Об’єктив як терапія: фотографиня з Макіївки про емоції, спогади і жінок
Ліза Нестеренко виїхала з окупації у 16 років. З того часу вона не може зайти в свою кімнату у селищі поруч із Макіївкою, переглянути старі фотографії, повернутися туди, де все починалося. Зараз Ліза живе в Дніпрі і фотографує жінок. Для неї це не про образи чи ідеальні кадри, а про людей та їхні стани — такі, якими вони є в конкретний момент життя.
Своє дитинство Ліза провела в промисловому селищі Кринична, де життя крутилося навколо заводів і залізниці. Тоді вона не замислювалася над історією цього місця. Зараз Лізі 27 і подумки вона повертається додому.
“Зараз я вже інакше дивлюся на своє селище. У 16 років я про це не замислювалася, а тепер розумію: воно виросло навколо залізниці й кількох заводів. Це був робітничий простір — не шахтарський, а радше залізничний і авторемонтний”, — каже вона.
Коли у 2014-му почалася війна, її мама зробила те, що зазвичай роблять батьки, — спробувала врятувати дитину. Відправила Лізу на Черкащину до родичів. Літо дівчина пережила вдалині від дому, слідкуючи за новинами про наступ. Коли вересень настав і навчальні заклади відкрилися, вона повернулася — сподіваючись, що все якось налагодиться, і що вона зможе далі здобувати освіту, Ліза тоді була на другому курсі коледжу. Але місто змінилося до невпізнанності, і шість місяців під окупацією залишили рани, які дівчина амагається не чіпати досі.
“Я вирішила повернутися і прожила там ще десь пів року. Але стало зрозуміло, що лишатися неможливо — Макіївка була вже не тією, якою я її пам’ятала. Мені було 16, і психіка в багатьох моментах просто стерла цей досвід. Зі мною тоді не працювали психологи, і окупація стала для мене серйозною травмою. Мені пощастило, що зі мною не сталося нічого гіршого, але й цього було достатньо”, — згадує Ліза.
Весна 2015-го стала початком нового життя — вони з мамою назавжди виїхали. Черкаси, коледж, диплом маркетолога. Потім Київ, Дніпро перед великою війною. Кожен переїзд — це нові люди, нова робота, нова спроба побудувати побут з нуля.
“Я багато переїжджала через вимушене переселення. Недовго була в Маріуполі — буквально тиждень, потім у Золотоноші, в Черкасах. Після коледжу пожила близько шести років у Києві, а перед повномасштабною війною ми з чоловіком, тоді ще хлопцем, переїхали в Дніпро. Коли почалася війна, через переселенство ми залишилися майже без нічого і змушені були починати з нуля. Я пішла працювати і допомагати мамі, тому бакалаврат так і не закінчила — тоді це здавалося єдиним правильним рішенням”, — каже Ліза.
Фотографія як порятунок
Камера завжди притягувала дівчину — ще з того віку, коли діти просто тиснуть на кнопки, не думаючи про композицію. Вона фотографувала все підряд: природу, ринок, подружок. У коледжі навіть захищала дипломний проєкт про власну фотостудію — мріяла відкрити її з подругою в Донецьку.
“Це була моя подруга з дитинства, і зараз вона у Москві. Через різні політичні погляди на війну, ми більше не спілкуємося. Вважаю, що це ще одна такая моя втрата”, — говорить дівчина.
Війна перекреслила ті плани, як і багато інших.
“Мені здається, я фотографувала завжди. Ще з дитинства — якщо бачила камеру, одразу брала її в руки й знімала все навколо: природу, ринок, будь-що. У 14–16 років почала фотографувати подружок, коли брат віддав мені свій фотоапарат. Я знімала і в Черкасах, і в Києві, — де б не жила. У коледжі навіть робила диплом як бізнес-проєкт власної фотостудії. Ми з подругою мріяли відкрити її в Донецьку — це було ще до війни, така проста дитяча мрія”, — згадує вона.
Після евакуації в Польщу вона зрозуміла, що фотографія — це не просто спосіб влаштувати фотосесію подружками, а те, чим вона хоче займатися по-справжньому. “Саме в Польщі я зрозуміла, що хочу займатися фотографією по-справжньому. А влітку 2023 року чоловік отримав серйозне поранення внаслідок атаки FPV-дрона, і я повернулася в Дніпро, щоб бути поруч і доглядати за ним”, — каже вона.
