Коли дитинство закінчується з окупацією. Письменник із Донеччини Марк Бабаревич — про службу в НГУ й книги про війну
Марк Бабаревич — письменник і ветеран із Донеччини, чий життєвий шлях формувався під впливом обставин. Будучи підлітком, він пережив окупацію рідного Слов’янська у 2014 році й став свідком хаосу, обстрілів та жорсткого контролю проросійських угруповань. Його патріотизм породжував погрози з боку місцевих маргіналів, але це не зламало його переконань. Вже у 18 років Марк пішов служити в Національну гвардію України, мотивований бажанням відстоювати незалежність держави. Досвід окупації та війни став не лише випробуванням, а й основою творчості чоловіка, де він через літературу прагне показати правду про ветеранів і не тільки.
Марк Бабаревич народився у Слов’янську в родині священника. Через особливості священничого служіння родина Марка в перші роки його життя часто переїжджала: після народження вони мешкали на Київщині, згодом — на Чернігівщині, переважно в селах, де батько мав церковні приходи. До 5-ти років таке кочове життя було для нього нормою. Попри поширені стереотипи про родини священників, дитинство Марка не було побудоване на жорсткому релігійному вихованні чи примусі.
“Мені абсолютно нічого з дитинства батько не нав’язував — навпаки, він вибрав такий підхід, що я сам починав цікавитися всім”, — згадує Марк.
Сьогодні він вважає себе християнином не з обов’язку чи традиції, а з особистого переконання. Віра стала для нього внутрішньою опорою — особливо в найважчі періоди життя. Чоловік наголошує, що цей внутрішній фундамент суттєво допоміг йому як під час війни, так і в процесі подолання наслідків після антитерористичної операції (АТО).
Перші бойові переживання, особливо на початку повномасштабного вторгнення Росії у 2022 році, стали для нього серйозним випробуванням. Бойові виходи різко відрізнялися від попереднього військового досвіду. Морально було вкрай складно зіштовхнутися з масштабом ворога, із постійним тиском і великою кількістю засобів ураження, які щомиті загрожували життю. Марк описує цей стан як повну розгубленість і неготовність ні до чого. Як він сам формулює: “Ти почуваєшся якоюсь піщинкою в космосі, на тебе летить цей “метеоритний дощ”, і кожен “метеорит” хоче тебе знищити, а ти — просто як відірваний від усього”.
Щоб не зламатися психологічно, військовий шукав внутрішні механізми опори. Він багато роздумував, часто молився подумки — тихо, для себе. Це допомагало йому зберігати внутрішній спокій. Молитва стала не лише духовною практикою, а й способом психологічної саморегуляції.
“Я ніколи не залишався сам-на-сам зі своїми проблемами”, — підкреслює Марк. Це, на його думку, — величезна перевага, яку він виніс зі свого дитинства й виховання. У той період його дружина була вагітна, і це додавало ще одного, міцного ключа до переживань. “Хотілося повернутися, побачити свою дитину. Але коли ти віриш у те, що є щось поза цією смертю, що на цьому нічого не закінчиться, стає легше”, — каже Марк. Саме ця внутрішня віра допомагала йому вистояти, зберегти себе й рухатися далі.
2014 рік став для Марка Бабаревича переломним і травматичним. Він згадує цей період як яскравий, різкий і абсолютно неочікуваний злам звичного життя — момент, коли дитинство обірвалося раптово. На той час Марк навчався на першому курсі училища в галузі залізничного транспорту. Наприкінці першого курсу мала розпочатися практика. Саме в цей момент, 12 квітня 2014 року, у Слов’янську противник захопив міський відділ міліції. Спершу події здавалися незрозумілими й хаотичними, проте дуже швидко ситуація загострилася: почалися обстріли, місто фактично опинилося в оточенні, з’явилася велика кількість блокпостів, а проросійські угруповання встановили жорсткий контроль. “І люди, яких брали в це “народне ополчення”, — це були місцеві маргінали, алкоголіки. Тоді було страшно жити”, — ділиться Марк.
На той момент йому було лише 15 років. У родині була маленька сестра — їй виповнилося 3 роки вже під час окупації. Усвідомлення реальної загрози прийшло не одразу, але один момент підліток пам’ятав особливо чітко до сьогодні. Переломним став день, коли старша сестра забрала свого сина й молодшу сестру та виїхала до Святогірська — у монастир, де приймали біженців із Донецької області. Після цього Марк залишився з мамою удвох. “І саме тоді я вже усвідомив, що так, як раніше, вже не буде”, — розповідає Марк.
