Ціна повернення додому: чи витримає Україна марафон відновлення

Після війни Україні буде потрібна найбільша реконструкція в Європі з часів Плану Маршалла із базовою оцінкою витрат від $500 млрд до $1 трлн. Чи здатні ми зібрати мозаїку з коштів ЄС, МВФ, Світового банку, внутрішніх доходів і заморожених російських активів так, щоб вона не розсипалась у корупційний пил? Що важливіше сьогодні: нові труби, підстанції та мости — чи швидке житло, аби люди повернулися й запрацювала економіка? Хто вирішить, що відновлюємо наново, а що законсервуємо для пам’яті — і чи готові громади прийняти такі вироки? У незручних питаннях розбирався «Фарватер. Схід».

Масштаби руйнувань від російської агресії колосальні, і відповідно астрономічними є цифри, необхідні для відбудови. За спільною оцінкою Уряду України, Світового банку, Єврокомісії та ООН станом на лютий 2024 року повна післявоєнна відбудова та відновлення України оцінюється у $486 млрд на найближче десятиліття. Фактично це приблизно у 2,8 раза більше за ВВП України 2023 року. І ця сума постійно зростає: за даними Світового банку, війна завдає приблизно $10 млрд додаткових збитків щомісяця. Тому чим довше тривають бойові дії, тим дорожчим буде відновлення.

Українська влада наводить ще амбітніші оцінки з урахуванням перспектив розвитку. У липні 2025 року тодішній прем’єр-міністр Денис Шмигаль заявив, що для відновлення економіки та інфраструктури Україні загалом потрібно близько $1 трлн. Ця сума включає не лише відбудову до довоєнного стану, а й модернізацію країни – «можливість перебудувати інфраструктуру, диверсифікувати енергетику та підвищити стійкість громад». Шмигаль деталізував цю оцінку за секторами: $400 млрд на енергетику, $300 млрд на житло та міську інфраструктуру, $200 млрд на транспортні коридори і логістику, $100 млрд на соціальні послуги та державні установи. Звичайно, ця цифра – стратегічна і довгострокова, однак вона підкреслює масштаб виклику. Раніше, ще в 2022 році, європейські партнери також наводили подібні оцінки: президент Європейського інвестиційного банку Вернер Хойєр оцінив, що після війни Україні може знадобитися до €1 трлн (≈$1,1 трлн) зовнішньої допомоги. Хойєр пояснив, що називає трильйон, бо попередні публічні оцінки здаються заниженими порівняно з рівнем реальних руйнувань.

Отже, потреби на відбудову України становлять сотні мільярдів доларів і продовжують зростати. Ці суми безпрецедентні для Європи з часів Плану Маршалла. Для порівняння, повоєнний План Маршалла виділив Європі близько $13,3 млрд допомоги у 1948–1952 роках, що в сучасних цінах еквівалентно приблизно $130–150 млрд. Відбудова України потребуватиме сум у кілька разів більших. Чи реально їх зібрати та ефективно використати – про це далі в статті.

Масштаби руйнувань

За роки повномасштабної війни тисячі населених пунктів України зазнали значних ударів. Десятки міст і селищ знищені вщент або значною мірою зруйновані. Найбільших руйнувань зазнали міста, що були в епіцентрі боїв або під тривалими облогами. Серед них – Маріуполь, Бахмут, Сіверськодонецьк, Лисичанськ, Рубіжне, Попасна, Волноваха, Мар’їнка, Авдіївка, Соледар та інші. Багато з цих назв стали синонімами тотального знищення.

