«Грантожери» як діагноз: звідки в Україні стільки злості навколо грантів
Слово «грантожери» в Україні давно стало не описом, а вироком. Ним таврують не лише тих, хто працює на грантові кошти. За цим словом стоїть цілий набір підозр: життя за чужий рахунок, обслуговування зовнішніх інтересів, імітація корисної діяльності, моральна зверхність і відрив від «звичайних людей». Але така ворожість навколо грантів виникла не на рівному місці — і водночас не зводиться до примітивної схеми про «поганих активістів» і «чужі гроші». Це значно ширша історія про недовіру, нерівність, політичну боротьбу і право визначати, що в країні є справжньою суспільною користю.
У публічному дискурсі слово «грантожери» давно перестало бути просто лайкою. Воно стало зручним інструментом, яким пояснюють дуже різні явища: від антикорупційної діяльності й незалежної журналістики до культурних проєктів, правозахисту чи місцевих ініціатив. У результаті в цьому зневажливому ярлику змішуються цілком різні типи фінансування, різні сфери роботи і різні суспільні ролі. Щоб зрозуміти, чому ця тема викликає стільки емоцій, варто спершу розібратися в самому терміні, у тому, як працює грантова система, хто насправді отримує це фінансування і чому навколо цього в Україні сформувалося стільки недовіри.
Звідки взявся ярлик «грантожери»
В українській публічній мові цей ярлик став особливо помітним після 2014 року. Причина проста: після Майдану, початку російської агресії та хвилі реформ різко зросла роль громадянського суспільства, незалежних медіа, антикорупційних ініціатив, правозахисників, реформаторських аналітичних центрів. Багато з них справді працювали за підтримки міжнародних донорів, бо держава була слабкою, а ринок не міг або не хотів фінансувати частину такої діяльності. Саме тоді слово «грантожери» стало зручним політичним ярликом: не сперечатися з аргументами, а вказати на джерело грошей і таким чином нібито все пояснити.
Тут важливо згадати і про російський слід. Було б перебільшенням стверджувати, що недовіру до грантів просто імпортували з Москви. Скепсис до «чужих грошей», роздратування через закритість професійних середовищ, підозри до активістів або експертів мали й внутрішні українські причини. Але саме в Росії підозру до незалежних, особливо зовнішньо підтримуваних організацій, перетворили на системну політичну технологію. Після ухвалення у 2012 році закону про «іноземних агентів» російська влада фактично закріпила схему: іноземне фінансування — отже підозріла політична діяльність, а незалежна громадська активність — явище не зовсім своє і не зовсім легітимне. Human Rights Watch прямо писала, що цей закон мав ефект стигматизації і дискредитації: у російському контексті сам вислів «іноземний агент» сприймався майже як «шпигун».
Саме в такій атмосфері в російському публічному просторі й вкорінювалися зневажливі слова на кшталт «грантоеды». Важливе тут не стільки походження самого слова, скільки механізм дії цього ярлика: якщо організація чи людина отримує гранти, її вже можна представити не як частину суспільства, а як «чужий елемент», залежний від зовнішніх інтересів. Тобто «російський слід» у темі «грантожерів» — це не про одне конкретне слово, а про політичну технологію дискредитації незалежного сектору через його джерела фінансування. Саме цю модель згодом легко адаптували й до українських умов.
В Україну після 2014 року перейшло не стільки саме російське слово, скільки ця рамка. Вона з’являлася у місцевих варіантах: «соросята», «зовнішнє управління», «активісти на зарплаті», «грантова мафія». Зміст усіх цих конструкцій однаковий: будь-яку прозахідну, реформаторську, антикорупційну чи правозахисну діяльність подати не як частину внутрішнього суспільного процесу, а як нав’язаний зовнішній вплив. Особливо активно такі мотиви просували проросійські медіа, які зображали грантовий сектор і реформаторські середовища як інструмент зовнішнього впливу. Критики таких кампаній прямо вказували на їхню маніпулятивність і дискредитаційний характер.
