Чужі серед своїх. Що відповісти на упередження щодо переселенців?
Нарешті цим стереотипам про переселенців прийшов кінець, здавалося на початку повномасштабного вторгнення. Та що далі від 24 лютого 2022 року, то частіше спливають ті самі упередження щодо переселенців (дехто їх відчуває на собі вдруге). Місцевим вони не такі, забирають робочі місця, кликали Путіна. Ми поговорили із людьми, які працюють із темою ВПО, про поширені стереотипи. Можливо, саме вам їхні аргументи стануть у нагоді.
Майже три роки триває повномасштабне вторгнення Росії, а з початку окупації Криму та частини Донбасу – майже 11 років. Десятки тисяч людей уже пройшли складний шлях адаптації до нових умов, багато хто з них досі стикається з несправедливими упередженнями.
«Фарватер.Схід» відібрав кілька найбільш поширених стереотипів стосовно переселенців, що з’являються у соцмережах, у розмовах офлайн. Ми поговорили про них із експертами, які й самі є переселенцями від 2014 року.
Валерія Вершиніна, виконавча директорка Благодійного Фонду «Стабілізейшен Суппорт Сервісез», до війни мешкала у Донецьку. Наталя Єсіна, представниця Української Гельсінської Спілки з прав людини у Сумській області та радниця голови Сумської ОВА з питань ВПО – із Луганська, як і Володимир Щербаченко, керівник Східноукраїнського центру громадських ініціатив. СЦГІ випустив у 2023 книгу «Примарна ясність: міфи і стереотипи навколо Донбасу і війни».
– Коли я дізнався більше історій своїх земляків, я зрозумів, що не всім переїзд дався легко, а ставлення не до всіх було дружнім. Я також розумію, чому не всі місцеві українці розуміють труднощі переселенців. Люди не були в такій ситуації, частині людей складно уявити чужі труднощі. Крім того, не всі люди є емпатичними, а культура взаємопідтримки в громадах потребує розвитку.
Стереотип 1: «Переселенці забирають робочі місця»
Цей стереотип ґрунтується на побоюваннях, що внутрішньо переміщені особи створюють додаткову конкуренцію на ринку праці.
– Одночасно з цим я дуже часто чула, що «переселенці не хочуть працювати», або «не хочуть працювати за наші (місцевих) зарплати». Я вважаю, що насправді переселенці є чудовим ресурсом, які закривають наявні вакансії вчителів, медиків, журналістів, юристів тощо, – каже Наталя Єсіна.
З нею згодна Валерія Вершиніна, яка підкреслює, що переселенці також відкривають власні бізнеси, створюючі нові робочі місця. Завдяки їм зростають надходження в бюджети громад, а значить, і рівень благополуччя в громадах.
– В Україні не вистачає робочих рук. Роботи більше, аніж людей, які готові цю роботу робити, – говорить Володимир Щербаченко.
Він наголошує, що завданням держави і суспільства є підтримка тих, хто прагне жити та працювати в Україні, адже такі люди є важливим ресурсом для її відновлення та розвитку.
Стереотип 2: «Вони отримують більше пільг, ніж місцеві»
– Переселенці отримують допомогу, яка, на жаль, навіть мінімально не відповідає їхнім потребам, адже вони втратили домівки і часто – усе майно. Водночас ця підтримка зазвичай є тимчасовою і не покриває всіх потреб, – відповідає на цей закид Валерія Вершиніна.
– Враховуючи, що люди втратили своє звичайне життя, близьких, роботу, житло, варто задуматись, чи є чому заздрити.
Коли людина стає на облік як переселенець, вона отримує доступ до тих самих соціальних і адміністративних послуг, що й місцеві мешканці, пояснює Наталя Єсіна. Водночас, зауважує Валерія Вершиніна, досить часто ВПО складніше отримати доступ до допомоги, ніж місцевим мешканцям, адже вони лише проходять процес адаптації.
Володимир Щербаченко нагадує, що, згідно з Конституцією, Україна є соціальною державою. Вона має піклуватися про громадян у складних життєвих обставинах. І ВПО – одна із категорій українських громадян, якій на певний період має бути надана допомога, переконаний він.