Третє поранення чоловіка-військового повернуло її в Дніпро — доглядати, підтримувати, бути поруч. Реабілітація тривала довго. Дніпро вони обрали не через безпеку (місто під постійними обстрілами), а через людей. Тут родина чоловіка Лізи, друзі. “Я не знаю, чому так виходить, але життя постійно повертає мене в Дніпро. Для мене це якесь магічне місто”, — пояснює дівчина.
Офіційно Ліза працює фотографинею два роки. Їздить на замовлення до Києва, приймає клієнтів у Дніпрі. Для неї головне — не обладнання, а те, як вона бачить людей. Знайти її роботи можна в соцмережах. “Перший фотоапарат мені подарував старший брат ще в Макіївці. Я завжди возила його з собою, і зараз теж — він уже більше як пам’ять. З’явилися інші камери, чоловік повірив у мене і подарував нову, але техніка для мене не головне. Хочеться, щоб люди приходили саме за тим, як я бачу”, — пояснює Ліза.
Жінки, емоції, терапія
У Лізи є чітка відповідь на те, хто її улюблені моделі. Це жінки — з усією їхньою складністю, силою, вразливістю. Чоловіків вона теж фотографує, але з жінками процес іде інакше — легше, глибше, щиріше. “Я обожнюю фотографувати жінок. Мені подобається весь процес — разом обирати образ, спілкуватися, бути в цьому моменті. Хочеться, щоб людина запам’ятала не тільки самі фото, а й те, що їй було приємно, що вона змогла побачити себе інакше”, — каже Ліза.
Робота для Лізи починається не тоді, коли клієнт приходить у студію — а з першого повідомлення. Вона вже складає в голові образ, шукає референси, обирає локацію. Кожна зйомка — індивідуальна історія. Ретуш використовує мінімальну, фігури ніколи не змінює. Показує людей такими, якими їх бачить, — без прикрас і без фільтрів.
“Я не дуже люблю ретуш. Використовую її мінімально і ніколи не змінюю фігури — мені це не цікаво. Я хочу показувати людей такими, якими я їх бачу. Насправді зйомка починається ще з моменту, коли людина мені пише. Ми обговорюємо запит, і я вже в голові складаю образ: підбираю референси, думаю про студію. Це завжди дуже індивідуально — інколи це може бути складний образ, а інколи просто біла футболка, джинси й нуль макіяжу. І це теж буде історія. Зараз мені цікаво пробувати більш експериментальні речі, ламати собі голову”, — пояснює вона.
Зараз опановує студійне світло — тільки-но закінчила курс із десятками різних схем освітлення. Кожна схема працює по-своєму залежно від образу, настрою, людини. Деякі відкривають нові можливості для експериментів.
Серед усіх зйомок є дві, які Ліза згадує найтепліше. Перша — дівчина, яка щойно розлучилася з хлопцем і прийшла, щоб прожити цей біль через об’єктив. Вона плакала і сміялася під час зйомки — і це стало справжньою історією. Друга — той момент, коли її чоловік вирішив поголитися наголо. Це було в найважчий період його адаптації до цивільного життя.
“У мене була зйомка з дівчиною, яка щойно розійшлася з хлопцем. На фотосесії вона проживала цей стан — плакала, сміялася, і я все це знімала. Вийшла дуже сильна історія, і там є один кадр, який я досі пам’ятаю. Інший важливий для мене знімок — це мій чоловік. Це була не фотосесія, я просто іноді його фотографую. Тоді в нього був складний період адаптації до цивільного життя, і він вирішив поголитися наголо. Я зробила один кадр — і мені здається, в очах там видно все. Я люблю проживати емоції разом з людьми. Не важливо, радісні вони чи складні. Мені подобається бачити людей різними і показувати їх такими”, — каже Ліза.
Пропускати через себе стільки чужих історій — горя, щастя, травм — фотографиня не вміє робити легко. Може відмовити клієнту, якщо відчуває, що не впорається, і порекомендувати когось із колег. У її професійному світі немає конкуренції — є спільнота, взаємопідтримка, творчість.