Що таке грант і як це працює
Простими словами, грант — це гроші або інші ресурси, які дають безповоротно на конкретну мету. У законодавстві України є кілька визначень гранту залежно від сфери, але спільна логіка одна: це безоплатне і безповоротне фінансування на проєкт, програму, дослідження, культурну чи іншу цільову діяльність.
Грант не означає «вільні гроші, які дали просто так». Майже завжди є конкурс, правила, форма заявки, опис проблеми, план дій, бюджет, дедлайни, критерії оцінки, а після отримання — звітність, моніторинг, а іноді й аудит. У заявці треба детально пояснити, яку проблему мають намір розв’язати, що саме для цього зроблять, якого результату очікують, як вимірюватимуть цей результат і що може піти не так. Зовні це виглядає бюрократично, але логіка тут зрозуміла: донор хоче побачити не просто красиву ідею, а причинно-наслідковий зв’язок між проблемою, діями і результатом. Так само і з бюджетом: гроші мають бути прив’язані до конкретної діяльності, а не виділятися за принципом «скільки вийде». На практиці це означає, що грантові кошти можуть йти на зарплати й гонорари команди, обладнання, оренду, дослідження, поїздки, навчання, комунікації, заходи, технічну підтримку, підрядників та інші операційні й програмні витрати — але лише ті, що допустимі правилами конкретного конкурсу.
Зарплати в грантовому проєкті самі по собі не є чимось підозрілим. Якщо медіа, юристи, дослідники, менеджери чи психологи працюють повний день над проєктом, їхня оплата — це не «проїдання гранту», а частина вартості роботи. Інша справа — чи відповідає ця оплата результату, чи не роздутий штат, чи є реальний вплив. Але сама по собі наявність зарплат у бюджеті не є ознакою зловживання. Це звичайна вартість роботи в неприбутковому секторі так само, як зарплата — звичайна стаття витрат у бізнесі чи державній установі.
Які бувають гранти і хто їх отримує
Коли в побуті кажуть «гранти», багато хто уявляє лише західний фонд, що фінансує громадську організацію в Києві. Насправді грантова система значно ширша. Гранти різняться за джерелом, призначенням, розміром і тематикою. Вони можуть бути міжнародними, державними або приватними; інституційними чи проєктними; малими або великими; тематичними чи універсальними. Є гранти для медіа, правозахисту, освіти, науки, культури, місцевого розвитку, бізнесу, інновацій, гуманітарного реагування і відбудови. Це не єдина модель і не єдиний принцип роботи.
Гранти для професійного й культурного обміну покликані підтримувати співпрацю українців із колегами з інших країн. У таких програмах гранти можуть отримувати митці, культурні менеджери, освітяни, медійники, підприємці, дослідники.
Державні бізнес-гранти можна витрачати на обладнання, сировину, оренду, маркетинг, рекламу, франчайзинг. Це теж гранти, хоча в масовій уяві їх часто не сприймають як «справжні», бо вони не вписуються у політичний міф про «грантожерів». При цьому умови там жорсткі: якщо отримувач не створить необхідні робочі місця, не працюватиме достатньо довго або не виконає інші зобов’язання, кошти доведеться повернути.
Наукові гранти покликані фінансувати дослідження, надавати технічну підтримку українським дослідникам та інноваторам і посилювати зв’язки між українськими та європейськими інституціями. У такій сфері гранти можуть отримувати університети, лабораторії, окремі дослідники, консорціуми наукових установ.
Гранти для громадянського суспільства, правозахисту, місцевих громад і відбудови спрямовані на посилення захисту прав людини, на соціальну згуртованість, на протидію дезінформації, медіаграмотність, прозорість і антикорупційні інструменти. Тобто війна не звузила систему грантового фінансування до «розмов про демократію», а навпаки, розширила її в бік гуманітарних, безпекових і відбудовчих завдань.
Отримувачі теж дуже різні: громадські організації, медіа, аналітичні центри, волонтерські ініціативи, університети, муніципалітети, культурні інституції, соціальні підприємства, малі й середні бізнеси, стартапи, дослідницькі команди, окремі фахівці. Коли все це різноманіття зводять до одного презирливого слова, це радше спрощення, ніж серйозний аналіз.
