Україна після війни: демографічна ціна неповернення

Чи повернуться українці після війни? Так — але не всі й не одразу. Поки в Україні чекають на «лавину повернення», за кордоном дедалі більше людей будують нове життя, влаштовуються на роботу й інтегрують дітей у громади. «Фарватер.Схід» розбирався, хто повернеться першим, хто — навряд чи, і як це змінить відбудову країни.

Україна зіткнулася з безпрецедентною міграційною кризою: мільйони громадян виїхали за кордон, рятуючись від війни. Тепер, коли країна міркує про повоєнне відновлення, у суспільній уяві живе образ масового повернення всіх українців додому одразу після завершення бойових дій. Проте реальність набагато складніша. Рішення людей про повернення ґрунтуються не на самих лише патріотичних почуттях, а на холодному розрахунку: безпеці, життєвих перспективах, економічних чинниках. У цій статті розглянемо, чому повернення українців після війни радше нагадуватиме мозаїку різних траєкторій, ніж єдиний марш додому: хто саме, ймовірно, повернеться, а хто – ні, і що все це означає для відбудови країни.

Міф масового повернення

Очікування про те, що всі вимушені мігранти одночасно рушать назад до України після припинення бойових дій, є радше міфом, ніж реальністю. Дані опитувань Управління ООН у справах біженців показують, що хоча переважна більшість українських біженців хоче додому «колись», лише близько 10% планують зробити це найближчим часом. В інших конфліктах спостерігалася схожа динаміка: бажання повертатися з часом слабшає. Так було, наприклад, із сирійськими біженцями – з роками все менше з них прагнули повернення. Відтак, після завершення війни варто очікувати поступового потоку поверненців, а не лавини.

Український інформаційний простір сповнений оптимістичних заяв про майбутнє повернення всіх співгромадян. Офіційні особи закликають не розривати зв’язків із домом, апелюють до патріотичних почуттів тих, хто виїхав. Проте між цією риторикою та реальними намірами людей – помітний розрив. Багато вимушених мігрантів вже облаштували життя за кордоном і обрали вичікувальну позицію. За даними Центру економічної стратегії (ЦЕС), наприкінці 2024 року частка біженців, які планують повернутися, вперше впала нижче 50% і далі знижується. Ті, хто раніше твердо мав намір повернутися, почали вагатися та дедалі частіше схиляються залишитися за кордоном. Основні причини, що стримують людей: військові ризики, зруйноване житло, низький рівень життя та проблеми з роботою в Україні. Тобто вирішують не патріотичні гасла, а раціональний аналіз власного майбутнього.

За майже чотири роки великої війни люди встигли частково пустити коріння на нових місцях. Багато хто знайшов роботу, віддав дітей до школи, опанував мову країни перебування. Фактично, їхні життєві траєкторії розвернулися в інший бік. Люди облаштовуються: за даними ЦЕС, станом на кінець 2024 року більшість біженців майже відновила рівень життя, який мали до війни, завдяки працевлаштуванню та підтримці європейських держав. Зі зменшенням матеріальних труднощів за кордоном мотивація повернення послаблюється. Повернення – це не акт абстрактного патріотизму, а виважене соціально-економічне рішення. Інакше кажучи, люди повернуться не через заклики, а якщо побачать для себе реальні умови гідного життя в Україні.

Для ілюстрації розриву між очікуваннями та реальністю можна навести зміну оцінок провідних демографів. Наприклад, директорка Інституту демографії та соціальних досліджень НАН України імені Птухи Елла Лібанова на початку війни припускала, що до 60% вимушених мігрантів повернуться додому, вірячи у швидке завершення бойових дій. Проте наприкінці 2025 року її прогноз вже був значно стриманіший – близько третини повернеться. «У 2022 році, коли всі думали, що війна скоро закінчиться, або в крайньому разі – на початку 2023-го, особливо після того, як росіян відігнали від Харкова. Тоді точно понад половина повернулися б. Зараз інша ситуація: більше зруйновано тут, більше адаптовано там. Тому тепер я мрію про третину, яка повернеться додому. І орієнтуюся я на досвід Балканських воєн – там якраз поверталася третина», – пояснює Лібанова. Ця зміна акцентів – показник того, наскільки реальність пригасила первинний оптимізм.

