Холод, темрява і фейк: як репортаж про виживання став «доказом капітуляції»
15 січня 2026 року The New York Times опублікувала репортаж із Києва про одну з найважчих за час війни хвиль відключень тепла й електроенергії. Того ж дня російське видання «Московский комсомолец» опублікувало матеріал із висновком «Замерзаючий Київ капітулював» і тезою, що «українці згодні віддати Донбас» — нібито «за версією NYT». «Фарватер.Схід» розбирався, як одна цитата з місця подій перетворюється на «злам у суспільних настроях», а «намір» — на «успішний результат» російських ударів.
Середина січня 2026 року припала на час, коли Київ переживав тривалі відключення світла й тепла на тлі посилених атак на енергетичну інфраструктуру. Міжнародні інформаційні агенції описували ситуацію як масштабну гуманітарну кризу: частина міста залишилася без світла, тисячі будинків — без тепла, люди були змушені зігріватися підручними засобами, тоді як температура опускалася до мінус 15 °C та нижче.
Саме такі моменти — коли суспільство фізично виснажене й емоційно вразливе — традиційно стають сприятливим ґрунтом для інформаційних операцій. Пропагандистська логіка проста: якщо є репортаж про холод, темряву, втому — його можна трактувати як готовність здатися або як доказ, що терор проти цивільної інфраструктури досягає мети.
Першоджерело: що написала The New York Times
Репортаж NYT, що вийшов 15 січня 2026 року, побудований на репортерських спостереженнях із Києва: як місто переживає удари по підстанціях, об’єктах генерації та системах теплопостачання, як люди адаптуються, і як влада оцінює ризики. Окрема важлива лінія — пояснення, для чого Росія це робить: у тексті йдеться про намір «вдарити по моральному стану» та «тиснути на владу» в контексті переговорів.
У репортажі є епізод із 23-річним киянином, юристом Володимиром Дородьком. Він описує втому частини людей і переказує почуті від інших аргументи на користь того, щоб «закінчити війну навіть дорогою ціною». Далі наводиться фраза, яку російські платформи винесли в заголовки як «головний доказ»: «Матері військових кажуть це прямо: віддамо їм Донбас, щоб люди не гинули й нас не бомбили».
Але важливо, що в наступному реченні (воно «зникає» в маніпулятивному переказі) Дородько прямо заперечує ідею віддати регіон Росії, пояснюючи, що це лише підштовхне Кремль до нових вимог.
Як пропагандисти перетворили репортаж на «капітуляцію»
Того ж дня – 15 січня 2026 року – «Московский комсомолец» опублікував матеріал із заголовком: «Замерзаючий Київ капітулював: матері військових вимагають віддати Донбас Росії». У підзаголовку «МК» прямо приписує NYT узагальнення: «NYT: Українці згодні віддати Донбас на тлі ударів по енергетиці».
Далі в тексті російських пропагандистів з’являється ключова формула: «критичний злам у суспільних настроях» і висновок, що російські удари, які «занурили Київ у темряву й холод», «досягли своєї мети», бо «заклики віддати Донбас лунають усе голосніше». Матеріал «МК» містить гіперпосилання на NYT, тобто «прив’язує» власний висновок до авторитету західного бренду.
Механізм маніпуляції: як репортаж про холод у Києві перетворили на «капітуляцію»
- Підміна масштабу: від конкретної людини — до «українців» і «Києва».
У першоджерелі The New York Times репортаж тримається на конкретиці: окремі історії людей, їхній побут у холодних квартирах, розмови в одному районі, реакції на удари й відключення. Це типовий жанр польового матеріалу, де автор показує реальність через кілька персонажів, але не робить з цього «соціологічного зрізу». Маніпуляція починається там, де російський матеріал підміняє рівень узагальнення: зі слів одного героя, який говорить про втому й про те, що він чув у розмовах, робиться висновок про «злам у суспільних настроях», а далі — про те, що «українці згодні» і що «Київ капітулював». Це дуже зручний трюк: читачеві не треба доводити, що це масова позиція — її просто оголошують масовою, підкріпивши емоційним заголовком і авторитетом NYT. Так локальна втома перетворюється на «національне рішення», якого ніхто насправді не ухвалював.
- Виривання з контексту: залишити найгучніше — прибрати те, що ламає потрібний висновок.
У репортажі NYT ключовий фрагмент — не одна цитата, а зв’язка. Герой говорить, що «люди втомилися», переказує, що чув від інших аргументи про завершення війни навіть дорогою ціною, і навіть наводить емоційний приклад про матерів, які нібито кажуть «давайте віддамо Донбас, аби не гинули й нас не бомбили». Але одразу після цього в тексті йде принципове уточнення: він не підтримує передачі регіону Росії, бо це, за його словами, лише «розпалить апетити Кремля», а Україні «не лишається вибору, окрім як триматися». Саме це уточнення і є тим, що руйнує наратив «капітулювали». Маніпулятивний переказ робить інакше: він виносить на поверхню найемоційнішу репліку і фактично ігнорує наступне речення, яке повертає контекст і сенс. У результаті читач отримує не репортажну складність, а штучний «доказ» потрібного висновку.
- Підміна модальності: «вони намагаються тиснути» перетворюється на «вони вже зламали».
У тексті NYT атаки описані як інструмент, що має певний намір: удари «призначені» для того, щоб бити по моральному стану й тиснути на владу, підштовхуючи до поступок у переговорах. Це важливий нюанс репортерської мови: автор описує логіку агресора, не стверджуючи, що така логіка вже принесла результат. Маніпуляція змінює саме це: «намір» перетворюється на «доведений ефект». Звідси й формула про «критичний злам» і загальна тональність, що нібито удари по енергетиці «спрацювали» — вони, мовляв, уже зробили те, що мали зробити, бо «заклики віддати Донбас лунають усе голосніше». Це ключовий логічний стрибок: до читача доносять не факт ударів (він і так очевидний), а ідею їхньої результативності як інструмента примусу. А це вже не про інформацію — це про виправдання стратегії терору.
