На окупованому Донбасі залишать тільки 16 шахт. Чому не протестують гірники?
Зі всіх шахт Донбасу окупаційна адміністрація обіцяє залишити тільки 16. Шахтарі завжди відстоювали свої права. Страйки наприкінці 80-х, марші на Київ та багатомісячні пікети під обласними адміністраціями у 90-х широко відомі. Та зараз у так званій «ЛНР» тиша. Ані протестів, ні мітингів, ні пікетів. Як сталося, що гірники зустрічають нищення шахт мовчанням?
Ми довго не могли повірити, що ідеться про окуповані території обох «нових суб’єктів» РФ. Та заступник голови уряду РФ Алєксандр Новак не лишив місця сумнівам.
«Міністерством енергетики (Росії. – ФС) розроблено програму реструктуризації (вугільної промисловості) «ДНР» та «ЛНР», за якою працюватимуть лише ті шахти, які зможуть добувати та продавати вугілля, забезпечувати виплату заробітної плати, мінімальну рентабельність, це (близько) 16 шахт із 33, які зараз працюють», – цитував віце-прем’єра РФ Новака пропагандистський ресурс ЛИЦ.
Після 2014 року на тимчасово окупованих територіях лишалося 95 шахт. У 2022-му до них додалися шахти на нових окупованих територіях Луганщини – 11 шахт різної форми власності. З усіх них протягом восьми років уже знищені понад дві третини. І от із майже 110 копалень лишиться – 16?
Оптимістичний хаос за версією роспропаганди
Російські медіа і рупори пропаганди на ТОТ транслюють оптимістичний порядок денний. Прийдуть інвестори з грошами, і вугільна промисловість оживе.
₽65 млрд (близько $750 млн) планують вкласти приватні інвестори у вугільну промисловість окупованих територій України. Усе це – «позитивні результати» реформи вугільної галузі урядом Росії. Так представляє російська пропаганда ситуацію у вуглепромі Донбасу.
Про «інвесторів» шістьох шахт на Луганщині ми вже розповідали у лютому. Це російські компанії «Торговий дом «Донскиє угли» та Акціонерне товариство «Промислова група «Родіна». Їхніми бенефіціарами, згідно до розслідування «Фарватер.Схід», є відповідно кум Путіна Віктор Медведчук та «гаманець» Януковича, колишній міністр доходів і зборів в уряді Миколи Азарова – Олександр Клименко.
У червні активи Медведчуківського «Торгового дома «Донские угли» поповнилися іще п’ятьма шахтами, що раніше входили до імперії українського олігарха Ріната Ахметова – «Червоний партизан» та «Харківська» зі складу «ДТЕК Свердловантрацит», а також «Молодогвардійська», ім. Баракова та «Суходольська-Східна» («Краснодонвугілля»).
Також очільник окупаційної адміністрації «ЛНР» Леонід Пасічник повідомляв, що «на низку шахт другої та третьої груп (не прибуткових. – ФС) та допоміжних виробництв інвесторами у лютому 2024 року додатково подано заявки для того, щоб ці об’єкти взяти в оренду та, загалом, стати їх інвесторами».
– …зараз проходять процедуру погодження заявки. Я маю на увазі, на територіальному та регіональному рівні, – казав Леонід Пасічник у лютому.
Таким чином, на території окупованої Луганщини лишаться працювати 10 шахт Медведчука, одна шахта Клименка. Це прибуткові шахти. Як це співвідноситься із названими російським віце-прем’єром 16 копальнями на Донецьку і Луганську область, невідомо. Адже на Донеччині прибуткових шахт точно більше п’яти.
Плюс якусь кількість збиткових шахт віддадуть «інвесторам», та доля їх невідома. Виходячи з досвіду, легко можна припустити, що їх візьмуть під демонтаж обладнання на металобрухт.
В будь-якому випадку понад півтора десятки шахт закриють просто зараз. Це означає ліквідацію тисяч робочих місць. Звичайно, окупанти обіцяють зробити все «цивілізовано». Та до цього ми ще повернемося.
Приклад, який нічому не навчив
Шахти Донецького басейну переважно закладені наприкінці 1960-х. На момент проголошення Україною незалежності більшість із них була морально та фізично застарілою і трималася виключно за рахунок державного бюджету СРСР. Те саме відбувалося на шахтах сусідньої Ростовської області Росії, так званого Східного Донбасу.