• Маріуполь (Донецька область) – портове місто на Азові з довоєнним населенням близько 425 тисяч, пережило одну з найстрашніших облог XXI століття. Після трьох місяців безжальних бомбардувань навесні 2022 року місто практично перестало існувати як урбаністичний простір. За оцінками ООН, до 90% багатоповерхових житлових будинків у Маріуполі були зруйновані або пошкоджені, а також близько 60% приватних будинків. Знаменитий Маріупольський драмтеатр, де ховалися сотні людей, був зруйнований авіаударом. Фактично, інфраструктура Маріуполя перестала існувати як цілісний комплекс. Українська влада повідомляла, що в місті загинуло більше 20 тисяч людей.
• Бахмут (Донецька область) – місто, за яке точилися довгі і криваві бої цієї війни. До війни у Бахмуті проживало приблизно 70 тисяч людей. Після майже 10-місячної облоги і щоденних артобстрілів від міста залишилося згарище. «Там нічого немає. Вони знищили все. Жодної будівлі не лишилося», – описав Бахмут президент Зеленський у травні 2023 року. Супутникові знімки та зйомки з дронів підтверджують практично тотальне зрівняння Бахмута із землею.
• Сіверськодонецьк і Лисичанськ (Луганська область) – сусідні міста (до 100 тис. мешканців кожне), захоплені росіянами влітку 2022 року після запеклих боїв. Українська влада повідомляла, що Сіверськодонецьк знищений на 90% внаслідок масованих бомбардувань,. У цих містах на червень 2022 року не лишалося жодної цілої критичної інфраструктури. Промислові гіганти значно пошкоджені чи зруйновані. Населення виїхало майже повністю – колись квітучі міста хімічної промисловості сьогодні практично мертві.
• Попасна (Луганська область) – містечко із населенням приблизно 20 тисяч мешканців, яке було знищене одним із перших у 2022 році. У травні 2022 року після тяжких боїв Попасна була захоплена, а вже в серпні російські окупаційні «адміністрації» вирішили не відбудовувати Попасну, бо «міста фактично не існує, воно майже повністю знищене». Руїни Попасної в березны 2023 року навіть зняли з обліку як самостійне місто – окупанти внесли цю територію до складу іншого району. Така доля – красномовний показник рівня руйнувань: місто фактично стерто з карти.
• Волноваха, Рубіжне, Соледар, Мар’їнка, Вугледар та багато інших – цей перелік можна продовжувати. Бої чи окупація залишили важкі рани майже в кожному населеному пункті, що потрапив на лінію фронту.

Джерела фінансування відбудови

Перед Україною постає питання: де взяти сотні мільярдів доларів, необхідних для реконструкції? Розраховувати доведеться на комбінацію зовнішньої допомоги, репарацій та внутрішніх ресурсів.

Міжнародна допомога союзників. Світова спільнота вже консолідує зусилля, аби підтримати повоєнну відбудову України. Провідну роль обіцяє відіграти Європейський Союз – у 2023 році Єврокомісія запропонувала багаторічний пакет допомоги «Ukraine Facility» обсягом €50 млрд на 2024–2027 роки. Ці кошти покликані стабілізувати фінанси України та підтримати ключові реформи й відновлення. Міжнародні фінансові установи також долучаються: МВФ затвердив для України програму на $15,6 млрд у 2023 році, Світовий банк мобілізував кредитні та грантові кошти для підтримки бюджету і екстрених ремонтів. На перспективу західні країни обговорюють аналог Плану Маршалла для України – координацію донорів та великі багаторічні фонди. Хоча поки що зібрані зобов’язання становлять лише невелику частку від потрібних сотень мільярдів, високий рівень міжнародної підтримки дозволяє сподіватися, що значну частину витрат візьмуть на себе саме союзники та партнери України. Наприклад, лідери G7 уже заявили про готовність очолити післявоєнну відбудову, а понад 400 компаній з 38 країн підписали з Україною меморандуми про участь у відновленні бізнес-активності.

Можливі репарації та конфісковані активи РФ. Окреме – і принципово важливе – джерело фінансування відбудови має становити стягнення коштів з держави-агресора. Йдеться, з одного боку, про юридично оформлені репарації Росії (що може статись за рішенням міжнародних судів чи угодою після війни), а з іншого – про примусове вилучення заморожених російських активів за кордоном. Наразі в західних країнах заблоковані приблизно $300 млрд золотовалютних резервів Центрального банку РФ, а також десятки мільярдів активів підсанкційних російських олігархів. Ці кошти – потенційно величезний ресурс для України.

Внутрішні ресурси України. Українська економіка, попри війну, також має робити свій внесок у відбудову. Йдеться про бюджетні кошти, які держава зможе спрямувати, а також про зусилля місцевого самоврядування, громад і самих громадян. Звісно, у воєнний час дефіцит бюджету покривається коштами донорів, бо економіка суттєво скоротилася. Проте навіть у таких умовах держава вже інвестує у швидке відновлення. У 2023 році, за даними уряду, близько $1 млрд було спрямовано на відбудову житла (ремонти пошкоджених будинків). Частково ці роботи фінансувалися з держбюджету, частково за рахунок міжнародних партнерів. Надалі зі зростанням економіки після війни, частка внутрішніх ресурсів має збільшуватися. Уряд планує стимулювати економіку, щоби нарощувати доходи бюджету та спрямовувати їх на відбудову. Також можуть бути залучені приватні українські інвестори та підприємці. Внутрішні ресурси обмежені, але Україна не повинна і не планує повністю покладатися лише на зовнішніх донорів – власна участь є питанням відповідальності та суверенітету.

