покровськ — він був практично без людей”, — ділиться Дар’я.

За час перебування там жінка пережила понад 100 обстрілів. Фізично вона не постраждала, але морально найважчими стали перші й останні з ворожих атак. Перші обстріли відбулися влітку 2022 року, коли вона перебувала в притулку для тварин. Тоді українські військові збили російську касетну ракету, і її елементи почали вибухати просто над будівлею. Вибухи тривали безперервно. “Я бігала, як навіжена, і ховала собак по вольєрах, намагаючись врятувати”, — згадує волонтерка. Через кілька годин після обстрілу вона вийшла на коротку прогулянку зі старенькою сліпою собакою Гердою. Вони перебували на території притулку, коли стався новий удар. Вибуховою хвилею їх буквально відкинуло до вольєру. Того ж дня загинула сусідка. Як розповідає Дар’я, жінка приїхала до батьків на вихідні, вийшла з їдальні та сіла на лавку — уламок смертельно поранив її. Сусідка померла миттєво, сидячи на тій лавці. Цей епізод став для героїні одним із найболючіших спогадів. Не менш страшними були й останні обстріли — вже за тиждень до евакуації у 2024 році. В одну ніч за 40 хвилин упали 16 ворожих ракет. Одна з них вибухнула приблизно в кілометрі від притулку. Більшість ударів прийшлися по промисловій зоні Покровська, де мешкала Дар’я. “І це було страшно, тому що ти не можеш бути морально готовим до цього. І тварини дуже погано переносили атаки”, — зазначає вона.

Волонтерка підкреслює, що без допомоги небайдужих людей евакуація та відновлення притулку в іншому місці були б неможливими. Інші обстріли з часом перестали здаватися настільки шокуючими, хоча страх нікуди не зник. Посттравматичний стресовий розлад (ПТСР) залишається — і в людей, і у тварин. Цей досвід, за словами очевидиці, неможливо пережити без наслідків.

Дарʼя Демчук говорить про подолання ПТСР насамперед через психотерапію. Вже 3 роки вона працює з фахівчинею, яка, за словами переселенки, суттєво допомогла стабілізувати її стан. Саме завдяки терапії вона змогла повернутися до відносно нормального життя: без глибокої депресії та панічних атак. “У 2022 році я за 2 місяці схудла на 10 кг. І для мене це було тяжко: і фізично, і морально. Я тоді дуже хворіла”, — зізнається Дар’я. Окрім психотерапії, важливу роль відіграли прості речі — позитивні фільми, спроби триматися за світлі моменти та, передусім, близькі люди поруч. Вона наголошує, що саме людська підтримка стала одним із ключових факторів відновлення. У жінки є близькі подруги, які підтримували в найскладніші періоди, і ця присутність допомогла їй поступово вийти зі стану, у якому Дар’я перебувала після першої евакуації у 2022 році. Розповідаючи про евакуацію, вона уточнює, що допомагали по-різному: і транспортом, і фінансово, і організаційно. Першим і найскладнішим кроком стало рішення, куди саме евакуюватися. На пошук міста пішло близько трьох місяців — цим займався чоловік зооволонтерки у вільний від роботи час.

Коли місце було знайдено, постало наступне питання — фінанси. Саме тоді, наголошує Дарʼя, вона вперше по-справжньому відчула силу підтримки незнайомих людей. Допомога прийшла, зокрема, через блогерів в Instagram, які розповіли їхню історію. За кілька днів вдалося зібрати близько 300 тисяч гривень, ще 100 тисяч у родини вже були. Сам будинок коштував близько 10 тисяч доларів, і згодом у нього довелося вкласти ще приблизно 7 тисяч. “Я не сподівалась, що таке диво можливе. Але воно сталося, дякувати всім за віру — у мене і в моїх тварин”, — говорить Дар’я.  В евакуації тварин значну роль відіграла організація UAnimals, яка безкоштовно перевезла всіх підопічних притулку. За один день усіх “діток”, як називає чотирилапих улюбленців зооволонтерка, завантажили, частину перевезли власним транспортом жінки, і всі вони разом переїхали на нове місце на Черкащині. Після переїзду допомога не припинилася. Друзі підтримували коштами під час облаштування нового простору — проведення автономного опалення, будівництва вольєрів та облаштування притулку. Загалом на відновлення пішло понад 700 тисяч гривень.Допомогу продовжують надавати й друзі з Німеччини.

За 11 років існування її реабілітаційний центр пройшов значну трансформацію, але головний принцип залишився незмінним. Для зооволонтерки завжди була важливою не кількість врятованих тварин, а якість їхнього життя. Вона свідомо не гналася за цифрами, розуміючи, що близько 90% підопічних ніколи не зможуть залишити притулок.