Розлука з молодшою сестрою для нього переживалася особливо болісно. Протягом двох із половиною років вона постійно була поруч: він водив її в садочок, допомагав. Втрата цієї звичної близькості наклалася на загальний страх і невизначеність. Згодом родина виїхала до Бахмута і вже там знову зібралася разом. Але психологічний тиск не зникав. Найважчим було відчуття повної невідомості: що буде далі, де доведеться жити, чи взагалі збережеться Україна як держава, адже це відбувалося після Революції Гідності.
Марк уже тоді мав чітку проукраїнську позицію. Він відкрито її демонстрував, не приховував своїх поглядів у соцмережах. За це почав отримувати прямі погрози. Як він згадує, його сторінка у “ВКонтакте” (нині заборонена в Україні соцмережа — ред.) була заповнена промайданівськими дописами. “Після початку окупації мені постійно писали погрози, що у Слов’янську мене знайдуть”, — згадує Марк. Самі погрози мали характер грубого залякування. За словами чоловіка, це виглядало так, що “дорослі мужики, які не реалізувалися в житті, могли писати 15-річному підлітку” — через українську мову та проукраїнську позицію. Водночас тиск відчував і його батько — український священник.
Попри це, хлопець не сприймав всерйоз погрози у свій бік. Усередині було переконання, що події розвиватимуться на користь України. Він не вірив в ідею “Новоросії” і був упевнений, що українські міста звільнять, що деокупація дійде аж до Донецька. Він визнає, що в цьому була й частка підліткового максималізму. У 15 років, каже Марк, коли начитався книжок і надивився фільмів, — хотілося діяти радикально. Водночас страх за друзів, які могли б піти хибним шляхом, стримував. Втім, важкий період, який і сформував Марка як людину, закінчився.
Говорячи про родину, чоловік не приховує: поява сина стала для нього переломним моментом, який докорінно змінив і систему цінностей, і спосіб мислення. Якщо раніше ключовим центром було подружнє життя, то з народженням дитини фокус відповідальності суттєво розширився. “Син — це взагалі окрема мотивація. Бо після його народження все змінилося: я по-іншому став дивитися на світ, родина стала ще важливішою”, — говорить Марк.
З появою сина він почав мислити не лише категоріями “я” або “ми з дружиною”, а значно ширше. “Вже розумієш, що ти — батько. Ти думаєш не лише про себе, а й про своє маленьке продовження, яке на тебе дуже схоже”, — пояснює він. Саме це, за його словами, постійно змушує намагатися бути кращим. У творчості батьківство теж сталододатковим джерелом мотивації— але водночас і певним обмеженням. З одного боку, зросло відчуття відповідальності й бажання залишити після себе щось вагоме. З іншого — часу стало значно менше. Служба, родина й побут практично не залишають простору для системної роботи над книгами.
Марк зізнається, що нині постійно думає не стільки про абстрактного читача чи аудиторію, скільки про власну дитину. Якщо раніше, у 2017-2018 роках, він вів блог спортивно-патріотичного спрямування й намагався мотивувати підлітків — заохочувати їх до спорту, до української ідентичності, віддаляти від російського впливу, — то тепер пріоритети змінилися. “Зараз я думаю, як вмотивувати свого сина. І це набагато важливіше”, — підкреслює батько.
Поєднувати службу, родину й творчість зараз, за словами Марка Бабаревича, надзвичайно складно. Він наразі працює інструктором, а служба не має чіткого графіку. Часті відрядження, постійні зміни обставин не дозволяють вибудувати стабільний режим. Коли вдається бути вдома, він знаходить час для письменства уривками — або рано-вранці перед виїздами, або пізно вночі. Зазвичай це 1-2 години, вирвані зі сну чи відпочинку. Для порівняння Марк згадує періоди після травм, коли через обмеження по службі він мав більше вільного часу. “Тоді в мене був ноутбук і вільний час — я міг написати книгу за 3 місяці”, — каже він. Нині ж на аналогічний обсяг роботи може піти близько року.
Говорячи про травми, військовий уточнює, що вони накопичувалися ще з часів АТО й посилилися під час повномасштабної війни. Постійні фізичні навантаження, падіння, стрибки з бронетехніки, велика вага спорядження — усе це дало свій результат. Він отримав низку ушкоджень хребта та супутніх травм. У підсумку це призвело до того, що чоловіка вивели на тривалий період служби з обмеженнями — приблизно на рік-півтора. У цей час йому було заборонено носити бронежилет і виконувати частину фізично важких завдань. Саме ці періоди давали більше простору для творчості.