Хто повернеться першим

Навіть якщо не буде одночасного масового руху додому, певні категорії українців після війни все ж поїдуть додому у перших лавах. Можна виокремити дві основні групи, чиї мотиви та обставини сприяють ранньому поверненню:

• Літні люди та пенсіонери. Українці старшого віку, які виїхали від війни, мають найсильнішу психологічну прив’язаність до рідного дому. Багато хто з них важко адаптується за кордоном: заважає мовний бар’єр, інша культура, відсутність близьких поруч. Крім того, пенсіонери часто не мають потреби будувати кар’єру за кордоном і залежать від української пенсії чи допомоги. Нерідко вони виїжджали вимушено (зокрема, бабусі – разом з онуками та доньками), але при першій нагоді прагнуть повернутися до звичного середовища.
• Люди, прив’язані до місця проживання. Сюди належать українці, для яких рідний дім – не абстракція, а конкретний матеріальний і соціальний ресурс. Це можуть бути власники нерухомості, фермери, підприємці малого бізнесу, чиї господарства прив’язані до місцевості. Такі люди навіть у вигнанні думками залишаються «вдома» і ретельно стежать за станом свого майна чи бізнесу. Щойно безпека дозволить, вони прагнутимуть повернутися. Схожа мотивація і в тих, хто поїхав, залишивши в Україні найближчих родичів (наприклад, стареньких батьків). Таким чином, сімейні обставини і відчуття відповідальності за близьких та майно стають важливим тригером повернення.

За даними опитувань, індивідуальні повернення уже почалися: з осені 2023 року кожні півроку додому стабільно приїжджають близько 100 тисяч українців, і часто це саме окремі люди, а не цілі сім’ї. Проте перші хвилі повернення, найімовірніше, не дадуть потужного поштовху економічному відновленню. Пенсіонери – це переважно отримувачі соціальних послуг, а не продуктивна робоча сила. Люди, прив’язані до місця, часто зайняті в традиційних секторах (сільське господарство, дрібний бізнес), що важливо, але не вирішує проблему загального дефіциту кадрів. До того ж, повернення часто бувають короткостроковими або пробними – людина може приїхати, оцінити ситуацію і знову виїхати, якщо не знайде прийнятних умов для життя. Отже, перші поверненці, хоч і важливі соціально, не зможуть одразу заповнити прогалину в трудових ресурсах чи істотно збільшити ВВП. Їхній внесок у відбудову буде радше точковим – відновлення конкретних родин і домогосподарств, але не економічний бум для країни.

Кого Україна може втратити надовго

На противагу тим, хто рветься додому, є групи українців, які найменше схильні до повернення. На жаль, до цієї категорії належать саме ті, кого можна вважати носіями людського капіталу, критично важливого для країни:

