«Українська підкова»: як жителі Луганська зараз дістаються Києва

x

Вже більше півтора року немає безпечного транспортного сполучення між окупованими територіями Донбасу та Півдня з іншими українськими територіями. Мільйони людей фактично відрізані від центрів своїх життєвих інтересів, родин та усього цивілізованого світу. «Місія, яку (майже) не можна виконати» – як українці з окупації потрапляють до Києва: «Фарватер. Схід» публікує розповідь від першої особи.

Кирило Водоп’янов, спеціально для ФС

«Золоте кільце Європи» або ж «Українська підкова» – таку назву отримала в народі подорож з окупованих території до Києва. Загальна логістика включає в себе перетин кордонів шести держав і займає близько трьох-чотирьох діб. Для написання матеріалу в стилі «соціалістичного реалізму», свій «шлях на волю» ми розпочали з луганського автовокзалу.

Віконце відкрилося

– Что вам? – питає касирка.

– Мне надо в Польшу доехать.

– У нас нет таких рейсов, сообщение только по России.

Та перед тим, як закрити віконце касирка протягує клаптик паперу, на якому роздруковані номери мобільних телефонів («all inclusive»: номери усіх мобільних операторів – від містечкового «Лугакому» та російського «Білайну» до українських Vodafone і «Київстару» в режимі месенджерів Viber, WhatsApp та Telegram).

«Великі й чудні справи твої, Боже», сказав би Іоанн Богослов. Але замість цього, ми підключаємо можливості Гугла і дивимося відгуки користувачів. Отримавши, загалом, розуміння цін та позитивні оцінки надійності, рухаємося далі. Обираємо один із номерів.

Відповідає дівчина, за звуками на фоні зрозуміло, що це кол-центр, а не поодинокі логістичні ентузіасти.

– Меня интересует автобус до Польши.

– Варшава подойдет? Какие даты? Сколько человек?

– Желательно 16 сентября. Я одна.

– Загранпаспорт Украины?

– Да, но не биометрика.

– Хорошо. За два дня до поездки вам перезвонит на этот номер оператор и расскажет детали.

Дійсно, пообіді 14 вересня вже інша дівчина з незнайомого номеру цікавиться, чи я не передумала. Підтверджую наміри і питаю про умови. Дівчина називає ціну в 300 евро, які у будь-якій валюті треба передати водію при посадці. Мене це влаштовує.

– В течение дня вы получите смс-сообщение с контактными данными водителя, номера автобуса и местом встречи, – резюмує оператор.

О 18 годині отримую лаконічну смс наступного змісту: «16.09.2023, 12:00. Таксопарк. Белый Мерседес, номер АААААААА. Водитель Виталий, тел 8888888888».

«За кордон ми, нагадую, не їдемо!»

Начитавшись порад з Telegram-каналу «Дорога Домой Донбасс», я була до подорожі готова. 3 літри води, мішок їжі, запас одежі на всі випадки життя і документи від свідоцтва про народження в Німецькій демократичній республіці (може, допоможе пройти кордон під виглядом «поклику крові») до квитанції про сплату комунальних платежів в «ЛНР»…

У призначений час я була на місці. Водій Віталій за кермом мікроавтобуса з російськими номерами вже чекав. Загалом нас назбиралося вісім жінок від 45 (я була наймолодшою) до 70 років. Троє вже були «не вперше». Розпочалося все з «первинного інструктажу правил безпеки».

– Нагадую, що ми не їдемо за кордон. Ми їдемо до Росії. Зокрема, до Пітера. Це важливо, не схибте і не кажіть дурниць поліцейським і прикордонникам! Перевірте усі проїзні документи, тут на місці. А то всяке бувало. Поки їдемо – треба почистити телефони, аби не було там фото якихось об’єктів, руйнувань, не дай Боже якоїсь української символіки. Переписки усі видаліть сумнівні… Це у ваших же інтересах… Якщо родичі служать десь в Україні, мовчіть як риби, а то були вже прецеденти, – радив нам Віталій.

Загалом, за словами Віталія, подорож обіцяла бути спокійною через віковий та гендерний склад нашого екіпажу.