Юридична освіта в житті Марка з’явилася не як усвідомлена мрія, а радше як прагматичне рішення. На момент вступу до університету він уже перебував на службі — у батальйоні спеціального призначення “Донбас”. Його агітували вступати до військової академії та будувати офіцерську кар’єру, однак цей шлях не приваблював. “Мені подобалася служба, але я вирішив, що вища освіта не завадить”, — пояснює він. Саме тому Марк почав шукати варіанти заочного навчання. Пошук затягнувся, і лише у 2018 році він вступив до Луганського університету внутрішніх справ ім. Е. Дідоренка, який на той час уже був релокований до Сіверськодонецька. Перші 2 курси навчання були цікавими, давали відчуття розвитку. Але після звільнення з армії у 2019 році прийшло усвідомлення розгубленості. “Я зрозумів, що зовсім не знаю, чим далі хочу займатися, бо я нічого не вмію — тільки служити”, — говорить Марк.
Ані залізнична освіта, ані юридична не викликали справжнього інтересу. Втім, університет він усе ж закінчив.
Юридичні знання, попри відсутність бажання працювати за фахом, виявилися корисними в письменницькій діяльності.Марк зазначає, що навіть базове орієнтування в законодавстві, розуміння логіки кодексів і бюрократичних нюансів значно спрощує роботу над текстами, особливо в жанрах трилеру та детективу. “Ти вже не просто з голови вигадуєш, а розумієш, де подивитися Кримінальний кодекс, тлумачення, як взагалі ця система працює”, — пояснює він. Водночас письменник не приховує: мрії стати юристом у нього ніколи не було.
Писати Марк почав значно раніше — ще в другому класі. У віці 7 років після перегляду псевдонаукового фільму про драконів, який стилізувався під документальну стрічку, з’явився перший крок до великого письменства. Вражений побаченим, він вирішив переписати історію.Марк добре пам’ятає цей момент: перший розділ був записаний у звичайному зошиті й урочисто показаний мамі. “Мама, я пишу книгу”, — сказав він тоді. Реакція була чесною: “Ну це ж ти дивишся на телевізорі… це не твоя книга”. Саме ця розмова стала переломною.
“Вона сказала: якщо хочеш щось написати — вигадай сам”, — згадує Марк. Після цього він почав придумувати власний сюжет. У підсумку вийшло 10-12 аркушів тексту — повноцінна історія за мірками 7-річної дитини. Цей зошит він зберіг і досі. Перший повноцінний роман Марк написав у 2019 році.Це був трилер-детектив, який він викладав на одному з літературних сайтів. Твір був написаний російською мовою, мав доволі простий сюжет, але став важливою школою письма. Сюжет обертався навколо хлопця, який випадково побачив молоду жебрачку, проігнорував її, а згодом повернувся з бажанням допомогти — і не знайшов. Пошуки цієї дівчини стали центральною лінією роману, паралельно розкривалася її власна історія.
Марк з усмішкою згадує свій початковий авторський задум: “Я думав, що, якщо напишу книгу, де читач полюбить персонажів, а в кінці я їх всіх “уб’ю”, — це буде круто”. Але в процесі роботи він сам прив’язався до героїв і зрештою зробив відносно щасливий фінал. Цей роман так і залишився офіційно неопублікованим і, за словами автора, його навряд чи побачить світ. Але саме з нього почалося усвідомлене навчання письму.
Окрему роль у формуванні Марка як письменника відіграла його мати.Вона працювала редакторкою та сценаристкою, тож перші тексти проходили жорстку домашню “редактуру”. “Перші розділи вона мене просто змішувала з багнюкою”, — жартома зізнається він. При цьому критика завжди була конструктивною. Мати пояснювала, де текст слабкий і як його можна покращити. Саме через таку чесну роботу Марк “виписувався”. Говорячи про жанри, письменник визнає: пише й читає те, що йому самому цікаво. Основу складають трилери. Фентезі він розглядає як можливий напрям у майбутньому, але вважає його значно складнішим жанром. “Зараз мені цікавіше писати про нашу реальність — про те, що відбувається, і про те, що може статись”, — підсумовує Марк.
Ідея роману “Тінь від полум’я” народилася для Марка Бабаревича не під час активних бойових дій, а вже після звільнення з контракту — наприкінці 2019 – на початку 2020 року. Це був складний і тривожний період: зміна політичної влади, розведення військ, зсув лінії фронту на Донеччині. На цьому тлі масово завершувалися контракти, і багато його побратимів, як і він сам, поверталися до цивільного життя.