– Я добре пам’ятаю ситуацію на шахтах Ростовщини у середині 1990-х, зокрема, у об’єднаннях «Гуковвугілля», «Ростовугілля», – згадує Костянтин Ільченко, голова Незалежної профспілки міста Свердловська (нині Довжанськ), що знаходиться на кордоні з Ростовською областю. – Це саме те, що відбувається зараз на окупованих територіях. Нечисленні рентабельні шахти з цінним вугіллям прибрали до рук олігархи, а усі інші просто закрили «по живому».
В Україні не було альтернативи донбаському вугіллю, тому влада відкладала радикальні рішення. А у РФ є Кузбас у Кемеровській області, де видобуток ведеться у відкритий спосіб. Рентабельність у рази вища, і донбаське вугілля не може конкурувати з кемеровським.
– Коли проросійські сили у 2014 році агітували «за Росію», я намагався достукатися до своїх шахтарів. Нагадував досвід наших ростовських колег 20-річної давнини. Хто буде купувати донбаське вугілля, коли кемеровське у 5-7 разів дешевше? Сама думка, ніби вугільна промисловість Донбасу зможе розквітнути в Росії, – абсурдна, – каже Костянтин Ільченко.
Ситуація в українському вуглепромі була вкрай складною. Та держава дотувала ці підприємства, намагаючись уникнути тяжких соціальних наслідків. Після приходу «русского мира» скороченням тисяч робочих місць ніхто сильно не переймається.
Шахтарський край без шахтарів. Усі пішли на фронт
«…Донбасс никто не ставил на колени, и никому поставить не дано…», – ці рядки радянського поета Павла Беспощадного проросійська пропаганда використовувала у власних цілях. «Шахтарський характер» означав ніби готовність відстоювати свої права. Та пропаганда підмінила права гірників інтересами місцевих еліт (так-так, Партія регіонів), а згодом і «русским миром».
Так шахтарі опинилися на Антимайданах у 2004 та 2014 роках. Багато з них вважали, що захищають себе від змін, які несла нерентабельному вуглепрому європейська інтеграція.
У 2014 році угрупованнями «ЛНР» та «ДНР» були «націоналізовані» державні вуглевидобувні підприємства на ТОТ. За три роки за нами під «зовнішнє управління» пішли приватні шахти, які працювали в українському правовому полі. Зокрема, це об’єднання, що належали компаніям Ріната Ахметова – «ДТЕК Свердловантрацит», «ДТЕК Ровенькиантрацит» та «Краснодонвугіля». Ситуація на всіх них погіршилася.
Останні протести шахтарів на ТОТ проти заборгованостей із зарплати відомі у 2019 та 2020 роках. Вони відбувалися на «націоналізованих» шахтах ДП «Антрацит». У 2020-му окупаційній адміністрації довелося навіть заборонити в’їзд до протестних містечок, вимкнути мобільний зв’язок та заблокувати доступ до соцмереж. Активістів затримували і відвозили до «міністерства держбезпеки» («МГБ»). І звільняли, звісно, без виплати боргів.
…Шахти на територіях, окупованих від 2022 року, припинили роботу, так би мовити, органічно. У перші ж місяці окупації на них демонтували усе обладнання, яке становило цінність, і вирізали кабелі на металобрухт, каже голова Лисичанської міської профспілкової організації Незалежної профспілки гірників України Едуард Всеволодський. А люди просто роз’їхалися.
– До повномасштабної війни в об’єднанні «Лисичанськвугілля» працювало до 3200 людей, «Первомайськвугілля» нараховувало близько 3500 працівників. Навіть якщо зібрати усіх, хто залишився, – цього не вистачить, щоби повністю укомплектувати хоча би одну шахту, – розповідає Едуард Всеволодський.
Про нестачу людей, але вже й на «старих» окупованих територіях каже і ватажок так званої «ЛНР» Леонід Пасічник. За його словами, працівників не вистачає навіть на тих небагатьох рентабельних шахтах, що лишаться працювати.
Шахтарські колективи стали одним з основних джерел поповнення російської армії. Сам Пасічник казав, що тільки у 2022 році росіяни мобілізували ледь не дві третини працівників основного «державного» вугільного об’єднання «ЛНР» «Востокуголь». Саме його шахти підуть під закриття. Та протестувати вже просто нема кому.
Де братимуть працівників для шахт олігархів, які продовжать працювати, можна здогадатися. Їх завезуть із Росії, як зараз возять будівельників, дорожників та комунальників для «масштабного благоустрою», що розгорнувся в «республіці».