– Кому ви потрібні? Вони за призовниками полюють та дезертирами… У червні у них кінець півріччя був, якихось показників не вистачало. Так усіх знімали з автобусів: і косих, і хромих Звітували потім перед керівництвом, що не допустили вглиб Матушкі-Расєі небезпечні елементи з Донбасу…

Недбала фільтрація та попутчик-невдаха

Зайняті повчальними розповідями водія, ми доволі швидко досягли Краснодону (після декомунізації – Сорокине. – ФС), а точніше, розташованого поруч КПП «Ізварине». В минулому прикордонний пропускний пункт тепер має невизначений статус «внутрішнього фільтраційного центру». Цим і пояснюються черги.

Ми простояли години чотири. Віталій був правий, особливої цікавості ми не викликали. Коли до нас дійшла черга, то з короткої паспортної перевірки при кислій міні прикордонника дала нам зрозуміти, що все йде за планом. Ймовірно, свою роль також відіграла і заздалегідь приготована «данина» з боку Віталія, акуратно вкладена в проїзні документи.

Далі була тривала поїздка містами Росії (Вороніж – Москва – Твер – Новгород – Івангород), яка не ознаменувалася нічим примітним, окрім болі у спині та невеликої заміни, яку ми потім будемо згадувати «незлим тихим словом». У Ростовській області ми попрощалися з Ніною Іванівною, замість неї прийнявши на борт Андрія, хлопця років 33-35 на вигляд. Він виявився мешканцем Бердянська, який збирався до родини, яка осіла в Німеччині.

Це була його друга спроба вирватися. До цього він намагався виїхати «грузинською тропою», більш популярною серед молоді: Ростов – Чечня – Грузія, а далі літаком до Туреччини чи ЄС. Цей маршрут бере менше часу, та він дорожчий і складніший логістично (мало підходить для тих, хто хоче сісти в пункті «А» і вийти на кінцевій зупинці). Втім, на російському кордоні його розвернули з причин, про які він казати випадковим супутникам не захотів.

Близько восьмої вечора наступного дня ми досягли завітного пункту – КПП на кордоні Росії та Естонії (Івангород/Нарва).

Пастор Шлаг спілкується з «особістом»

Починалося все з позитиву: Віталій тепло розпрощався з нами. Він тихо повідомив, де на тому боці нас чекатиме наступний перевізник, номер авто та його контактні дані. У цій атмосфері суцільної конспірації згадався перехід пастора Шлага через Альпи, якщо хто ще пам’ятає…

Ми вже традиційно не зацікавили російських митників. Вони трохи попорпалися у валізках та миттєво оцінили, що це не та публіка, яка перевозить готівку через кордон, і нас відпустили у наступне коло пекла. Далі як у пісні Кікабідзе: мої роки – моє багатство. Усіх 65+ пропустили далі без зайвих питань та контррозвідувального скринінгу… Нас, умовно молодих, залишилося четверо, у тому числі Андрій з Бердянська.

Я досить швидко пройшла прикордонника, відповівши, куди і до кого я їду та чому моя донька обрала Польщу замість Алтайського краю для подальшого працевлаштування. Втім, моя луганська прописка або скептичний покерфейс зіграли невеселий жарт. Після прикордонника мене відправили до якогось «особіста».

Він був мало схожий на інтелектуального вербувальника Смайлі з фільму «Шпіон, вийди геть». Скоріше, на стомленого прапорщика Шматька зі старого серіалу «Солдати». «Особіст» продублював питання прикордонника, попередив мене про детектор брехні та наслідки неправдивих відповідей, а тоді він забрав телефон і вийшов. Звичайно, я не стала казати, що телефон з сім-картою Лугакома майже новий і придбаний для цієї подорожі, тоді як більш цікава українська сімка подорожує у косметичці. Хай людина працює.

За деякий час чекіст із розчарованим виглядом повернув мені апарат, мляво попитав, чи я знаю когось з «нацистів» або прихованих прихильників України в Луганську, чи знаю когось, хто воює на тій стороні тощо. Врешті заніс до якогось файлу ПІБ доньки та її телефон (адреси я чесно не знала сама), та нагадав про любов до Батьківщини і необхідність повідомити всю цікаву інформацію при поверненні з ворожого ЄС додому.

«Оккупант! Цель поездки?»