Ключові виклики відбудови

Масштабна відбудова України буде стикатися з численними труднощами – не лише фінансовими. Логістичні, інфраструктурні, правові та політичні виклики можуть уповільнити або ускладнити процес відновлення, якщо не підготуватися до них заздалегідь.

Логістичні виклики. Багато зруйнованих регіонів важкодоступні або залишаються зоною бойових дій. Наприклад, заміновано до 25% території України – наразі це одна з найбільш замінованих країн світу. Розмінування – обов’язкова передумова будівельних робіт – може тривати роками, потребуючи спеціалістів і техніки. Є оцінки, що повне очищення територій від мін може затягнутися на десятиліття (подекуди фігурують оцінки 70 – 700 років у разі відсутності нових технологій), хоча активне впровадження сучасних методів здатне скоротити цей час. Ще одна логістична проблема – зруйновані шляхи сполучення: щоб доставити матеріали для відбудови, спочатку треба полагодити дороги, мости, залізницю. У прифронтових районах багато мостів підірвано, що ускладнює підвіз будматеріалів. Також багато будівельних підприємств зупинено або зруйновано (наприклад, бетонні заводи на Донбасі) – доведеться налагоджувати ланцюги постачання з безпечніших регіонів чи імпорту. І нарешті – війна триває, тому навіть вже відбудовані об’єкти можуть бути повторно зруйновані ракетними ударами. Це означає, що відновлення доводиться планувати гнучко і поступово: спочатку – тимчасове житло і критичні ремонти у відносно безпечних місцях, потім – капітальна реконструкція, коли ризики обстрілів знизяться.

Інфраструктурні виклики. Йдеться про те, що відбудова – це не лише зведення будинків, а й комплексне відновлення інженерних мереж та послуг. У багатьох постраждалих містах зруйновані або серйозно пошкоджені системи електропостачання, водогону, каналізації, тепломереж, зв’язку. Тому в містах на Донбасі доведеться прокладати заново багато кілометрів труб, кабелів, відбудовувати очисні споруди, котельні, підстанції. Відсутність інфраструктури уповільнює повернення людей – ніхто не поїде жити туди, де немає базових комунальних послуг. Отже, один з перших кроків – це відновлення «артерій життя» (світла, газу, води, зв’язку) хоча б на мінімальному рівні. У деяких випадках доцільно будувати взагалі нові сучасні системи. Скажімо, можна зводити модульні блочні котельні замість централізованих ТЕЦ, встановлювати локальні сонячні електростанції чи теплові помпи – щоб громади були менш залежні від вразливої централізованої мережі. Але все це потребує інженерних проєктів, часу і кадрів. Дефіцит фахівців – ще одна проблема, адже багато інженерів мобілізовані або виїхали. Отже, інфраструктурний фронт відбудови буде не менш складний, ніж будівельний.

Правові виклики. Після масштабних руйнувань постане безліч юридичних питань щодо майна, землі, планування територій. По-перше, питання права власності: тисячі людей втратили житло, але зберегли документи – їм держава має надати компенсацію чи нове житло. Проте реалізація цих компенсацій – складний процес. Когось треба забезпечити грошима, когось – квартирою; оцінити збитки, перевірити документи, не допустити шахрайства – все це виклик для органів влади. По-друге, кадастрові та містобудівні питання: чи відновлювати місто в старих межах, чи, можливо, змінити планування? Є випадки, коли доцільно винести житлову забудову подалі від кордону чи промислових зон, або об’єднати дві зруйновані громади в одну нову. Але тоді що робити із землею та власністю на старих місцях? Знадобляться нові генплани, громадські слухання, а часом – непрості рішення про «перенесення» поселень. Виникають і проблеми документів: багато архівів БТІ, реєстрів нерухомості могли згоріти. Треба буде встановлювати права власності за непрямими даними, відновлювати документи, судитися в спірних випадках.