Саме тоді письменник почав уважно дивитися навколо — і на себе, і на тих, із ким служив. Він спостерігав, наскільки складною є адаптація після армії, як по-різному кожен повертається в суспільство, і як мало це суспільство готове приймати ветеранів такими, якими вони є. Водночас Марк наголошує: його досвід був відносно легшим. Він не мав важкого посттравматичного стресового розладу (ПТСР), не пережив інтенсивних бойових дій “на нулі”. Проте поруч були інші — поранені, з контузіями, ті, хто втратив побратимів або витягував загиблих із поля бою. Саме вони, за словами ветерана, переживали справжній стрес. А держава на той момент практично не мала відповідей, як із цим працювати. “Питання контузії, ПТСР взагалі в нас були на нульовому рівні”, — зазначає Марк.
Допомога здебільшого трималася на волонтерських ініціативах, а багато учасників бойових дій фактично залишалися наодинці зі своїми травмами. Спочатку він розмірковував про інший формат книжки — більш героїчний, патріотичний, спрямований на піднесення образу війни й боротьби. Але поступово дійшов іншого висновку: “Я зрозумів, що важливіше інше”. На той момент патріотичний наратив уже був достатньо представлений: з’являлися фільми, книжки, історії про героїзм. Натомість про зламані долі, післявоєнні втрати й проблеми, які не завжди видно, говорили значно менше. Саме це він вирішив освітлити. Так книга “Тінь від полум’я” стала спробою відверто показати ветерана не як символ чи ікону, а як людину — з болем, розгубленістю, травмами та спробами знову знайти себе.
Вибір самого військового шляху для Марка був тісно пов’язанийіз досвідом окупації Слов’янська. Відчуття безпорадності, неможливість щось змінити або комусь допомогти залишили глибокий слід. “Мені тяжко було жити в таких умовах і почуватися безпомічним. Ти не можеш нічого зробити, не можеш допомогти. Хотілося бути причетним, взяти участь у тому, що відбувається. Я розумів, що зараз іде історичний момент і ми відстоюємо незалежність”, — зізнається він. Ще з 13 років Марк серйозно захопився історією. Він багато читав, ідеалізував визвольну боротьбу, УПА, ОУН, саму ідею збройного спротиву. Йому здавалося, що його поколінню випав шанс, якого не мали попередні — шанс реально боротися за себе і свою країну.
Він усвідомлював і рівень зросійщення, у якому виростав сам: російська музика, культурний вплив, середовище. Але водночас бачив у цьому проблему. Думка про майбутню боротьбу жила з ним роками. “Я жив ці два роки, з 14-го по 16-й, із думкою, що піду служити”, — ділиться Марк. Він готувався фізично, постійно тренувався, прокручував цей вибір у голові. “Мені виповнилося 18 років і я пішов”, — говорить чоловік.
Повернення до цивільного життя після служби стало для Марка не моментом полегшення, а новим етапом внутрішнього випробування. На Донеччині в той період ставлення до ветеранів було часто болісним. Молодий вік і зовнішність грали проти нього: у 19-20 років він виглядав майже школярем. Коли намагався скористатися правом безкоштовного проїзду за посвідченням УБД, мусив щоразу доводити очевидне. “Водії тобі запитання ставлять”, — каже Марк, — “і потім ще під ніс собі якісь матюки бурмочуть”. Такі конфлікти були не поодинокими. Він підкреслює, що подібне переживали багато ветеранів: постійна необхідність відстоювати свої права, пояснювати, ким ти є та через що пройшов. Окремим тиском було постійне зіткнення з місцевим проросійським середовищем — людьми, які не поїхали “відстоювати ідеали русского мира”, але залишилися жити в Краматорську чи Слов’янську. Поруч були й інші — звичайні люди, яким, за відчуттями Марка, було просто байдуже. Війна для них ніби залишалася десь осторонь. Чоловік відчував це особливо гостро: багато хто вірив, що навіть у разі іншого сценарію їхнє життя майже не змінилося б. “Вони цього на той момент не розуміли. Більшість зрозуміла це в 22-му, побачили масштаби, що таке Росія та чим ми відрізняємося від неї”, — каже військовий.
У цьому середовищі він почувався відстороненим від суспільства. Та поступово Марк свідомо абстрагувався: перестав читати новини, соцмережі тощо. Він просто працював, писав книжки, жив із дружиною — і саме в такому стані його й застало повномасштабне вторгнення.