Здавалося, що усі складнощі вже позаду. Втім відчуття виявилося оманливим. Естонські прикордонними також ще ті «завзяті фільтратори». Молода жінка, що стояла поперед мене, як і я, мала український закордонний паспорт старого зразка, не біометрику.

Худорлява прикордонниця мого віку, побачивши її луганську прописку, затребувала ще якісь підтверджуючі особу документи. Чи то від хвилювання, чи то від невеликого розуму подорожуюча не вигадала нічого кращого аніж пред’явити новенький внутрішній паспорт… РФ. Як результат – «чемодан, вокзал, Росія…»

Навряд ця ситуація могла покращити настрій будь-кого. Висновки я зробила, підготувавши українське посвідчення інваліда 3 групи, довідку ВПО зі Сватового та картку Ощадбанку України.

– Доброго дня!

– Добрый день! – у прикордонниці російська була з легким акцентом з фільму «Довга дорога в дюнах». – Ваши документы?

Подала у віконце свій небіометричний загран, термін дії якого закінчується менше, ніж за рік.

– Паспорт скоро будет недействительным. Какие еще у вас есть украинские документы?

Я вивалила все, що підготувала. Та прикордонниця затребувала внутрішній паспорт України. Після його пред’явлення, жінка насупилася.

– Какое еще имеет гражданство?

– Жодного, тільки України.

– Какое имеете отношение к Германии? – спитала вона, пальцем вказуючи на місце народження – місто Веймар.

– Ніякого, батько був військовий, там служив, я народилася, але жила там тільки до 2 років.

– Оккупант, – достатньо різко відмовила вона. – Цель поездки?

Тут я вже не на жарт рознервувалася.

20 годин допиту ФСБ

– Послухайте, ми ж з вами майже одного віку… Я їду до доньки в Польщу. Яка з мене загроза для безпеки? – почала я на емоціях. – Я інвалід 3 групи. Хочу побачити доньку, онуку, якої ще жодного разу не бачила… Який з мене окупант? Я повернуся через місяць – другий… Захисту у ЄС не шукаю, у мене мама старенька вдома, в Луганську…

– Проходите, – відповіла з кам’яним обличчям прикордонниця і показала на прохід «без догляду».

Пройшовши крізь КПП, я вийшла за територію і швидко знайшла нашу групу, яка скупчилася навколо нового транспортного засобу – синього мікроавтобусу Volkswagen із польськими номерами. Я була передостанньою, не вистачало тільки Андрія з Бердянська. Який, за словами нового водія Артема, застряг ще на російському боці.

Очікування хлопця зайняло близько 20 годин. Втім, із прокльонами, ми його таки дочекалися. Повернувся Андрій мовчазним і виснаженим. Казав, що більшість часу він провів на допиті у ФСБшників. Допит також включав дослідження на поліграфі, аналіз телефону за допомогою ізраїльської системи «Пегас». Основна причина – «можливість вивезення ним знань щодо позицій РФ в Азовському регіоні». У результаті – підписка про співробітництво, відмітка при необхідність контакту з черговим опером при поверненні у системі перетину і… розуміння того, що він вже не повернеться і позбудеться цього номеру телефону…

Після цього нас вже чекала прогнозовано тиха подорож нічною Балтією та ранковою Польщею. Водій Артем виявився значно більшим підприємцем, аніж Віталій, та переконав пасажирів поміняти у нього рублі на євро та злоті (бо далі ніхто нібито міняти рублі не буде) по «вигідному курсу». Крім того, заробив і на поповненні з 10-відсотковою комісією українських мобільних телефонів оператора Vodafone, які ми всі дружно активували після проходження кордону…

Після приїзду опівдні до столиці Польщі моя подорож тимчасово припинилася. Декілька днів відпочинку з дочкою – і з автовокзалу «Варшава Глувна» на «Опелі» з українськими номерами я вирушила до Києва. Розказувати тут особливо вже нічого, бо на цей раз обійшлося без пригод. Наразі оформлюю новий паспорт, вже біометричний. Чекаю на нього, аби здійснити зворотню подорож і написати про це читачеві. Втім. з кожним днем все частіше тривожить думка: а чи варто повертатися у «зону відчуження»?