- Емоційне маркування: заголовок і лексика як «вердикт» до того, як читач прочитає текст.
У «МК» заголовок працює як агресивна рамка: «Замерзаючий Київ капітулював», «Матері військових вимагають». Тут важливо, що це слова не про реальність, а про її інтерпретацію. «Капітулював» — це вирок, а не опис. «Вимагають» — це враження організованої вимоги, тоді як у першоджерелі йдеться про переказ розмов, без даних про масштаби, місце, репрезентативність. «Замерзаючий» максимально драматизує і підсилює відчуття катастрофи, хоча NYT показує не «кінець Києва», а адаптацію міста й людей до дуже тяжких умов.
- «Позичений авторитет»: брендом NYT прикривають узагальнення, яких в оригіналі немає.
Фінальний і, мабуть, найцинічніший елемент — це як саме в російському матеріалі використовується The New York Times. «МК» не каже: «нам здається». Він каже: «NYT повідомляє», «NYT: українці згодні…». Так створюється ефект, що висновок про «готовність віддати Донбас» — це не оцінка російської редакції, а нібито констатація авторитетного західного медіа. Це працює як психологічна страховка: читачу легше прийняти тезу, якщо вона подана як «визнання» з боку поважного джерела. У результаті відбувається підміна: репортаж про гуманітарні наслідки атак використовують як «доказ» політичної капітуляції — і саме тому маніпуляція настільки небезпечна. Вона не просто бреше, вона краде довіру до західної журналістики і перепаковує її під наратив, вигідний Кремлю.
Потенційні наслідки: що дає наратив «Україна готова віддати Донбас»
Для української аудиторії цей наратив працює насамперед як психологічний тиск у найуразливіший момент — коли холод, темрява і виснаження роблять будь-які новини «про мир» або «про поступки» емоційно зарядженими. Російська інтерпретація нав’язує відчуття, що нібито відбувся масовий зсув, хоча в першоджерелі йдеться про конкретну людину та її спостереження в конкретному районі Києва. Тут запускається небезпечний ефект уявної більшості: навіть ті, хто не поділяє думки про «поступки», можуть почати сумніватися, чи не залишаються вони «в меншості», і чи не є опір «безнадійним». Коли суспільству підсовують рамку «всі вже дозріли до територіальних поступок», це поступово робить ідею поступок не вимогою агресора, а нібито «природним сценарієм», тобто повільно зсуває межі допустимого в публічній дискусії.
Коли одна і та сама теза — «віддати, аби не бомбили» — регулярно з’являється у вигляді «хтось сказав», «на Заході пишуть», «настрої змінилися», суспільство ризикує повільно звикнути до її присутності як до «одного з варіантів». Так пропаганда робить найважче: не переконує миттєво, а нормалізує саму рамку.
Для російської аудиторії ця маніпуляція має іншу функцію: вона не стільки «переконує», скільки легітимізує війну для свого читача і формує в нього відчуття близького успіху. Коли «Московский комсомолец» пише «Замерзаючий Київ капітулював» і прив’язує цю думку до бренду The New York Times, він створює небезпечну з морального погляду формулу: ніби удари по енергетичній інфраструктурі — це не воєнний злочин і не терор проти цивільних, а «ефективна стратегія», яка приносить політичний результат. І саме цей висновок часто є ключовим продуктом для внутрішньої аудиторії, якій потрібно пояснювати, навіщо продовжувати війну, навіщо терпіння й жертви, навіщо санкції та ізоляція.
Є й ще один важливий наслідок: перенесення відповідальності. Якщо російський читач багато разів бачить тезу «вони самі готові віддати Донбас», то вимога агресора починає виглядати як «реалістичний компроміс», а не як шантаж і окупація. Це знижує внутрішній дискомфорт і робить війну «менш брудною» в очах тих, хто не хоче думати про цивільні жертви. У підсумку подібні матеріали можуть не лише виправдовувати вже здійснене, а й підштовхувати до підтримки подальшої ескалації: якщо «мета досягається», значить «треба тиснути сильніше».
Для міжнародної аудиторії цей інформаційний вкид — насамперед інструмент впливу на підтримку України. Людина в ЄС чи США, яка не читає щодня українські джерела, часто орієнтується на авторитетні бренди: The New York Times, Reuters, BBC. Тому коли російський матеріал підсовує формулу «NYT: українці згодні віддати Донбас», він намагається зробити дві речі одночасно: по-перше, згенерувати відчуття, що «суспільство України вже психологічно готове до поступок», і, по-друге, перетворити допомогу Україні на щось «зайве» або «безглузде». Логіка доволі проста: якщо вони нібито самі схиляються до територіальних компромісів, то навіщо нові пакети допомоги, навіщо витрати на ППО чи відновлення енергетики, навіщо політичні ризики? У демократичних країнах таке «зерно сумніву» особливо цінне, бо воно може впливати на дискусії в парламентах, на риторику партій, на рішення щодо постачань.
У підсумку найнебезпечніший ефект таких інформаційних операцій не в тому, що «всі повірять одразу». Їхня сила — у накопиченні: вони посилюють втому, підживлюють цинізм, поступово зсувають межі «нормального» в дискусії про поступки і роблять міжнародну підтримку більш крихкою саме тоді, коли вона найбільше потрібна.