Навіщо існують гранти — і хто від них реально виграє
Донори не роздають гроші з чистого альтруїзму, але й не завжди роблять це з цинічного розрахунку «купити собі агентів». Реальність складніша. ЄС прямо пояснює, що його гранти — це фінансовий внесок на підтримку проєктів або організацій, які просувають інтереси ЄС або допомагають реалізовувати певну програму чи політику. Це може звучати сухо, але суть очевидна: донор фінансує те, що вважає суспільно корисним і політично важливим з власного погляду. Для ЄС це часто верховенство права, місцевий розвиток, інтеграція, культура, відбудова; для міжнародних організацій — гуманітарна стійкість, права людини, інституційна спроможність; для приватних фондів — певні цінності, права, дослідження, інновації.
Тобто вигода донора є, але вона не завжди така, як це описують конспірологи. Зазвичай це просування цінностей, підтримка реформ, зміцнення партнерської держави, підготовка ринків до майбутньої кооперації, зменшення ризиків нестабільності або гуманітарної катастрофи. І це нормально називати своїми іменами. У сучасному світі міжнародна допомога майже ніколи не є безкорисливою. Питання не в тому, чи має донор інтерес, а в тому, чи збігається цей інтерес із публічною користю для країни-отримувача.
Хто реально виграє від грантів? У вдалих випадках — не грантоотримувач як такий, а ті, для кого реалізують ці проєкти: громада, переселенці, ветерани, пацієнти, жінки, молодь, місцеві підприємці, читачі медіа, студенти, науковці, мешканці прифронтових територій. Коли Міжнародний фонд «Відродження» у 2024 році профінансував 427 проєктів на 592,6 млн грн, йшлося не лише про «утримання сектору», а про права людини, демократію, реформи і стійкість громад. Коли Internews Ukraine повідомляє про 176 малих грантів для медіа, наданих у 2024 році, — це означає шанс на виживання для локальної журналістики. Коли державний мікрогрант у «Дії» йде на малий бізнес — це дає робочі місця і податки.
Звідки береться роздратування
Роздратування навколо грантів не виникає на рівному місці. Воно складається з кількох різних шарів — соціального, професійного, політичного й емоційного. Десь ідеться про реальні проблеми комунікації та доступу, десь — про зручні політичні ярлики, а десь — про загальну втому суспільства від складних інституційних механізмів, які важко побачити в дії. Щоб зрозуміти природу цієї ворожості, варто розкласти її на кілька основних причин.
Перша причина — соціальна й психологічна. Грантовий сектор часто говорить мовою, яка для більшості людей звучить як чужий діалект: «спроможність», «адвокація», «стейкхолдери», «логфрейм», «мейнстримінг». Коли люди не бачать зрозумілого результату, а бачать звіти, презентації і професійне середовище з власними правилами доступу, народжується підозра: «вони щось роблять між собою для себе». Це не завжди чесна підозра, але вона зрозуміла. І саме тут сектор часто сам собі шкодить — не тому, що нічого не робить, а тому, що погано перекладає свою роботу з мови донорів на мову суспільної користі.
Друга причина — нерівний доступ. Щоб отримати грант, потрібно вміти писати заявки, складати бюджети, відповідати вимогам, часто ще й володіти англійською, мати репутацію, досвід, юридичну форму, бухгалтерію, розуміння процедур. Для багатьох невеликих місцевих організацій це бар’єр. Через це ресурси справді можуть концентруватися у вузькому колі професійних організацій, а новачкам важче долучитися.
Третя причина — політична. Організації, які моніторять владу, викривають корупцію, захищають права або добиваються змін від посадовців, є дуже зручною мішенню для дискредитації. Замість того, щоб відповідати на суть претензій, простіше сказати: «це все грантожери, які відпрацьовують замовлення». Така риторика особливо ефективна в країні, де довіра до державних інституцій низька, а недовіра до політиків хронічна. Тут ярлик працює як спосіб перевести розмову з аргументів на походження грошей.
