Як напад на Україну змінив світову систему гуманітарної допомоги
Війна РФ проти України стала новим викликом для світової системи гуманітарного реагування. Неможливість повністю дотримуватися окремих гуманітарних принципів, подвійні стандарти щодо біженців та недостатність фінансування місцевих громадських активістів. Про ці й інші дилеми ідеться у дослідженні, презентацію якого відвідав журналіст «Фарватер.Схід».
Що і як говорять про російсько-українську війну у світі, впливає на суспільну думку і, відповідно, на політику надання гуманітарної допомоги. Це називається наративами. Вивченню цих наративів і їхнього впливу на міжнародну гуманітарну допомогу присвячене дослідження, підтримане Британським Червоним Хрестом у партнерстві з Open Space Works Cooperative в Україні та Міграційним консорціумом Польщі.
Кореспондент «ФС» взяв участь у презентації доповіді «Наративи про війну в Україні: гуманітарна відповідь між солідарністю та опором» та поспілкувався з представниками громадських організацій, присутніх на заході.
Солідарність з Україною замість традиційного нейтралітету
Зазвичай гуманітарна допомога розглядалася як політично нейтральна, вона просто надавалася нужденним. Та після повномасштабного вторгнення РФ в Україну така допомога стала для світової спільноти актом солідарності з Україною, зазначив один із авторів звіту – Патрік Саєз.
– Ця безпрецедентна солідарність позиціонує гуманітарну допомогу фактично як політичну позицію проти російської агресії, тобто проти спроб підірвати ідеали свободи та демократії. Багатьма суб’єктами в Європі та Україні гуманітарна допомога сприймалася як частина комплексної системи реагування на конфлікт, зокрема, військової та політичної допомоги, – каже Саєз, колишній старший дослідник і провідний фахівець з розроблення політики Групи гуманітарної політики.
Дослідники вважають, що такий погляд поставив багатьох представників гуманітарних структур перед дилемою. Адже раніше базовими принципами для них були нейтральність та неупередженість.
Гуманітарні організації, які отримували фінансування від західних донорів, сприймалися Росією як протиставлена сторона.
На практиці це звело до мінімуму можливість міжнародників допомогати найбільш уразливим верствам населення в зоні бойових дій. Результат дослідники надають з посиланням на документи ООН від 2023 року:
«…потреби тих, хто живе поблизу лінії фронту і в районах, що знаходяться під тимчасовим військовим контролем Російської Федерації, є одними з найсерйозніших. З початку війни жоден міжвідомчий гуманітарний конвой не зміг перетнути території під контролем російських військ для доставки або оцінки допомоги…»
Для українців і тих, хто давно спостерігає за ситуацією на Донбасі, це не стало новиною. Від самого початку окупації, у 2015 році в ОРДЛО заборонили роботу міжнародних гуманітарних організацій на ТОТ. Згадаймо також демарші російської пропаганди під час пандемії КОВІД-19 і раніше про те, що міжнародні організації із Червоним Хрестом включно, не допомагають людям на тимчасово окупованих територіях. При тому, що окупаційні адміністрації не пропускали гуманітарні вантажі, а ті, що пропускали, приписували «російській допомозі».
Українці – біженці «вищого сорту»
Вторгнення в Україну спричинило найбільший потік біженців у Європі з часів Другої світової війни. Мільйони людей залишили країну, а третина населення була переміщена всередині країни, – йдеться у звіті аналітиків.
Саме відносно українських біженців вперше в історії була введена в дію Директива ЄС про тимчасовий захист. Її вперше схвалила Рада ЄС з моменту її створення. Документ дозволяє отримати статус тимчасового захисту за спрощеною системою.
Безпрецедентна директива вимагає від держав-членів ЄС надавати тимчасовий захист усім українцям, які рятуються від війни, а також особам, які мають статус захисту в Україні, без необхідності розглядати індивідуальні заяви про надання притулку.
«Прогресивна позиція щодо допомоги українським біженцям різко контрастувала зі ставленням та дотриманням прав біженців з Близького Сходу та Африки. Це призвело до створення свого роду дискримінаційної ієрархії біженців: спочатку українці, потім – усі інші. Це протирічить принципам рівності і ставить міжнародників у дуже складну ситуацію», – зазначає Ілона Коновальска, польска емігрантка, яка працювала волонтером по роботі з сирійськими біженцями у Великій Британії.
Таке ставлення до українців іноді ставало причиною для звинувачення європейських урядовців у расовій чи національній дискримінації. До зони особливої критики, наприклад, потрапив болгарський прем’єр Кіріл Пєтков, який намагався обґрунтувати необхідність виняткової допомоги українцям:
«…[Українці] – не ті біженці, до яких ми звикли. […] Це наші рідні, родина. Це європейці, розумні, освічені люди, серед них є й програмісти. Ми, як і всі, готові їх зустріти. Це не звичайна хвиля біженців з числа людей з неясним минулим…»
Схожі вислови часто лунали у навколополітичному середовищі Європи. Дослідники наводять досвід Польщі як один з показових випадків різного ставлення до різних груп біженців:
«…У Польщі українських біженців твердо відрізняли від біженців, які прибули з Близького Сходу та Африки. Їх називали «частиною «нас» – тих, хто бореться за свободу та європейські цінності… На противагу цьому, починаючи з 2015 року, біженці з Близького Сходу та Африки розглядалися – зокрема правлячою партією «Право і Справедливість» і консервативними ЗМІ – як загроза, «інші», що створюють ризик для здоров’я, безпеки та культурних цінностей Польщі…»
Між вразливістю і опором: шкідливий наратив від самих міжнародників
У країнах-донорах склався образ українців як безпорадних жертв агресії, повністю залежних від іноземної допомоги. Іншим стереотипом став образ борців за свободу, від яких залежить майбутнє Європи. І якщо другий образ здебільшого породжував згадані вже дискусії щодо нейтралітету, то перший призвів до неочікуваних наслідків.
Образ жертви, на думку дослідників, сформувався в рамках міжнародних кампаній зі збору коштів для України, що проводилися глобальними гуманітарними організаціями. Саме вони взяли на себе роль головних провідників допомоги українцям. В них і зосередилися основні гроші програм гуманітарної допомоги.
Ці глобальні організації перебрали на себе майже усю таку роботу, посунувши національні та місцеві неурядові організації. Ті сприймалися світовою спільнотою як мало спроможні вирішувати проблеми українського суспільства. Та це виявилося не надто ефективним.
У 2022 році за закликом ООН було зібрано $3,77 мільярди. З них $8,2 млн прямого фінансування отримали національні організації і $4,9 млн – місцеві. Усі інше отримали «міжнародники».
Здатність міжнародних організацій ефективно витрачати ці колосальні суми на допомогу Україні ставлять під сумнів дані організації Humanitarian Outcomes. Вона зазначає, що часто місцеві активісти та волонтери виявилися ефективнішими завдяки свободі дій, меншій бюрократії та реальному баченню потреб місцевого населення.
Водночас автори доповіді наводять сумну статистику, яка ілюструє реальний стан справ у гуманітарному секторі: «… присутність міжнародних діячів у найбільш нужденних сферах залишається незначною… українські гуманітарні працівники залишаються на першій лінії боротьби з кризою, хоча у деяких випадках вже як партнери міжнародних агентств … число жертв серед українських гуманітарних працівників перевищило число жертв серед експатріантів (співробітники, які приїхали на роботу з інших країн – «ФС») в приголомшливому співвідношенні 20 до 1, причому кілька міжнародних жертв були неофіційними добровольцями, а не співробітниками авторитетних міжнародних організацій…»