Її метою було створити простір, який більше нагадував би дім, а не тимчасове місце утримання. Багато тварин, каже Дар’я, знаходять родини, і значна частина з них — за кордоном, зокрема в Європі. В Україні також відбуваються прилаштування, особливо котів. Активність прилаштування суттєво відрізнялася до та після евакуації. У Покровську тварин забирали значно частіше. Наразі притулок розташований у сільській місцевості, і Дарʼя свідомо не афішує його місцезнаходження. За її словами, це повʼязано з ризиком неконтрольованого підкидання чотирилапих:

“Є певна кількість, яку я можу зараз утримувати. Мені ж не 20 і не 30 років. Я теж людина, теж можу хворіти, хочу відпочивати хоч інколи”.

Дарʼя дуже вибірково ставиться до майбутніх власників. Вона не віддає тварин “аби кому”. Для кожного прилаштування існують чіткі критерії, і якщо вона бачить, що родина не готова до відповідальності — відмовляє, навіть якщо рішення дається важко. Жінка особисто перевіряє умови, спілкується з людьми й оцінює їхню готовність прийняти тварину на все життя. Особливо складною є робота з тваринами-інвалідами. Дарʼя наголошує: гідне утримання таких підопічних потребує колосальних фізичних, емоційних і фінансових ресурсів. Саме тому вона більше не бере нових тварин із важкими травмами — не через байдужість, а через чесну оцінку власних можливостей. Зооволонтерка відкрито говорить і про межі власного ресурсу. Більшу частину життя вона присвятила тваринам — без відпусток, без часу “для себе”. “90% свого життя я присвячую тваринам”, — розповідає жінка.

У її планах — закрити притулок тоді, коли підуть її постійні підопічні, ті, хто залишився з нею назавжди. Після цього власниця притулку не планує продовжувати волонтерську діяльність і мріє жити спокійним життям. Дарʼя визнає: емоційне вигорання в її житті було. Найгостріше вона відчула його саме в Покровську — через надзвичайно велику кількість тварин у важкому фізичному та психологічному стані. “І я все це через себе пропускала. Та я не знаю, як із цим впоралася тоді”, — ділиться зооволонтерка. Найбільшою й постійною опорою для неї був і залишається чоловік. Саме він став головною підтримкою в найважчі періоди. Після евакуації емоційне навантаження суттєво зменшилося: кількість травмованих, побитих і важко скалічених тварин стала в рази меншою. Зараз, за її словами, вона бачить значно менше болю, і саме тому стан вигорання поступово зник.

Сьогодні притулок працює в значно спокійнішому режимі. Наразі там перебуває близько 30 котів і 25 собак, ще пʼятеро собак живуть вдома в Дар’ї. “Це нормальна кількість тварин для мене. Бо я можу забезпечити їм гідне життя”, — підкреслює жінка. Поняття “гідного життя” для неї має чітке наповнення. Це щоденне прибирання, чисті миски та підстилки, свіжа їжа щодня — каша з мʼясом, преміум-корми, регулярна вакцинація та обробки. Це обовʼязковий вигул усіх собак за графіком — тварини не живуть замкненими у вольєрах 24/7. Навіть паралізовані собаки без пролежнів регулярно бувають на вулиці. Коти також отримують постійний догляд і лікування. Дарʼя порівнює притулок із дитячим садком: достатньо захворіти одному — і хвороба може швидко поширитися, попри вакцинацію. Тому вчасне лікування та контроль стану — ще одна складова якості життя.  Для зооволонтерки притулок — це велика родина, де тварини проживають своє життя спокійно й безпечно, особливо ті, хто вже ніколи не зможе бути прилаштований. Щомісячні витрати на утримання притулку складають близько30 тисяч гривень. “Взимку, звісно, дорожче, бо це дуже великий будинок, обладнаний газовим опаленням. Тільки від 4 до 6 тисяч ми платимо за комунальні послуги”, — підраховує Дар’я.

Частину витрат родина покриває самостійно, частину — через відкриті збори. Мʼясо та корми вони намагаються закривати власними силами. У ситуаціях, коли донатів не вистачає, Дарʼя користується “золотою” кредитною карткою або звертається по короткострокову допомогу до близьких подруг. Якщо виникають термінові витрати на лікування, ветеринарні клініки часто йдуть назустріч і дозволяють оплачувати послуги з відтермінуванням. Після закриття зборів борги повертаються.

Формат кураторства Дарʼя Демчук вигадала як просту й зрозумілу систему регулярної підтримки притулку. У її основі — логіка спільної відповідальності. Наразі в притулку перебуває близько 60 тварин, а щомісячні витрати на їхнє утримання складають приблизно 30 тисяч гривень. “Якщо навіть 30-60 людей закинули по 500 гривень на місяць, вже значна частина базових потреб притулку закрита”, — пояснює зооволонтерка. Ці 500 гривень — не “донат разово”, а щомісячна участь у житті тварин. У цю суму входять витрати на щоденне утримання улюбленців. Для однієї людини це відносно невелика сума, але в сукупності вона дає стабільність.