Четверта причина — війна і великі потоки міжнародної допомоги. Після 2022 року грошей від міжнародних партнерів стало більше, а теми фінансування змістилися до гуманітарної допомоги, стійкості, відновлення, медіаграмотності, локальної демократії, антикорупційних запобіжників у відбудові. Це посилило і реальну роль донорів, і підозри довкола них. Паралельно повномасштабна війна підвищила запит суспільства на дуже конкретний, відчутний результат: дрони, евакуація, медицина, житло, робочі місця. І коли на цьому тлі люди чують про грант на дослідження чи комунікаційну кампанію, частина аудиторії реагує нервово: «а це точно на часі?»
П’ята причина — залежність цілих секторів від донорських грошей. Найкраще це видно на прикладі медіа. «Інститут масової інформації» на початку 2025 року писав, що призупинення фінансування програм USAID стало серйозним викликом для незалежних медіа Донбасу: для багатьох редакцій донорські кошти були основним джерелом фінансування і дозволяли зберігати команди. З одного боку, це доводить, що гранти для таких медіа життєво необхідні, бо без них вони можуть не вижити. З іншого — ставить питання про стійкість моделі, яка існує переважно завдяки зовнішній підтримці.
Які претензії до грантової системи справедливі, а які маніпулятивні
Критика грантової системи має дуже різну природу. Частина зауважень справді стосується її слабких місць і заслуговує на серйозну розмову. Інша частина будується не на фактах, а на емоціях, узагальненнях і політичних ярликах. Тому тут важливо розрізняти: де йдеться про реальні проблеми моделі, а де — лише про маніпуляції навколо неї. Серед справедливих претензій до грантової системи можна виокремити кілька основних:
- Донорські пріоритети впливають на порядок денний. Якщо цього року добре фінансується одна тема, а наступного — інша, організації підлаштовуються. Іноді це означає швидку адаптацію до реальності, а іноді — моду на «правильні слова». ЄС, ООН, державні та приватні донори абсолютно відкрито формують теми конкурсів, і це нормально для грантової моделі. Але наслідок очевидний: частина сектору починає дивитися на проблеми не лише очима громади, а й очима заявкової форми.
- Мова звітів часто витісняє мову результатів. Деякі проєкти справді виглядають так, ніби головне в них — відзвітувати, що відбулися три круглі столи, було підготовлено два дослідження і проведено шість тренінгів. Це не означає, що тренінги чи дослідження не потрібні, але коли після красивої презентації важко зрозуміти, що конкретно змінилося, скепсис має підстави. І саме тут сектор найбільше вразливий до критики.
- Бувають формальні, слабкі або неефективні проєкти. Так, у грантовій системі, як і в бізнесі, державі чи благодійності, є проєкти «для галочки», невдалі ідеї, погані бюджети, слабкі виконавці. Наявність конкурсів, моніторингу й аудиту зменшує ризики, але не скасовує їх. Важливо не ідеалізувати систему тільки тому, що вона називається «громадянське суспільство».
Водночас поруч із обґрунтованою критикою існує цілий набір претензій, які радше спотворюють дискусію, ніж пояснюють проблему. Вони апелюють не до аналізу, а до недовіри, роздратування чи готових штампів. Такі закиди важко назвати справедливими:
- Узагальнення. Логіка «один сумнівний грантовий проєкт означає, що весь сектор паразитує на чужих коштах» не витримує критики. Під словом «гранти» одночасно існують медійні розслідування, допомога ВПО, культурні архіви, місцеві бізнес-гранти, наука, гуманітарне реагування і відновлення громад. Змішувати все це в один мішок — це або інтелектуальні лінощі, або свідомий маніпулятивний прийом.
- Плутанина між грантом і корупцією. Грант сам по собі не є крадіжкою, «відкатом» чи «розпилом». Це один із механізмів фінансування, причому часто жорсткіше зарегульований, ніж звичні внутрішні практики багатьох українських інституцій. Якщо є підозра в зловживанні — її треба доводити на підставі документів, закупівель, конфліктів інтересів, фальшивої звітності. Але ярлик «отримав грант = вкрав» — це не доказ, а емоційне тавро.