• Молоді жінки працездатного віку. Саме вони становлять ядро українських біженців у Європі. За статистикою, більшість дорослих, що виїхали, – це жінки 30–40 років, часто з дітьми. Дві третини цих жінок мають вищу освіту, тобто це освічена й фахова частина суспільства. Багато хто знайшов роботу за кордоном, нехай і не завжди за спеціальністю. З часом молоді жінки все більше вкорінюються в країнах перебування – здобувають місцевий досвід роботи, підтверджують дипломи або перекваліфіковуються. Для їхніх дітей Європа поступово стає «домом»: діти ходять до садочків і шкіл, опановують іноземну мову, заводять друзів. Стабільність і безпека, яку відчувають матері за кордоном, важить більше, ніж патріотичні заклики. До того ж, багато хто порівнює соціальні умови: на Заході – краща медицина, освіта, соціальні гарантії, допомога на дітей, житлові програми тощо. Повертаючись, сім’ї побоюються втратити цей захист. Недарма одним із ключових факторів, що стримують повернення, експерти називають саме перспективи дітей – батьки не хочуть піддавати їх новим ризикам. Якщо дитина добре інтегрувалася за кордоном, батьки радше залишаться там заради її майбутнього.
• Родини з дітьми шкільного віку. Ця категорія перетинається з попередньою, але варта окремої уваги. Чим довше триває війна, тим міцніше сім’ї облаштовуються: діти переходять у наступні класи, хтось вступає до коледжів чи університетів у приймаючих країнах. Кожен наступний навчальний рік, проведений за кордоном, – це додатковий крок до довгострокового залишення. Батьки остерігаються травмувати дітей повторним переїздом, особливо якщо в Україні перспективи освіти менш визначені. Окрім того, багато родин вже возз’єдналися за кордоном: якщо на початку війни чоловіки залишалися, а дружини з дітьми виїжджали, то поступово дехто з чоловіків (у різний спосіб, зокрема за дозволами чи винятками) також виїхав. Якщо вся сім’я осіла в іншій країні, мотивація повертатися різко зменшується.
• Висококваліфіковані фахівці й молодь із перспективами. До цієї групи входять фахівці ІТ-сфери, науковці, інженери, підприємці, медики тощо, а також студенти й молоді фахівці, які будують кар’єру. Їх утримують за кордоном кілька факторів. По-перше, кар’єрні можливості: у країнах ЄС зі стабільнішою економікою висококваліфіковані українці нерідко можуть знайти роботу за фахом або близьку до нього, особливо в сферах ІТ, інженерії, техніки. Європейські роботодавці зацікавлені в талантах, тому багато хто не просто працевлаштувався, а й здобув підвищення, перейшов на кращу роботу чи реалізував стартап. По-друге, рівень оплати: навіть якщо в Україні після війни зарплати зростуть, їм складно буде конкурувати з західними в абсолютних показниках та з урахуванням вартості життя. По-третє, якість життя: розвинена інфраструктура, комфортні міста, верховенство права, екологія, можливості для самореалізації – всі ці нематеріальні речі тримають успішних людей за кордоном. Для молоді також важлива відкритість кордонів – з ЄС вони можуть подорожувати, навчатися чи працювати в різних країнах, тоді як повернення до України потенційно знову звузить горизонт.

Якщо узагальнити, головні утримувальні фактори для українців за кордоном такі:

• Безпека і відсутність воєнного ризику. Закінчення активних бойових дій не означатиме зникнення всіх загроз. Багато родин побоюються, що Росія може знову розв’язати конфлікт за кілька років. Жити під постійною загрозою – важкий психологічний тягар, особливо коли є альтернатива безпечного життя.
• Стабільність і соціальні гарантії. Європейські держави, хоч і скорочують поступово пільги для українців, все ж забезпечують базовий соціальний захист: житло (на перших порах), медичне страхування, грошову допомогу. Люди з інвалідністю, матері-одиначки, багатодітні родини отримують підтримку, яку не завжди гарантовано вдома. У Німеччині, Польщі, Чехії та інших країнах діють програми інтеграції, і хоча умови вже не такі щедрі, як у 2022 році, мінімальний добробут забезпечено.
• Працевлаштування і доходи. Згідно з даними ЦЕС, помітна частина українців за кордоном знайшла кращі умови життя, ніж мала вдома. Якщо людина отримала стабільну роботу, почала заробляти і облаштувала побут, повернення виглядає для неї економічно невигідним.
• Інтеграція та особисті зв’язки. З кожним місяцем життя в новій країні українці заводять друзів, професійні контакти, можливо – стосунки. Дехто одружується з місцевими або з представниками української діаспори, яка вкорінилася. Діти інтегруються в місцеві колективи. З’являється «друге життя», відриватися від якого все важче. Чим більше особистих прив’язок за кордоном, тим менше шансів на повернення.