Сьогодні, за словами воїна, повністю відмовитися від інформаційного простору неможливо. Бувають періоди, коли не хочеться читати новини взагалі, але він усе одно стежить за подіями, щоб не бути відірваним від реальності. Причина проста: на фронті залишаються люди, які виборюють можливість для тилу жити відносно нормальним життям. Марк постійно перевіряє новини про обміни, адже має друзів, які досі перебувають у полоні. “Постійно слідкую за тим, чи домовилися сторони про якісь нові умови, чи про обмін полоненими в форматі “всіх на всіх”, чи про поставки озброєння й думаю, чим це хлопцям допоможе там”, — ділиться він.
Чоловік переконаний: війна не закінчиться автоматично з поверненням військових додому. “Жодна війна так не закінчується”, — наголошує Марк. Попереду — довгий і складний процес адаптації сотень тисяч людей. Це вже помітно сьогодні, але з часом, вважає військовий, масштаб проблем лише зростатиме. До цього додається ще один фактор — внутрішня загроза у вигляді так званої “п’ятої колони”. Частина людей свідомо або несвідомо залишилася носієм російської пропаганди і продовжує працювати на її поширення всередині України. Зіткнення з цим буде неминучим, особливо в південних і східних регіонах, де відсоток людей, уражених пропагандою, традиційно вищий. На заході країни, за словами Марка, працюють інші інформаційні впливи — і це також формує різні думки. У підсумку суспільство вже сьогодні поділене на 2 великі групи: тих, кого війна безпосередньо торкнулася, і тих, хто максимально від неї абстрагувався. “І це буде довга психологічна “війна” за розуми людей — щоб не втратити тих, хто боровся, і забрати тих, кого ще можна витягти з тієї російської каші, що є в їхніх головах”, — підкреслює співрозмовник.
Підтримка армії для Марка Бабаревича — майже рутинна відповідальність. У своїх соцмережах він здебільшого поширює збори побратимів — не для себе, а для тих, хто зараз на фронті й постійно стикається з браком техніки, спорядження, транспорту. Один із таких зборів запам’ятався особливо. Сума в близько 120 тисяч гривень довго не закривалася, попри численні поширення. “І одна людина, наскільки я пам’ятаю, закрила половину збору одним донатом”, — розповідає військовий. Водночас він пояснює, чому багато людей залишаються пасивними при фінансовій допомозі українській армії. На його думку, значна частина суспільства свідомо відокремилася від війни. “Коли це вже торкнеться безпосередньо їхніх близьких, вони будуть підтримувати ЗСУ”, — говорить Марк. Аргументи про “нехай забезпечить держава” або “нехай допомагають ті, хто вкрав” Марк вважає неправильними: “Люди не розуміють того, що, якщо ти не донатиш, то ти не шкодиш тому депутату, який вкрав гроші, — ти шкодиш звичайному хлопцю, який не може зі своєї зарплатні закрити всі свої потреби на передовій”.
У Слов’янську Марк не був близько року, а Краматорськ, де він прожив 5 років, став для нього значно теплішим і ближчим. “Я переїхав туди, як із чорно-білого фільму в кольоровий”, — зізнається він. Слов’янськ залишається батьківщиною, але завжди здавався йому дещо депресивним містом, яке завмерло після колишнього курортного життя. Сьогодні і Слов’янськ, і Краматорськ для чоловіка — радше спогад, аніж точка повернення. “Це ніби батьківський дім, який колись продали. І ти туди вже не можеш приїхати, але згадуєш його як свій будинок дитинства. Ти пам’ятаєш шпалери, кімнати, де були твої іграшки, але ти вже не можеш туди зайти, бо він тобі не належить”, — так Марк описує своє відчуття. Він визнає: змирився з думкою, що, ймовірно, більше там не житиме. Життя перемістилося до Полтави, де й народився син.
Говорячи про завершення війни, Марк чітко розрізняє мрію й реальність. Ідеальний сценарій для нього очевидний: кордони 1991 року, репарації для України, повернення всіх полонених, а Росія — ізольована країна й позбавлена можливості знову воювати. Але якщо дивитися тверезо, то головним він називає інше — збереження державності України й людей. “Звісно, хотілось би зберегти ті залишки Донеччини, які є в нас. Я впевнений, що в цій війні ми відстоюємо свою незалежність.Вірю, що ми повернемо всіх своїх людей із полону”, — підкреслює він.
Джерело: Трибун,
Авторка: Марта Іваненко