«Вилучили з-під захисту»: як працює фейк про «заборону» російської та молдовської мов в Україні

Кілька рядків у Telegram — і країну лякають урядовим «витісненням російської» з публічного простору. Насправді держава лише наводить лад у назвах і зобов’язаннях. Що саме «вилучили», що залишили і чому це не про заборони — розбирався «Фарватер.Схід».

Минулого тижня в пропагандистському телеграм-каналі «Укропський фреш» поширили допис, що в Україні нібито «позбавляють захисту» російську та «молдавську» мови. Окремо наголошують, що це роблять через те, що «російська мова, оскільки вона найпоширеніша серед мов національних меншин у країні, потенційно здатна витіснити українську з публічного простору». Приводом для такої заяви послугував урядовий законопроєкт №14120 про оновлення офіційного перекладу Європейської хартії регіональних або міноритарних мов і оновлення переліку мов, щодо яких Україна бере на себе спеціальні зобов’язання за цією Хартією. Проєкт зареєстровано у Верховній Раді 13 жовтня 2025 року; профільний комітет рекомендував ухвалити його за основу та в цілому.

Що насправді в законопроєкті

Документ не вводить заборон і не «позбавляє прав» носіїв будь-яких мов. Йдеться про технічне виправлення перекладу (замість «регіональні мови або мови меншин» — «регіональні або міноритарні мови») та актуалізацію переліку мов, на які поширюються додаткові державні зобов’язання за Хартією. Серед змін: вилучення «російської» та терміна «молдавська», додавання чеської мови, а також уточнення: замість «єврейської» — «іврит». Саме так зміни описує Комітет ВР з гуманітарної та інформаційної політики.

Європейська хартія покликана захищати історичні мови традиційних меншин, що є недомінантними й уразливими. Це визначено в тексті самої Хартії та матеріалах Ради Європи.

Як побудована маніпуляція

Формулювання «виключити з переліку мов, що підлягають захисту в Україні» вводить в оману самим звучанням: нібито йдеться про повне зняття правового захисту. Насправді мова не про заборони й не про обмеження базових прав, а про технічний аспект Європейської хартії регіональних або міноритарних мов. Цей договір дозволяє державі визначати перелік мов, для яких вона бере додаткові зобов’язання — робить більше, ніж передбачено загальними нормами, щоб підтримати недомінантні, уразливі, історично вкорінені мови. До таких інструментів належать, зокрема, навчальні програми та курси, підтримка місцевих медіа, можливість використовувати мову в комунікації з органами місцевого самоврядування поряд із державною, а також культурні ініціативи зі збереження мовної спадщини. Перегляд переліку означає лише уточнення, для яких мов ці додаткові механізми застосовуватимуться.

Базові права лишаються без змін. Свобода приватного спілкування будь-якою мовою, заборона дискримінації, право створювати культурні й освітні проєкти — усе це не залежить від того, чи входить мова до «хартійного» списку. Зводити технічне оновлення списку до тези «позбавили захисту» — це підміна понять: ідеться не про скасування прав, а про цільове спрямування зусиль туди, де мова справді потребує додаткової підтримки, аби не зникнути.

Теза «російську викреслили, бо вона найпоширеніша серед меншин» так само перекручує сенс Хартії. Документ створено для адресної підтримки мов, що ризикують маргіналізацією або зникненням. Коли мова є найпоширенішою нерегіональною в країні, широко вживається в побуті та не є вразливою, вона не потребує «хартійних» інструментів. Саме це пояснює профільний парламентський комітет: російська в Україні не є мовою, що зникає, тож застосування спеціальних заходів до неї не відповідає меті договору. Йдеться не про покарання і не про «витіснення» з публічного простору, а про узгодження переліку з критеріями, за якими працює Хартія.

Маніпуляція тут тримається на емоціях «ображеної більшості»: перерозподіл ресурсів на користь слабших мов подається як «удар» по найсильнішій. До цього додається приписування мотивів — нібито «витіснити російську» — попри те, що логіка рішення функціональна: не розпорошувати спеціальні гарантії на мови, яким вони не потрібні, і скеровувати їх туди, де без цього підтримка не відбудеться.

Формула «замість єврейської — іврит»» теж подається як «звуження захисту», хоча це стандартна юридична конкретизація. У східноєвропейській традиції термін «єврейська» вживався і щодо сучасного івриту (державної мови Ізраїлю), і щодо їдишу — окремої германської мови з власною літературною спадщиною. Для міжнародного договору така розмитість неприйнятна. Уточнення «іврит замість єврейської мови» не забирає прав і не «витісняє» інші мовні практики єврейських громад, а лише усуває двозначність, яка заважає реалізації норм.

На цьому й будується маніпуляція «підміною»: під виглядом уточнення, мовляв, «переписують ідентичність» або знімають підтримку з їдишу. Насправді тут немає логіки «або/або». Якщо держава вважатиме за потрібне застосувати положення Хартії й до їдишу, його слід назвати окремо — так само, як окремими позиціями є кримськотатарська, гагаузька чи румунська. У супровідних матеріалах до законопроєкту комітет пояснює сенс таких уточнень і пропонує розглянути їдиш як окрему мову для збереження його культурної спадщини.

Твердження, що «молдавську мову знімають з-під захисту», теж стосується назви, а не суті. І в Україні, і в самій Молдові юридично закріплено: те, що в радянській та пострадянській традиції називали «молдавською», у правовому полі Молдови є румунською мовою. 5 грудня 2013 року Конституційний суд Республіки Молдова постановив, що у разі розбіжностей між Конституцією та Декларацією про незалежність пріоритет має текст Декларації, де державну мову названо «румунською». У 2023 році Кишинів усунув двозначність на рівні всіх правових актів: 16 березня парламент ухвалив закон про заміну терміна «молдовська мова» на «румунська мова». Відтоді офіційна назва мови в Молдові — «румунська» в усіх правових текстах.

На цьому тлі вилучення з українського «хартійного» переліку саме терміна «молдавська» — це не «зняття захисту», а уніфікація назв відповідно до міжнародної та регіональної практики: мова громади — румунська, і саме під цією назвою зберігаються релевантні зобов’язання держави.

На кого це націлено і навіщо

Подібна маніпуляційна заява б’є по кількох аудиторіях, але з різними акцентами. Усередині Росії її завдання — підживити образ «утисків русских» і легітимізувати агресивну риторику: якщо «в Україні забороняють російську», то будь-які дії Кремля подаються як «захист співвітчизників». Такі меседжі маскують внутрішні проблеми та знімають питання про ціну війни; подаються у форматі «псевдоюридичної довідки» з гучними заголовками та вибірковими цитатами.

Для російськомовних громадян України мета інша: посіяти тривогу, викликати відчуття вразливості й несправедливості, загострити конфлікти довкола побутових тем. На міжнародну правозахисну аудиторію меседжі спрямовані на те, щоб створити образ «системної дискримінації»: вирвати з контексту механіку Хартії і представити перегляд переліку як репресивний крок. Мета — спричинити хвилю «занепокоєнь», поставити під сумнів репутацію України в гуманітарних питаннях і використати це як аргумент проти її підтримки.