Зараз у притулку є близько 10-12 постійних кураторів. Дехто бере під опіку одну тварину, дехто — кількох. Є й ті, хто підтримує притулок значно більшими сумами. Одна з кураторок, яка живе в Німеччині, щомісяця переказує близько 200 доларів — фактично це утримання приблизно 16 тварин. Частина кураторських коштів іде на особливі випадки. “У нас є собака з епілепсією, і тільки її утримання коштує 8 тисяч гривень на місяць. У неї дуже дорогі ліки, без яких вона не може жити. Тож щомісяця я купую медикаменти на ці кошти, також надсилають із Німеччини”, — каже співрозмовниця. Решта кураторських коштів спрямовується на щоденні потреби притулку, які з місяця в місяць залишаються однаковими.

Дарʼя пояснює: кураторство — це можливість допомагати тим, хто не може взяти тварину додому, але хоче й може забезпечити їй життя в притулку. Окремо вона говорить і про нестачу нефінансової допомоги. Фізично реабілітаційний центр справляється з роботою самостійно, але тваринам бракує уваги. “Мені дуже б хотілося, щоб люди приходили надати увагу тваринам — погладили їх, провели з ними час”, — зазначає жінка. Саме тому зооволонтерка мріє про формат, поширений у європейських притулках, коли люди приходять не працювати фізично, а просто побути з тваринами — подарувати їм контакт, тепло й відчуття, що вони не самі.

Рішення чоловіка піти на військову службу стало для Дарʼї Демчук одним із найскладніших особистих випробувань за весь час війни. Формально в нього була “бронь” із першого дня повномасштабного вторгнення, тож він міг не йти до війська. Саме тому це рішення не було вимушеним — воно було свідомим. Коли чоловік сказав, що йде служити, Дарʼя пережила період прийняття. “У мене близько місяця, мабуть, було жорстке неприйняття. Не тому, що я не пишаюся ним — я дуже пишаюсь. Я кохаю свого чоловіка. У мене було неприйняття, бо це страх за близьку мені людину. Саме страх”, — зізнається вона.

x

Разом із цим різко змінилася й уся структура її життя. Багато побутових, організаційних і будівельних питань раніше вирішував чоловік. Після його рішення все це лягло на Дар’ю. Вона говорить, що життя “перевернулося повністю”. Перші місяці далися особливо важко: зʼявилися емоційні зриви, стан постійного напруження. Ситуацію ускладнювало й те, що Дарʼя не має батьків чи близьких родичів — відповідальність і самотність відчувалися особливо гостро. Із часом ця фаза минула, а стан поступово стабілізувався. Вона навчилася жити з цим страхом, не дозволяючи йому зруйнувати себе. У найважчі моменти її рятували друзі. Саме вони стали основною опорою тоді, коли вона не могла й не хотіла виливати весь біль на чоловіка, розуміючи, що йому ще важче. Велику роль відіграла й згадана раніше психотерапія.

Окрім цього, Дарʼя знайшла для себе спосіб триматися через постійну дію. Вона говорить, що фізична праця буквально врятувала її психіку. “За цей час я навчилася консервації, і робила це все літо. Це мене і врятувало. Я не даю собі лежати або страждати, тому постійно кудись їжджу, щось закриваю, пораюся на городі”, — говорить жінка. Разом із друзями їй вдалося допомогти з евакуацією ще кільком родинам, які самі не наважувалися виїхати. Зараз ці люди залишаються поруч і підтримують її. Про майбутнє переселенка говорить обережно. Вона зізнається, що досі внутрішньо залишається вдома — на Донбасі. Попри тепле ставлення до Черкащини та її жителів, Дар’я не відчуває себе там удома. Вона не будує далеких планів, а просто проживає день за днем, роблячи те, що потрібно. “Не дозволяю ні хворобам, ні емоційному стану взяти верх над життям. Тому що потрібно рухатись далі, і я потрібна чоловіку і тваринам у здоровому глузді. Бо здатися — це легше, ніж бути сильною”, — говорить Дар’я.

Для Дарʼї Демчук Донецька область — це передусім шахтарський край, край вугілля й людей, які вміють важко та чесно працювати. Вона походить із родини шахтарів, сама працювала на шахті й добре пам’ятає батька, його роботу та ціну цього “чорного золота”.

x

Для Дарʼї Демчук Донецька область — це передусім шахтарський край, край вугілля й людей, які вміють важко та чесно працювати. Вона походить із родини шахтарів, сама працювала на шахті й добре пам’ятає батька, його роботу та ціну цього “чорного золота”. “І для мене це про таких людей, які вміють працювати. Це й про любов, про дім, про місто — про область, яка для мене дуже важлива. І, звісно ж, про заходи сонця — вони в нас були найгарніші”, — наголошує Дар’я. Вона зізнається, що однією з її найбільших мрій є вільний та мирний Покровськ і можливість знову приїхати додому — навіть якщо від нього залишилися лише уламки. “Хочеться вірити, що колись я зможу приїхати на могилу батьків і побачити свій нехай навіть зруйнований будинок”, — підсумовує Дар’я. Поки що майбутнє для неї нечітке, але вона живе сьогоднішнім днем і тримається за віру в перемогу та повернення.

Джерело: Трибун

Авторка: Марта Іваненко