“Я не завжди справляюся, тому приймаю антидепресанти. Досвід дружини військового сильно виснажує психіку, а от з людьми спілкуватися я люблю. Я хоч і пропускаю через себе історії, але в мінус мені це не йде, я люблю людей, щире спілкування, і не боюсь складних емоцій. Проте, я спокійно можу відмовити, якщо відчуваю, що не впораюся, і порадити когось із колег. Для мене це не конкуренція, а спільнота, підтримка і творчість”, — пояснює Ліза.
Вона не називає себе терапевткою — у неї немає відповідної освіти. Але вона може слухати, підтримувати, створювати безпечний простір. І показувати людям їх самих — такими, якими вони можуть бути.
“Для мене зараз дуже важливо, щоб людина була в контексті й усвідомлювала, що відбувається навколо. Мені складно працювати, коли цього немає. Через фотографію я завжди щось проживаю і проговорюю — навіть якщо в результаті виходить не зовсім те, що я спочатку хотіла сказати. Це все одно стає способом трансформувати власні емоції”, — каже Ліза.
Донеччина не відпускає
Сни про Криничну — це майже щонічна рутина. Ліза прокидається з відчуттям втрати, яку не можна заповнити. Селище, яке вона пам’ятає, існує, але їй туди не потрапити. “Мені дім сниться майже щодня. Найболючіше — усвідомлення, що я, скоріш за все, вже ніколи туди не потраплю. Принаймні таким, яким я його пам’ятаю. У снах повертаються дитячі спогади, і я часто ловлю себе на заздрості до людей, які можуть поїхати до своєї школи, зайти в дитячу кімнату, переглянути старі фотографії. У мене такої можливості немає — думаю, як і в багатьох зараз”, — каже Ліза про рідну Криничну, селище поруч з Макіївкою.
Мама і брат — люди, з якими можна говорити про те, що було. Але Лізі інколи здається, що саме вона підштовхує їх пам’ятати, зберігати зв’язок із тим місцем. Вона запитує про деталі, які забулися, про моменти окупації, які стерлися з пам’яті. У неї зараз справжня обсесія на все донбаське — може, тому що виїхала надто молодою і не встигла сформувати повноцінний зв’язок із регіоном. У неї немає підліткових і студентських спогадів, пов’язаних із Макіївкою чи Донецьком. Тільки дитячі — розмиті, фрагментарні. І зараз вона намагається зібрати ці фрагменти докупи, поки ниточка, що тримає її з батьківщиною, остаточно не обірвалася.
“Мені здається, що це я більше підштовхую рідних відтворювати цю ідентичність. Я багато говорю з мамою, перепитую, якщо щось забуваю — про дитинство, про окупацію. Зараз у мене дуже сильна рефлексія на все донбаське. Я виїхала надто юною, і моя донбаська ідентичність так і не встигла повністю сформуватися. Тому я дуже намагаюся триматися за цю ниточку — останній зв’язок із батьківщиною, там, де я народилася”, — каже дівчина.
Її чоловік служив на Донеччині і після повернення сказав, що тепер краще розуміє Лізу. Він побачив те, про що вона розповідала.
“У нього немає травми переселенця, але він військовий і був на Донбасі. Після цього сказав мені: тепер я тебе краще розумію. До війни він там ніколи не був, а коли побував, ближче познайомився з нашим менталитетом — не завжди простим, але й не однозначно поганим, побачив дуже красиву природу і пожартував, що на Донбасі найлютіші комарі”, — каже Ліза.
Ліза уважно дивиться на людей і світ навколо — з цього і виростає її фотографія. Навіть коли морально важко, вона не перестає спостерігати, помічати стани й історії. Найприродніше їй працюється з жінками: з ними легше знайти контакт і залишитися в чесній розмові. З чоловіками цей контакт дається складніше, але це не зупиняє Лізу — вона планує розвивати нові проєкти й далі розповідати історії через об’єктив.
“Мені допомагає просто дивитися і бути уважною до людей. З жінками мені легше працювати й бути в контакті, з чоловіками — складніше, я не завжди добре їх відчуваю. Але я точно хочу продовжувати й будувати нові проєкти”, — каже фотографиня.
Джерело: Трибун
Авторка: Марина Терещенко