Фактор ЄС: між солідарністю та власними інтересами

Європейський Союз від першого дня війни проявив солідарність, розгорнувши безпрецедентну програму прийому українців. Проте ця гостинність продиктована не лише альтруїзмом, а й власними інтересами Європи – демографічними та економічними. Країни ЄС мають проблему старіння населення та дефіцит робочої сили в багатьох секторах. Прибуття мільйонів українців (переважно молодих жінок працездатного віку) розглядається як шанс частково розв’язати проблему. Успішна інтеграція українських мігрантів може пом’якшити демографічний спад Європи та заповнити критичний дефіцит кадрів – особливо в галузях, де бракує працівників (охорона здоров’я, освіта, ІТ, будівництво тощо). Тому не дивно, що ЄС загалом не зацікавлений у масовому від’їзді українців назад – щонайменше в найближчі кілька років.

Європейські держави створили умови, аби українці могли якщо не асимілюватися, то принаймні комфортно інтегруватися на час війни:

• Тимчасовий захист і доступ до ринку праці. Уперше у своїй історії ЄС активував Директиву про тимчасовий захист, яка миттєво надала українцям право на проживання та працевлаштування у будь-якій країні блоку. Без багаторічного очікування на статус біженця люди отримали можливість легально працювати, відкривати бізнес, навчатися. Таким чином, Європа фактично залучила українців до своїх економік з першого дня, що посилює взаємозалежність.
• Соціальна підтримка і послуги. Країни ЄС надали прибулим житло, грошову допомогу, доступ до медицини та освіти. Діти українців можуть безкоштовно відвідувати місцеві школи й садки нарівні з громадянами; дорослі – користуватися системою охорони здоров’я. Були організовані курси мови, орієнтаційні програми, щоб допомогти людям подолати бар’єри. Така підтримка сприяє тому, що українські сім’ї почуваються відносно комфортно і закріпляються.
• Продовження легального статусу. ЄС продовжив дію тимчасового захисту для українців до березня 2027 року. Це означає, що щонайменше до березня 2027 року українці можуть законно залишатися і працювати в Європі без страху депортації. Більше того, Брюссель рекомендує готуватися до плавного переходу: після завершення програми захисту країни мають перевести українців на інші легальні статуси – наприклад, довгострокові посвідки на проживання. Іншими словами, ніхто не збирається автоматично «виштовхувати» людей назад до України; навпаки, їм пропонують залишитися на довший строк, тільки вже на загальних підставах.
• Інтеграція у громади. У містах Європи українцям допомагають громадські організації, діаспора, волонтери. Проводяться культурні заходи, ярмарки вакансій, тренінги – все, щоб люди освоїлися. Єврокомісія навіть планує створити спеціальні «центри єдності» в країнах ЄС – інформаційні хаби, де консультуватимуть українців щодо повернення або залишення, допомагатимуть із пошуком роботи (як в Україні, так і в країні перебування), пропонуватимуть мовні курси. Показово, що такі центри покликані і підтримати тих, хто хоче повернутися, і водночас надати опції для тих, хто, можливо, вирішить лишитися. Це свідчить про обережну політику стримування від’їзду: Європа, з одного боку, декларує допомогу Україні в реінтеграції людей, а з іншого – прагматично виходить із того, що значна їх частина залишиться.

Європа – партнер, але з прагматичними інтересами. Офіційно ЄС визнає, що «Україна найбільше потребує своїх громадян», і не ставить за мету забрати їх назавжди. Тому відчувається намагання уникнути як перекосів «занадто щедрої» інтеграції, що викличе невдоволення місцевих, і водночас не втратити людей, корисних для ринку праці.

Відбудова під тиском демографії

Наслідком того, що багато молодих, освічених і економічно активних українців можуть не повернутися, є загроза довгострокового знекровлення нації. За деякими оцінками, щонайменше 5 мільйонів українських біженців можуть не повернутися додому взагалі. Якщо цей сценарій справдиться, Україна втратить значну частку свого трудового і демографічного потенціалу – тих, хто міг би народжувати дітей, працювати в новій економіці, створювати інновації. Особливо болючим буде відтік молодих жінок, адже це прямий удар по народжуваності та відтворенню населення. Уже до війни Україна мала одну з найнижчих народжуваностей у Європі; еміграція молоді тільки посилює проблему. «Відтік мізків» у сфері ІТ, науки, медицини може загальмувати технологічний розвиток і ускладнити відбудову.