- Конспірологія про «зовнішнє управління» у стилі «усі грантові організації працюють на іноземні інтереси проти України». По-перше, частина грантів в Україні — державні. По-друге, сам факт міжнародного фінансування не доводить антиукраїнський зміст діяльності. По-третє, в реальності величезна частина таких грошей ішла на підтримку реформ, правозахисту, місцевих громад, медіа, науки, гуманітарних ініціатив і відбудови. Можна сперечатися з конкретними пріоритетами, але несерйозно вдавати, ніби будь-яке зовнішнє фінансування автоматично є змовою.
Типові міфи про гранти
Про гранти в публічному просторі говорять багато, але ще більше — повторюють штампи. У цих уявленнях грантова система зазвичай постає або як «клуб для своїх», або як простий спосіб «освоїти» чужі гроші без відповідальності. Такі пояснення зручні, бо вони прості й емоційно зрозумілі. Проблема лише в тому, що реальність значно складніша. Щоб не зводити всю розмову до набору стереотипів, варто окремо розібрати найтиповіші міфи про гранти.
Міф перший: «гранти дають просто так своїм». Це один із найживучіших штампів. Частково він тримається на тому, що сильні, досвідчені й професійні організації справді мають більше шансів, ніж ті, хто подає заявку вперше. Але з цього зовсім не випливає, що система працює за принципом «свій до свого по своє». У багатьох програмах є формальні критерії, конкурсний відбір, комітети, вимоги до спроможності, бюджетні рамки, звітування і моніторинг. Система не є ідеально рівною для всіх, але вона безперечно набагато складніша за примітивну схему «попросив — дали».
Міф другий: «грантові гроші не контролюють». Насправді саме контроль є однією з основ грантової моделі. Звіти, фінансові підтвердження, перевірка витрат, оцінка виконання, а іноді й незалежний аудит — усе це для грантових проєктів радше норма, ніж виняток. Інша проблема в тому, що навіть добре оформлений контроль не завжди означає великий суспільний ефект. Але це вже зовсім інша претензія. Казати, що контролю немає взагалі, — просто неправда.
Міф третій: «це гроші тільки для активістів і медіа». Такий погляд зручний для тих, хто хоче звузити всю тему до кількох політично чутливих сфер. Але на практиці гранти давно виходять далеко за межі громадського активізму чи журналістики. Вони існують для бізнесу, культури, науки, місцевого розвитку, освіти, гуманітарної допомоги, досліджень, громад, митців, стартапів, обмінів і відновлення. Тобто грант — це не про одну вузьку сферу, а про широкий інструмент фінансування дуже різних ініціатив.
Міф четвертий: «грант — це завжди добре». І це теж спрощення, тільки вже з протилежного боку. Сам по собі грант не робить проєкт ані корисним, ані якісним, ані чесним. Це лише інструмент, який може підтримати справді важливу роботу, а може піти на слабку, формальну чи просто не дуже потрібну ініціативу.
Дискусія навколо «грантожерів» в Україні така гостра не тому, що гранти є чимось однозначно брудним або однозначно благородним. А тому, що в них зійшлися одразу кілька болючих тем: недовіра до держави, війна, нерівний доступ до ресурсів, залежність важливих сфер від зовнішньої підтримки і хронічне відчуття несправедливості. На цьому тлі грантова система справді має свої вади: замкнутість, професійну мову для своїх, концентрацію ресурсів у вузькому колі, ризик формалізму. Але так само неправдою буде зводити її до карикатури про людей, які просто «їдять чужі гроші». Адже без грантів в Україні не було б значної частини незалежної журналістики, багатьох правозахисних і гуманітарних ініціатив, частини культурних програм, місцевих проєктів, досліджень, обмінів і бізнес-стартів. Тому головне питання тут не в тому, хто отримав грант, а в тому, чи дала ця робота реальний результат — для громади, для людей і для країни.