– Підтримка цих людей – це насамперед інтерес держави і нас як суспільства. Ми маємо боротися за цих людей, підтримати і не втратити їх, – підкреслює Щербаченко.
На початкових етапах траплялися випадки, коли виплати отримували люди, які не були переселенцями, визнає Володимир Щербаченко. Та такі проблеми є типовими для будь-яких недосконалих систем. Він наводить у приклад систему допомоги українським біженцям у країнах Європи: нею користуються українці з усіх областей, не лише біженці із зони бойових дій.
Стереотип 3: «Переселенці не хочуть інтегруватися»
– Очевидно, що можуть мати місце і такі випадки, але я певний, що такі люди становлять лише невелику частину переселенців. Українці різних частин країни, хоча і мають певні відмінності в культурі та побуті, але ці відмінності настільки незначні, що навіть не можу уявити як вони можуть суттєво перешкодити інтеграції в нову громаду, – говорить Володимир Щербаченко.
Водночас Валерія Вершиніна зауважує, що інтеграція – це право, а не обов’язок. Інтеграція може бути складною через стрес, втрати і відсутність моральних сил на це.
– Якщо людина ще не адаптувалась чи не визначилась зі своїм бажанням інтегруватися, це не привід засуджувати чи зневажати її. Всьому свій час, – каже вона.
При цьому експертка наголошує, що значна частина ВПО активно бере участь у житті громад, створюють Ради переселенців для вирішення локальних проблем. Так само і Наталя Єсіна каже про участь переселенців у суспільному житті, зокрема, про долучення до волонтерських ініціатив.
– Обожнюю цей стереотип. Давайте почнемо з того, що люди почнуть інтегруватися, коли їх припинять вважати переселенцями та визнають за своїх. І я би тут говорила про взаємоінтеграцію передусім, – каже Наталя Єсіна.
Люди, що втратили домівки через війну, часто стикаються з психологічними, економічними труднощами, потребою пристосуватися до нових умов і паралельно ще й вирішувати юридичні питання, говорить вона. Та Володимир Щербаченко також зауважує, що привітність, чутливість до місцевих традицій, бажання опанувати українську (для тих, хто нею володіє недостатньо) – все це спростить адоптацію.
Стереотип 4: «Вони підтримують окупантів»
– Окупантів можуть підтримувати люди, які вже давно, часом вже десятиліттями, живуть в різних областях України – від сходу до заходу, від півдня до півночі. Цю тезу підтверджує і робота спецслужб, які виявляють агентів у різних областях, і не лише з числа переселенців, – відказує Володимир Щербаченко.
Історію зі свого життя у відповідь на це розповідає Наталя Єсіна. Приїхавши у травні 2014 року з Луганська до Сум, вона пішла ставати на облік до Департаменту соцзахисту. Спитала дорогу у першого зустрічного, той почав розпитувати що-як-звідки. І далі веде сам: «скоро тут буде Росія, і все буде добре».
– Сказати що я була в шоці – це нічого не сказати. Моя особиста думка: до 2022 року люди, що їхали в регіони, які є підконтрольними Україні, здебільшого обирали цей шлях серцем, позицією та думками, – каже Наталя.
Зараз у Сумській області з 96 тисяч переселенців понад 70 тисяч – це внутрішньорегіональні. Це люди, які втратили все через російські обстріли прикордоння. Вони як ніхто знають, хто несе смерть та хто є причиною їхнього переселення.
– Цей стереотип побудований кропіткою системною роботою пропаганди Російської Федерації. Росія просуває такі наративи аби виграти у війні, адже розбрат в країні допомагає реалізації її загарбницьких планів.
Так, на жаль, в Україні є люди, що підтримують окупантів. Це або люди проросійських політичних поглядів, або ті, хто заради грошей готовий поступитися Батьківщиною. Та на наш погляд, серед переселенців їх мусить бути менший відсоток. Бо любителі «русского мира» мали чудову нагоду до нього долучитися на окупованих територіях. А на підконтрольну урядові територію їдуть ті, для кого Україна важить.