Демографічна ситуація, що складеться після війни, безпосередньо визначатиме успіх або провал економічного відновлення України. Люди – головний ресурс для відбудови, і якщо їх бракуватиме, то всі плани можуть лишитися на папері. Якими будуть основні наслідки «демографічного шоку» для повоєнної економіки?

Скорочення робочої сили та уповільнення зростання. Мільйони українців, які не повернуться, – це дефіцит працівників у всіх галузях. Ще під час війни бізнес уже стикається з браком кадрів: за опитуванням «Інституту економічних досліджень і політичних наук», третина українських компаній назвали нестачу персоналу однією з головних проблем. Особливо бракує кваліфікованих кадрів. Менша робоча сила означає менший потенційний ВВП. На рівні макропрогнозів уже лунають тривожні оцінки: якщо нинішні тенденції збережуться, населення України може скоротитися на третину за наступні 30 років. Такий драматичний спад означатиме, що економіка просто фізично не зможе вийти на довоєнні обсяги виробництва – не буде кому працювати на заводах, обробляти землю, будувати дороги.

Втрата споживачів і звуження внутрішнього ринку. Економіка страждає не тільки від відтоку працівників, а й від відтоку споживачів. Люди, які виїхали, перестали витрачати гроші в Україні. Навіть зараз торговельні мережі відзначають: покупців значно менше, ніж могло б бути, бо кілька мільйонів потенційних клієнтів – за кордоном. Відповідно, бізнеси скорочують обсяги, менш охоче інвестують у розширення, бо звузився ринок збуту. Після війни це може стати критичним гальмом для відбудови: магазини, кафе, сфера послуг – усі потребують масового споживача. Якщо ж міста наполовину порожні, економічна активність там буде низькою незалежно від того, скільки коштів буде вкладено у відбудовані фасади. Отже, повернення людей – це ще й відновлення попиту, без якого пропозиція втрачає сенс.

Зменшення податкової бази і навантаження на бюджет. Працюючі громадяни – це платники податків, які наповнюють бюджет. Якщо значна їх частина працює і платить податки за кордоном, український бюджет втрачає доходи. Натомість залишаються витрати на утримання пенсіонерів, соціально вразливих верств, частка яких зросте. Співвідношення працюючих і непрацюючих погіршиться (коефіцієнт демографічного навантаження підвищиться). Якщо тенденція не переломиться, державі доведеться покривати витрати переважно на пенсіонерів, осіб з інвалідністю та інших незайнятих – а це ризик зсуву до моделі, де переважають соціальні трансфери над інвестиціями в розвиток. Менше податкових надходжень – менше коштів на відбудову інфраструктури, на оборону, на освіту.

Усі стратегічні плани (економічні, урбаністичні, оборонні) повинні виходити з реалістичних демографічних оцінок. Навіть трильйони доларів інвестицій не дадуть результату, якщо їх нікому буде освоювати. Не буде кому будувати інфраструктуру – її ніхто не відновлятиме; не буде кому вчитися в університетах – скоротяться і університети, і наукові дослідження; не буде кому платити податки – державний борг зростатиме, а соціальні виплати скорочуватимуться. Врешті, без людей відбудова – лише ілюзія. Тому найбільшою цінністю, яку треба повертати і зберігати, є людський капітал. Саме він має стати в центрі державної політики: і в питаннях стимулювання повернення, і в питаннях розподілу ресурсів відбудови.

Процес повернення буде довгим, болісним, але необхідним. Довгим – бо триватиме багато років, поступово, крок за кроком, родина за родиною. Болючим – бо не всі повернуться, і країні доведеться навчитися жити з цією неповнотою, долаючи наслідки демографічних втрат. Необхідним – бо без повернення людей у достатній кількості повоєнна Україна не відбудеться в повному сенсі. Реальність складніша за політичні гасла, і вона вимагає чесного підходу: будувати країну такою, щоби люди хотіли сюди повернутися. Повернення – це не одномоментний акт, а довгий шлях додому, який держава і суспільство мають пройти разом із тими, хто вагається на роздоріжжі між двома світами. І від того, наскільки мудро ми цей шлях облаштуємо, залежить майбутнє України.