Політичні та управлінські виклики. Відбудова – це не лише інженерний, а й політично-організаційний мегапроєкт. Тут виділимо кілька аспектів:

• Координація донорів і проєктів: десятки країн і організацій хочуть допомагати, але без централізованого плану є ризик дублювання або хаосу.
• Розподіл коштів та ризик корупції: українське суспільство і західні партнери дуже занепокоєні, щоб виділені на відбудову мільярди не були розкрадені. Тому політичне завдання №1 – забезпечити максимальну прозорість: публічні електронні тендери, моніторинг кожного проєкту, залучення громадськості й антикорупційних органів.
• Політична стабільність та єдність: Відбудова триватиме довше, ніж одна каденція будь-якої влади, тож важливо зберігати наступність стратегічного курсу навіть після виборів. На щастя, питання відновлення поки об’єднує український політикум – усі розуміють його пріоритетність. Однак не можна відкидати появу внутрішніх конфліктів – наприклад, суспільне невдоволення чи якщо внутрішня бюрократія гальмуватиме процес. Такі ризики потрібно мінімізувати комунікацією та справедливим розподілом.
• Військово-політичний фактор: відбудова може бути повністю ефективною лише після закінчення бойових дій. Якщо війна заморозиться чи тлітиме роками, підтримувати мотивацію донорів буде важче, та й країна не зможе кинути всі сили на будівництво.

Чи реально відновити всі міста?

Масштаб руйнувань спонукає до непростого питання: чи зможемо ми відбудувати абсолютно все, чи, можливо, якісь міста і села не підлягають відновленню у довоєнному вигляді? Це питання не популярне, але реалістичне. Розгляньмо, що може чекати найбільш постраждалі українські міста.

Пріоритизація чи тотальна відбудова? Україна, безумовно, декларує, що відновить кожне місто і село. Це правильний моральний посил. Але на практиці ресурси і час обмежені, тому доведеться розставляти пріоритети. Логічно, що спершу відбудовуватимуть ключові міста та інфраструктурні вузли: обласні центри, великі промислові міста, стратегічні порти та мости. Менші населені пункти можуть чекати довше. Тут важливо не залишити людей надто надовго без уваги, аби не почувалися «другим сортом». Водночас, якщо надто розпорошувати зусилля, можна ніде не досягти успіху.

Консервація пам’яті. Є ще моральний аспект: залишити деякі руїни як воєнні меморіали. У світовій практиці відоме село Орадур-сюр-Глан у Франції, спалене нацистами – його залишили в руїнах як пам’ятник. В Україні, можливо, варто лишити фрагменти найбільш знакових зруйнованих об’єктів. Такі рішення – теж частина стратегії відбудови: визначити, що ми реставруємо, а що залишаємо як є для історії.

Економічна доцільність і нові функції. Деяким містам, можливо, доведеться шукати нову нішу. Якщо до війни місто було промисловим, а заводи знищені і інвесторів немає, доведеться розвивати іншу економіку – наприклад, туризм (навіть військовий туризм до місць битв) або переробку сільгосппродукції тощо. Наприклад, багато промислових міст Донбасу лежать у руїнах. Відбудувати заводи коштуватиме мільярди. Чи знайдеться бізнес на це? Якщо ні, міста можна перепрофілювати. Відбудова дає шанс переструктурувати економіку регіонів, але потрібні сміливі плани. Іноді це означає, що місто буде меншим за розміром, але з іншим економічним базисом.

Підсумовуючи, через 5–10 років ми цілком можемо побачити Україну, яка одночасно будується і змінюється. Деякі рани ще не загояться повністю, але країна вже переродиться економічно та інфраструктурно. Можливо, відбудова стане драйвером модернізації, і до середини 2030-х Україна матиме оновлені міста, збудовані за новітніми стандартами – «розумні» енергоефективні будинки, якісні дороги, багато «зелених» технологій. На нас точно чекатиме демографічний виклик – як повернути людей на ці території і залучити нових. Головне – зберегти стійкість і єдність протягом тривалого марафону відновлення. Українці вже довели, що здатні вистояти і перемогти в обороні країни. Не менший героїзм знадобиться і у відбудові – але в нас є і мотивація, і підтримка міжнародної спільноти. Попереду величезна робота, але її плоди побачать і сучасники, і майбутні покоління.